Лесь Белей та Лукаш Сатурчак створили спільний україно-польський проект «Асиметрична симетрія», який у вигляді книжки надрукувало київське видавництво «Темпора». Українець Лсь Белей шукав українців у Польщі, а поляк Лукаш Сатурчак – поляків в Україні.
Щоб знайти у надвечірньому маленькому Довбиші співрозмовників, вирішив пополювати на них у магазині. Відразу біля входу зустрів Петра (21 рік). Він мав типові для молодого покоління уявлення про Польщу: «Це сусідня держава, член Євросоюзу, столиця Варшава, головна річка —Ві-сла». На моєму портретному тесті впізнав тільки Адама ЛЛалиша, бо дивиться польське телебачен¬ня.
У магазині я замовив картоплю фрі. Продавчиня усміхалася до мене рядком золотих зубів. І поки вона готувала страву, зі мною погодилася поговорити Варвара, дама бальзаківського віку. Каже, що має «невеличке польське коріння». Польщу вважає країною з трохи кращою культу рою, ніж в Україні, —не дуже, але трохи. Асоціюється для неї ця країна з Барбарою Брильською” Міцкевича любить часом почитати. Історичні по¬статі, які їй відомі: гетьман Володієвський. Типо вого поляка вона охарактеризувала так:
—На мою думку, поляки сильно тримають¬ся за свою віру, вона їх гуртує, але у них є така нехороша риса, вони нав\’язують свою віру. Наприклад, у моєму житті я з цим зіткнулася і мала великі неприємності, бо відстоювала своє православ\’я.
Із портретів упізнала Коперника. Вказуючи на Коморовського, сказала, що це Кваснєвський, а на Собєського —що це Володієвський. Каже, що, може б, і більше цікавилася польськими історич¬ними постатями, якби не мала на них зуба.
Пані Варвара єдина в Довбиші сказала, що поляки і українці живуть не дуже мирно. Мабуть, це зумовлено тим, що вона належить до старшого покоління і має неприємний власний досвід:
—Є така ілюзія спокою, але мені не подобаєть¬ся їхня велика гоноровість і те, що вони вважають свою націю вищу над нашою. Так було історично і я знаю, що таке «пся крев» і так далі, і тому по¬дібне. Хочеться, щоб відносини були на рівних. Коли з ними говориш, то здається, що говорять на рівних, а коли йдеться про якусь конкретну справу, то уже зовсім усе по-іншому. Треба вміти себе припіднести, щоб тебе заповажали і вважали за рівного.
Після пані Варвари я натрапив на її ровесника Івана, що купував собі червону «Приму» і сір-ники. Від нього несло душком після опрацьованої стопки, під очима були алкогольні синяки. Працює Іван на порцеляновому заводі, польського коріння не має.
– Що тобі сказать —Польща-Польща? Мій кум зара робить у Польщі і кума. Думаю, що вони там лучче живуть. Вони туди уїхали, шоб гроші для дітей заробить, хоч діти—два сини: один у Чехії, другий у Кієві заробляють гроші.
Іван вважає, що у Довбиші люди живуть мирно:
– Понімаєш, єсть поляки погані, єсть і україн¬ці погані. Від людини зависить. Якщо воно бидло, то всьо равно, чи він поляк, чи українець. Вот мій однокласник, він українець, а воно чума, блядь на хуй.
Наостанок Іван підкинув трохи конспірології про Качинського, хоч я про це не питав:
—От ти шо думаєш? Це ж Росія їх збила —цих поляків, оця вся херня. Як це впав самольот? Ну, якщо думать і соображать, то понятно, що самольоти самі не падають. Його збили там к чортам собачим.
Після магазину я вирішив заглянути в «Кафе-бар»—епіцентр життя будь-якого провінційного містечка. Там збираються люди, охочі поговорити. Уже на вході на мене мало не навалився непев¬ного стану свідомості чоловічок, який зразу вирішив до мене «звернутися», не встиг я ще й слова сказати.
«Андрюха», —подав руку він мені. Я предста¬вився, а Андрюха по-католицьки перехрестився і мене змусив: мовляв, у них так заведено.
Андрюха вивів мене на мороз і сказав, що якщо я хочу говорити, то маю присісти з ним майже по-зоновськи на корти. Я погодився і почав виловлювати з його розвареної мови якусь інформацію.
Йому 33 роки, він працює пилорамщиком. Показує свої руки зі старими шрамами. Потім нарешті показує мені жест, що я міг би йому щось поставити за розмову, і ми заходимо всередину «Кафе-бару».
Андрюха замовив чекушку “Житомирської”, порізаний апельсин, пачку «Прими» без фільтрів, сірники і вказав на мене, мовляв, я заплачу. Я заплатив, і ми сіли за стіл. Андрюха випив і продовжив свою розповідь під звуки російської попси з дивними приспівами «чіта-дріта, лєту-лєту»:
—Скажімо так, на 85% я поляк. Я маю багато польських колін. Я Іванюк, але маю бути Рудніцкім, бо так звали діда моєї мами. Свого разу я працював у Польщі. Пйотркув-Трибунальський (ледве вимовив цю назву). Там єсть санаторій. Ми
там були десь місяців 3-4. Ми робили древесні конструкції. Кончився, якби, заказ. Ми не має¬мо шо робить, но платить нам нада. Мені просто було обідно. Ти не повіриш… тупо до бісєдки підійшов і заплатив півціни… Нас чотирьох було, і він заплатив тіки мені і Славіку. Я беру, тупо, віника і кидаю ним об землю. «Що ти мені платиш?» — спитав його. Мене то все дістало і я кажу: “Пше пана, мені уже то є фшискоу єдноу» і мітлою тарахнув, а охранніки мене не хотіли пусти¬ти А я їм кажу: “Я вихожу, бо мені то є фшискоу єдноу”
На таке втілення польського гонору я натрапив у «Кафе-барі» Довбиша. І коли Андрюха уже втратив дар мови і руху, я, незважаючи на його протести, що ставали дедалі агресивнішими, змушений був попрощатися.
По дорозі до Житомира я пригадав легенду про заснування Довбиша, яку мені розповів пан Стефан. Згідно з нею, у XIII ст. Довбиш заснували на березі річки Случ, але через певний час річка змінила своє русло і відійшла на 12 км. Не знаю, наскільки правдивою є ця легенда, але певний символізм для історії Довбиша у ній можна знайти…
