3 грудня у селі Білозерівці Липовецького району знайшли повішеного 28-річного Сергія Пшеничного.
Солдат, який служив у військовій частині 3008, кілька тижнів тому повернувся додому. Мінометник вирвався із оточення 31 блокпоста, врятував десятки бійців, але тут, на мирній землі, не зміг подолати емоційне напруження, яке почалось після війни…
У рідному та сусідніх селах вчинок Сергія не засуджують. Тільки весь час повторюють: яке ж це пекло треба пройти, щоб потім повішатись… У кожного своє життя, свій хрест, — кажуть селяни й мовчки витирають сльози…
– Пригадую Сергійка школярем. Була у них класним керівником, — розповідає завуч школи Світлана Леонідівна. – То були золоті діти. Сергій був тихим та скромним, вчився середньо. Їх у родині четверо, він був наймолодшим. Сергія мама народила, коли їй було за сорок років, тому часто хлопчика доглядала його старша сестра. Вона працює провідником. Й що дивно, ніхто із цієї родини досі не одружився. Після школи Сергій навчався у ПТУ №5, тоді підпрацьовував на будівництві. Часто їхав на роботу й ставив біля моєї хати велосипед. Востаннє бачила його у серпні. Тоді, як завжди, запитала, чи їде на роботу. Він сказав, що викликали до військкомату. Це для мене було так несподівано, не знала, що сказати й просто довго дивилась вслід. Знаю, що солдату важко було йти на війну. Казав, що зброю тримати у руках може, а от вбивати – ні.
Родичка покійного Любов Паламарчук каже, що війна сильно змінила хлопця.
– Із ним підтримували зв\’язок, але розповідати нічого не хотів. Хоча всі бачили, що він став все більше замкненим у собі, голова тремтіла. Коли тільки приїхав із АТО й ми сіли за святковий стіл, він встав і пішов. Їсти нічого не хотів. Говорив, що бачить перед собою трупи військових. Із моїм сином Сергій поїхав до кардіолога, той приписав ліки, але хлопець не хотів їх пити. Реабілітацію проходити теж відмовився. Йому все стало нецікаве… А нещодавно дітки у школі влаштували концерт й запросили всіх солдатів із села, то один Сергій не прийшов. 3 грудня він привітався з мамою й пішов до свого гаража. Там його повішеним знайшов брат. 5 грудня Сергій із хлопцями мав їхати до Києва на перепідготовку. Спочатку він був не проти, тоді не хотів. Щось його сильно турбувало. І за кілька днів до смерті у сестри запитав, чи планує вона кудись їхати, й казав, щоб була вдома. Дівчини у покійного не було.
