Станіслав Гуменюк на перший погляд звичайний чоловік, але як тільки він починає розповідати про життя, одразу починаєш розуміти, що це людина ,котра має за плечима величезний досвід.
Він відомий перш за все як людина, котра не стала осторонь проблеми розбудови кар’єрів на Поліссі і повів людей у протистояння. Та крім його сильної політичної та громадської позиції. Він справжній романтик, який співає пісні і мріє про власний концерт.
Пане Станіславе, Ви у місті відомий як громадський діяч. Чи вважаєте Ви себе таким?
Ні, громадський діяч це дуже голосно сказано. Просто в Поліссі виникла така проблема ,яку не можна оминути. Це не є розподіл земель з приватними власностями, це не є розподіл якихось багатств, якихось заводів. Це нависла проблема знищення унікальної екосистеми Полісся через розробку нових родовищ та титанових кар’єрів.
Щоб далеко не ходити, щоб не робити ніяких експертиз, варто поїхати на Дівиче іршанське родовище, і вже побачити наслідки.
Якось потрібно, щоб народ повстав, піднявся. І треба до кінця їх повести. Народ повстав, а тоді сів на призьбі і закурив, і говорить: «Які всі погані! Вони хочуть нашу землю!». Ну а чого сидіти і курити. Треба щось робити, треба брати вила в руки, якісь плакати, скидатися на бензин і їхати заставляти цих негідників міняти своє рішення.
Таким чином і пішли. А чим далі вникали у ці проблеми, взагалі проблеми екології, проблеми існування нашої землі , те, що з нею зробили за 50 років людство, то проблема дуже сильна. Якщо взяти іншу сторону, економічну, цього питання, якщо ми говоримо про якесь майбутнє нашого краю. Так, у нас дуже багатий край, але він за рахунок цього і прекрасний, якби не було цих покладів, нашого дорогоцінного каміння, цих гранітів, розкішних лісів, прекрасних річок. Але те, що воно там лежить і мільйони років там лежало, воно там і повинно лежати. А людині дано природою використовувати те, що ми можемо взяти. Використовувати цю саму землю, щоб вона родила, дихати цим повітрям, використовувати дари природи, використовувати сам ліс. Не тупо на продаж, на хімію, а використовувати за своїми потребами. Для того, щоб збудувати хату людині треба дві речі: глина і дерево. І ось це все знищується.
На Вашу думку, що ж тоді нас чекає нас в майбутньому?
А якби там не було, але людство за останні роки стикається з проблемою прісної води та екологічно чистих продуктів. Зараз же екологічно чистих продуктів немає, якщо вони є, то по дуже дорогій ціні. Тому всі розвинуті країни намагаються перенести шкідливе виробництво у країни третього та четвертого світів. І якщо ми говоримо про те, що економічний потенціал і розвиток, власне через 10-20 років, коли людство буде задихатися через нестачу прісної води, нестачу натуральних продуктів, натурального одягу, тоді ми можем бути першими. Але ми не будемо першими, тому що самі себе знищимо. За 10-15 років ці багатства вичерпаєм, ми їх з’їмо, ми їх перетвравим. Ця ситуація нагадує нам, що ми маємо будинок, але не має грошей заплатити, скажім, за навчання. Але знаєте, що у вас під будинком є клад, дуже велика запаси, гроші. А для того, щоб взяти його, треба знищити будинок. І ти знищуєш будинок, дістаєш клад, розраховуєшся з боргами. В тебе залишається дві копійки. І ти з двома цими копійками вже нічого зробити не можеш. А хати то вже нема.
Вважаєте себе революціонером?
Скоріше ні. Зараз намагаються підтягувати під якісь такі теми політики, і ці теми якісь трохи не певні, скажімо, навіть зняття чорнобильської зони із Житомирщини. Це тема суто людська, можливо дещо економічна, вона не стосується нашого храму, вона стосується нашої землі. Це тема є надзвичайно глобальна. Ми пріоритетними ставимо речі виживання людини. І є ще більш глобальні теми. Тому революціонером я себе не вважаю. А особливо, коли бачиш, що немає значення яка влада, а суть тама сама залишається.
Знаходите однодумців?
Однодумців дуже багато. Які мислять такими ж категоріями. І чим далі спілкуєшся, навіть люди, які не мають освіти, багато роблять, вони розуміють, що в своїй хаті не можна гадити. І не просто в своїй хаті, як ніби-то звикли українці, що моя хатка а оце мій забор, а що за ним мене вже не цікавить. Люди розуміють, що так неможливо жити. Як би там не було, все рівно,багато людей прагне залишитися у селі, у природі. Тому що у мегаполісі вже вижити тяжко.
Шукаєте підтримки серед політиків?
Так ми шукали. Розраховували на їхню підтримку. Навіть взяли участь у виборах 2012, щоб у нас був свій народний депутат, який буде нас захищати. Але виявилось, що то все тільки якісь обіцянки. І найбільше розчарування після 9 квітня, коли ми штурмували Обласну Раду і скасували ті неправомірні рішення, що нашу естафету ніхто не поніс далі. Тому що в принципі, коли ми з політиками говорили, говорили з Іриною Сех – головою екологічного комітету Верховної ради, вони обіцяли виїзні засідання зробити, щоб наші місцеві «козачки» – оці чиновники побачили, що у нас підтримка на досить високому рівні і не варто гратися такими речами, жодна домовленість не була виконана. Я вже не говорю про якусь фінансову підтримку, ніхто не дав навіть гривню на бензин.
Була домовленість типу: «Хлопці, ви витягніть проблему з житомирського болота, а там далі на печерських пагорбах розрулимо, ми там піднімемо все, залучимо вчених, зробимо експертизи». Ніхто жодного вченого не задіяв, жодної експертизи не було зроблено, жодних заявок, кріп на передодні виборів. Все заглохло. Чому? Тому що їм це не було потрібно. Я так думаю, що вони навіть не очікували, що ми 9 квітня можемо добитися результату.
Що спричинило зацікавленість у питаннях екології, адже далеко не кожна людина турбується про те місце, де ми живемо?
Фільм «Аватар». Чотири року тому я повністю поміняв свій світогляд, і релігійні переконання, я повністю відійшов від християнства. Коли я з цивілізаційного водовороту, з Києва, з журналістського, викладацького, з якоїсь політичної роботи, я потрапив сюди, освоївся. У мене був час для того, щоб все обміркувати. Почав цікавитися: а чому так? Чому до влади прийшов той політик, він же негідник. І от коли ти починаєш усі ці процеси крутить, воно все рівно по спіралі починає розкручуватись в одну точку. Тоді я познайомився з чудовою людиною – Тимофієм Сердечним – прекрасним гітаристом. І потрохи починав бачити ці витоки зла у сьогоднішньому житті з погляду того, що відбувається якесь відверте нищення планети. Для чого це робиться, як це робиться , плюс до того, що я поміняв тоді свій світогляд. І я не вважаю, що ми є раби Божі. А нам так завжди кажуть і привчають нас до рабської психології. А раб повинен бути ситим. А ситим це значить що: економіка, цивілізація, машини. І людина проживає якесь одне життя, а далі тлінний прах. А я вважаю, що ми самі, як боги, лише забули про своє призначення.
Які вагомі віхи вашого життя ви можете назвати?
Важко так одразу відповісти. Напевно-таки важливою частиною життя була оця боротьба. Можливо це просто свіжа сторінка мого життя, але тим не менше. Також те, що я відчув, що можна не лише боротися зброєю, можна боротися словом. Те, що я почав співати, грати на гітарі, почав творити.
Яким чином ви стали цікавитися літературою, співами, займатися творчістю?
Справа в тому, що цікавиться літературою я став ще в університеті, я дуже любив поезію. Свого часу захищав дисертацію по творчості Є. Плужника, Д. Фальківського. Але більше всього за життя вразило те, що у 2009 році мені випала можливість побувати з делегацією на Соловках. Мене це місце дуже вразило. Всі ці вражені, які я там відчув і пережив, вони дали поштовх до того ,що я почав пропагувати творчість поетів, котрі там загинули. Ну а як же можна краще це виразити, ніж не через покладені їх вірші на музику. Таким чином народилися перші декілька композицій.
Ви бажаєте, аби ваша творчість була почута?
Кожна людина хоче побачити плоди своєї реалізації. Така порода людей: гроші, слава, влада. Гроші людина тяжко переживає, але переживає. Слава ще таке діло. Але от влада переживається вкрай тяжко. От я виступаю по школах, і в залах зустрічаю різних дітей. Але як ти бачиш ті три пари очей, які настільки щиро дивляться, і ти розумієш, що ти для них відкриваєш щось нове або, можливо, їх утверджуєш у якихось своїх переконаннях, і тоді думаю, що це великий результат.
Чи маєте Ви певне призначення у житті?
Ви знаєте, важко відповісти. Я знаю, що сьогодні я ношу сорочку Станіслава Гуменюка. Я не знаю ким я був у житті. Та щоб не носити в подальшому сорочку якогось подонка або взагалі каміння, щоб дійти поетапно до того, що призначено людині, для цього треба щось корисне зробити.
