Досі фахівцем у сфері земельних відносин глава Адміністрації Президента України Борис Ложкін не був (хоча, за деякими даними, має американський диплом про вищу освіту). Щоправда, як стверджує один із його опонентів Андрій Ганус у газеті «Експрес», диплом той «без печатки Міністерства освіти, з помилками, на бланку УРСР і виданий… у Харкові приватним підприємством».
ТА ЩО з того, що злі язики плещуть, а опозиційні пера пишуть…
Зрештою, йдеться у цьому разі не про дипломи престижних вишів, не про Оксфорди зі Стенфордами чи там Гарварди з Кембриджами, а про нашу українську земельку. Ту саму земельку, про яку недипломований, а значить, неосвічений Герасим Калитка з комедії І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» непатріотично казав:
«Ох земелько, свята земелько, Божа ти донечко! Як радісно згрібати тебе в одні руки… Зібрав би тебе без ліку… Легко по власній землі ходити. Кинеш оком — все твоє: там стадо пасеться, там пар підіймають, а тут пшеничка зеленіє, жито колоситься… І все те — гроші, гроші, гроші…»
Втім, якби Герасим Калитка дожив до наших днів попри «прискорені реформи» на селі, то він, може, й радісно зааплодував би, прочитавши, хай і по буквах, одне з останніх інтерв’ю керівника президентської Адміністрації Бориса Ложкіна «ЛІГАБізнесІнформу». Цей відомий фахівець на ниві газетного бізнесу, оком не морг-нувши, твердо, хоча, може, й не так лірично, як Герасим Калитка, на всю Україну заявив: «Ринок землі повинен з’явитися досить швидко. Мораторій може бути знятий вже з 1 січня 2016 року. Дуже на це сподіваюся!».
Чим же підкріпив свою заяву керівник Адміністрації Глави держави?
«Розумієте, всі розмови про те, що нашу землю прийде і всю хтось купить… — зробив красномовну паузу Борис Євгенович. І продовжив так: — Землі у світі багато. Від Росії до Аргентини є багато місць, де землю можна купити абсолютно вільно у великих кількостях. В Україні не всі розуміють, що ми лише одні з гравців, у яких безліч конкурентів на цьому ринку».
Борис Ложкін згадав Аргентину. А мені на думку спала Бразилія. Точніше, не так вона з її бідністю і яскравими фестивалями, як одна з публікацій відомого у Росії, і не тільки політолога С. Кара-Мурзи. У статті «Продавати рідну землю невигідно» Сергій Георгійович висловлює дещо іншу думку, ніж Борис Євгенович (не плутати із Патоном!): «Зовсім не для того, аби сіяти жито, будуть скуповувати нашу землю. Хай полежить, потім придасться. Будуть. Як у Бразилії, де облогують за колючим дротом величезні простори, і ми не дізнаємося навіть, хто їх купив. На північному сході цієї благодатної країни голодує і недоїдає 71 відсоток населення, але великі землевласники, скупивши чи відібравши всю землю, 85 відсотків її не обробляють!»
Мудрий чоловік, голова асоціації фермерів та приватних земле-власників Полтавської області, Віктор Галич щодо земельних торгів, про які так клопочуться президентський менеджер Борис Ложкін та його кабінетні однодумці-«землероби», має свою позицію. Цю позицію потомствений селянин-українець формулює по-своєму і без посилання на далеку Аргентину чи Бразилію: «Президент (а за ним і Борис Ложкін. — В.П.) публічно заявив, що Україну може врятувати лише продаж землі. Вже навіть визначено попередню ціну — одна тисяча доларів за гектар. Колись, аби знищити українця, забирали хліб, хату, а його самого вивозили до Сибіру. Теперішня стратегія страшніша — забрати землю. А її заберуть, бо фермеру купити не по кишені. От і пряма загроза територіям. Невже у когось є ілюзії, що нові ділки забезпечать роботою наших на 80% безробітних селян чи потурбуються про пенсії для мільйонів сільських пенсіонерів?»
Пригадується мені недавня розмова з патріархом вітчизняного землеробства, двічі Героєм Соціалістичної Праці і Героєм України Дмитром Моторним про українську землю, її майбутнє. А отже, і майбутнє нашої держави. Тяжко зітхнувши, Дмитро Костянтинович сказав:
— Сиділи якось ми, Герої від села, радилися, обмінювалися думками. Я й кажу: «Хлопці, а хто з вас і скільки може купити землі?» Один каже: «Я гектарів із десять купив би…» А решта: ні! Так це ж голови кооперативів, фермери…
— Справді ефективні господарі!
— Саме так. Що нас ще турбує? Ще у 1996 році американці вже фермерів потроху розоряли і купували їхню землю. Тоді цю землю можна було здати у заставу. Придивились американці до ситуації і зрозуміли, що вона нікудишня. Земля, яка перейшла в заставу до банків… невідомо, що з нею. І сказали тоді: ні, так не годиться! Поламали цю схему і вирішили передавати землю муніципалітетам. Стосовно України, то земля має бути у власності територіальної громади. Хай купують і на місці платять податки. А нам вбивають у голову інше. Банк буде давати вам кредити. Але цей шлях для українського села згубний. Скажімо, вже зараз видно, що наступний рік буде збитковим. Я візьму кредити, не зможу розплатитись. А далі відомо що: банк забере землю. І куди вона дінеться? А так би хоч у сільраді залишилася. Ні. Землю продавати — продавати Україну, хлопці!
Такої ж думки згадуваний нами Віктор Галич із чорноземної Полтавщини. Державної землі, нагадує, в Україні близько 12 млн гектарів. Навіть якщо продамо їх, то не віддамо й половини боргів, котрі має держава. І Путін, якщо захоче, то купить Україну за 25 мільярдів доларів. Для Росії це не такі вже й великі гроші. І не треба буде Москві йти на нас війною. Путін через посередників, наших ділків в уряді та у Верховній Раді просто скупить українські землі.
Тепер такий посередник (може, я помиляюся) з’явивсь і у президентській Адміністрації. А те, що у Бориса Ложкіна на язиці, не виключено, — на думці у самого Президента.
