Байкерська подорож від Києва до Вільнюса, організована активом партії УДАР, на певний час стала віп-новиною українського інформаційного простору. Повернувшись в Україну, організатори байкер-подорожі зібрали у Житомирі цілу прес-конференцію за участі народного депутата Р.Раупова.
Щоправда на зустріч із журналістами «ударівці» запросили представників лише чотирьох видань. Решта засобів мас-медіа виявилася чи то недостойними почути інформацію із перших вуст, чи то сам предмет розмови із журналістами партійці УДАРУ вважали не вартим особливої уваги.
Можливо й справді шестиденна подорож із метою продемонструвати Європі прагнення українців до євроінтеграції не є чимось видатним, а всього-навсього рядовою подією, про яку усім газетам та інтернет-виданням не варто говорити. Але говорити про щось же треба!
Політика,як кажуть, не терпить пустоти, а тому, окрім мотоциклетного пробігу, у партійному «багажі» мають бути ще й інші цікаві для газет та сайтів новини, заяви чи коментарі.
Мотоциклетно-байкерська тема, яку часто експлуатують не лише «ударівці», але й інші житомирські політики (наприклад мер Житомира Володимир Дебой) сама по собі начебто й цікава, але, даруйте за банальність, занадто «заїзджена».
До речі, байкери із житомирського клубу «Сталевий дракон», які складали ядро байкерської делегації під час пробігу до Вільнюса, за час від свого створення каталися із багатьма партіями, а не лише із УДАРОМ. Можна згадати і прапори СДПУ (0), і під знаменами Партії регіонів, і навіть під червоними прапорами чи то комуністів, чи колись популярних «социків», житомирські байкери «нарізали» не одну сотню кілометрів.
Знову ж таки, УДАРУ, як молодій українській партії, такому собі дебютанту української політики, не завадило б пам’ятати, що надто великих політичних балів чи могутнього напливу до партії її симпатиків, співпраця з мотоциклістами, та й взагалі зі спортсменами, сама по собі не дає. Тут, щоб заробити популярність у народі, треба обстоювати його найбуденніші інтереси. Погані дороги або відсутність нормальної і придатної для споживання питної води, проблеми із транспортом, або хабарництво чиновників –ось далеко не повний перелік проблем, які хвилюють народ, тих же житомирян і ,як не крути, тих самих байкерів, які під стягами УДАРУ подорожували від Києва до Вільнюса і назад.
Керівники житомирської організації УДАРу небагато втратили від того, що не були у День незалежності серед учасників святкового маршу вишиванок, який проходив вулицями міста. До речі, на політиків у вишиванках, які приходять у святкові дні до пам’ятників та меморіальних дошок, житомиряни дивляться так само як на байкерів, тобто, як на представників певної субкультури, яка абстрагується від повсякденності і живе у світі своїх, суто віртуальних уявлень.
У цьому нічого поганого немає, навпаки таке різномаїття субкультур зайвий раз засвідчує певний рівень демократії , яка існує і розвивається у країні. У даному випадку, в Україні. Але політикам, та ще й із парламентської партії (аУДАР є такою партією) варто затямити, що рівень співпраці із представниками всіляких і різних субкультур (такими собі любителями дивацьких захоплень) ніколи не замінить роботи та діяльності у товщі народу.
Того самого люду, який потерпає від бідності, від сваволі чиновників, який чи не щодня змушений когось про щось просити. УДАР мав би навчити і привчити народ не просити, а вимагати, «ударівці» повинні були б першими обурюватися із того, що водії та кондуктори житомирського ТТУ не отримували зарплатні за багато місяців, що дороги, понівечені ще торішнім снігом та морозом, досі ніхто не ремонтує.
Зрештою, як партія, яка має дуже приязні відносини із великим спортом, УДАР повинен був примусити обласну владу Житомирщини впритул займатися ремонтом та реконструкцією центрального стадіону, де пан Рижук і його підлеглі із відомства Раїси Гули досі лише імітують будівельні роботи. Тоді не треба було б запрошувати на прес-конференції журналістів лише чотирьох, очевидно проплачених видань. До офісу УДАРу шикувалися б черги із писак та кореспондентів. А слави у партії вистачило б не лише на перемогу у виборах, але й для того, щоб народ їй довіряв і любив.
