Житомирські десантники на горі Карачун Кажуть, що світ – це велике село. Під час відряджень до гарячих точок це твердження у мене підкріплювалося прикладами не раз. Можливо, через те, що в справді небезпечні місця потрапляють лише найвідважніші люди, так звана сіль землі. А їх дуже мало.
Так, в Африці одного разу я зустрівся з людиною, яку бачив десять років тому в Сербії. Тоді це було схоже на диво. Тепер розумію – закономірність. Такий само випадок стався і на Донбасі. 4-го червня 2014-го року я прилетів вертольотом на гору Карачун, що під Слов’янськом.
Десантники швидко викидали вантаж з вертольота. Я вибіг на пару хвилин з кабіни, фотографую. Два офіцера посміхаються:
– Сфотографуй нас!
Через пару секунд вертоліт мав здійнятися в небо, часу на знайомство не було, і я просто сунув візитку одному з них: може, колись після війни зустрінемося?
Узагалі, коли бачиш воїнів на передовій, виникає бажання чимось допомогти, щось їм дати. Тоді в мене була лише візитка. Доля розпорядилась так, що 21-го червня я знову опинився на Карачуні. І ось, після недовгої розмови з одним із тих, хто сьогодні на передовій війни, він і каже:
– А ви вже були тут і давали мені візитку.
Ми обійнялися уже як старі знайомі. Це був майор Сергій Шевчук (на знімку) – десантник 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади.
– Стоїмо тут з 2-го травня, – розповідає він. – Спочатку були на мосту в селі Андріївка. Проти нас були перевдягнуті під місцевих терористи: колишні зеки, багато п’яних і наркоманів. Вони представлялися мирними жителями. Ми охороняли гору, охороняли підступи до Слов’янська, щоб сепаратисти не втекли звідти. Вже на горі нас обстрілювали з легкої зброї, найкрупніше – це 7,62-міліметровий кулемет ПКМ. Потім пішла важча й важча – міномети, «Нона», з трьох різних точок били 82-міліметрові міномети, 120-мм міномет бив, нині був обстріл з БМД-2 30-мм снарядами з двох різних позицій. Та ми вже знаємо, як від них захищатися, вміємо їх вираховувати, знаємо, яка міна летить – 82-мм чи 120-мм. Даємо відповідь. Втрат не маємо, є поранені… Все відпрацьовано.
Розпитую майора про настрій.
– Звичайно, що хочеться додому, це природне бажання, – відповідає військовий. – Але якщо хтось дуже засумував, то товариші його підтримають. Настрій бойовий. Усі розуміємо, що виконуємо бойове завдання. Колись читали про війну книжки, а нині ти – учасник війни.
До речі, Сергій Шевчук – один із тих, хто повернув стяг України на Карачун.
– 14-го травня з дозволу командира бригади ми з військовослужбовцем із Національної гвардії Мирославом Гаєм вилізли на вежу. Кожен із нас хотів бути першим, спочатку я, потім він, – розповідає майор. – Врешті піднялись разом, повісили прапор. Щоб не думали, що там був хтось третій – сфотографувалися. Примотали скотчем фотоапарат до вежі, поставили автоматичну зйомку і відправили своїм товаришам знімки.
Дома Сергія Шевчука чекають дружина Світлана і донька Юлія, мама, тато, брат.
– Всі рідні знають, що я знаходжуся тут. Не бачу сенсу приховувати. Кажу їм, що зі мною все добре – поїв, поспав. Сварюсь, щоб не дивилися новини. В мене все добре. Вони мені вірять і спокійні, – розповідає про сімейні настрої майор і резюмує, – Україна має бути цілою і неподільною, наша держава – це і Луганська область, і Закарпатська, Донецька і Львівська. Не потрібно рватись до влади, заробляти на комусь гроші. Ми бачимо, хто за цим стоїть, є люди, що живуть своїм розумом, а є такі, що вірять російському телевізору. Повірте, тут стоять наші Збройні Сили для того, щоб Україна була єдина.
