Цього року 24 березня Борису Леонтійовичу Стадницькому виповнився 91 рік. Він – учасник і ветеран Великої Вітчизняної війни, був в Берліні, коли поставили Прапор Перемоги над Рейхстагом.
Народився і виріс Борис Леонтійович у Бердичеві. У 1943 році був мобілізований в Радянську Армію і направлений на навчання в Златоустівське кулеметне училище. Під час війни був важко поранений, перебував у госпіталі. Зараз часто хворіє. Живе в Житомирі. Один. Періодично його навідують рідні. «Ми не знали, що таке війна. Нас до неї готували: ми тренувалися, проходили бойові навчання… Але ми відчували, що війна – це дуже погано, ніхто не був впевнений у тому, що залишиться в живих після чергового наступу. Нам лише хотілося, щоб вона швидше закінчилася, думали, як залишитися живими», – зізнається під час розмови Борис Стадницький і закликає сьогодні всіх до миру.
– Борис Леонтійович, де Вас зустріла війна? Скільки Вам було років?
– Коли почалася війна, мені було 17 років. Я тоді навчався в Бердичівському ремісничому училищі при заводі «Прогрес», був старостою токарної групи. 3 липня 1941-го, коли німці підходили до Житомира, нас вирішили евакуювати до Києва. Наскільки я пам’ятаю, в цей час наші війська теж відходили. Так от, ми йшли по шосе колоною. Я ніколи не забуду, як на наших очах, на підводу, на якій їхала сім’я директора нашого училища, впала бомба. Людей розірвало на шматки. Це було страшне видовище. Я і моя група йшли попереду. Тоді я дав команду: «Хлопці, за мною!». І поки тривало бомбування, ми ховалися під тракторної будкою.
Хоча, знаєте, ця будка могла нам допомогти, як кадило мертвому, але все ж ми врятувалися. Після цього випадку ми вирішили піти селами, щоб не бути прямою мішенню, – розповідає ветеран. Під час зустрічі Борис Леонтійович показує фотоальбом. Тут фотографії дитинства, юності і зовсім небагато фотографій воєнного періоду. «Тоді ніколи було фотографуватися», – пояснює Борис Леонтійович. З’ясувалося, рідна сестра ветерана Рая вчилася в Києві на лікаря. Коли почалася війна, її мобілізували, і вона забрала з собою батьків, тому що в Бердичеві перебувати було небезпечно. Врешті вони потрапили в Джізак (Узбекистан), де сестра залишила батьків, а сама відправилася на Урал – працювати в одному з госпіталів.
У Джізаку помер батько. Після смерті батька сестра забрала мати на Урал. Пізніше померла і мати. «Я в той час вже був на фронті. Як говориться в одній пісні, не пам’ятаю, правда, хто автор: «Ой, не питайте, хлопці, чому заплакані очі». Можна дуже багато згадувати про ті трагічні події», – говорить Борис Стадницький.
– Скажіть, а стріляти було страшно?
– Треба було стріляти. Страшно, коли ти дивишся людині в очі, коли поставлять людей стінкою і в них треба стріляти, а тут інша справа: ворог наступає, ти захищаєшся. Якщо тебе вб’ють – тебе переможуть, якщо ти будеш стріляти – переможеш і залишишся живим. Як на мене, на війні люди стають дикунами. Ми, наприклад, намагалися не розстрілювати, тому німці здавалися в полон. Німці ж розстрілювали не питаючи. Коли йде наступ – це одна справа, а коли ти людину взяв у полон, її не можна просто взяти і розстріляти. Борис Стадницький має багато відзнак, звань і нагород, зокрема, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги» (між іншим, це улюблена нагорода фронтовика, адже, за словами Бориса Леонтійовича, підтверджує його досвід розвідника), «25 років Перемоги над Німеччиною» та інші.
– Ким Ви були на фронті?
– Я воював на Воронезькому і Прибалтійському фронтах на посаді командира кулеметного взводу, командира кулеметної роти, офіцера зв’язку командування і ад’ютанта старшого стрілецького батальйону 1166-го стрілецького полку 306-ї стрілецької дивізії. У грудні 1945 року був демобілізований з лав Радянської Армії. Спочатку я був старшим лейтенантом, капітаном, а зараз полковник.
– Чи є у Вас спогади, які не можете забути?
– Звісно. Пам’ятаю, наприклад, коли ми були на Другому Білоруському фронті, який був націлений на Берлін, я як командир кулеметної роти був переданий у розпорядження командиру піхотної роти. Дві роти йшли разом. Позаду йшли два зв’язкових. І раптом біля нас розірвався снаряд. Ніхто нічого не встиг зрозуміти. Позаду осколок зніс у солдата голову, багато поранених, а я був у плащ-накидці і мені нічого. Тільки низ зачепило. Вірю, зверху хтось є, хто нас оберігає. Мене щось вберегло. Також пам’ятаю, коли ми пересувалися десь у лісах Чехословаччини. В нас було завдання – з’ясувати, де знаходиться артилерія противника, яка не давала нам йти в наступ. Командування вирішило провести розвідку боєм. Нас посадили на танки, і коли ми вийшли з лісу, німці відкрили вогонь. Так наші коригувальники дізналися вогневі точки противника. Тоді я отримав поранення – сильний опік. Добре, що поруч був струмок. Я одразу кинувся до нього. Потім провів кілька тижнів у госпіталі.
– А як до солдатів ставилося просте населення? Люди допомагали їжею, одягом?
– Нам не потрібно було допомагати. У нас була польова кухня. Навпаки, це ще ми допомагали простим людям. Тому що людей на нашій території німець обібрав. Шматок хліба даси, а тобі «Дякую» скажуть. Особливо шкода було дітей. Після війни ветеран декілька разів зустрічався з бойовими товаришами. Після демобілізації Борис Стадницький почав працювати в ремісничому училищі на посаді майстра виробничого навчання. У 1969 році був переведений на посаду старшого майстра виробничого навчання училища, де пропрацював до 1973 року. З вересня 1973 Борис Леонтійович працював учителем трудового навчання в ЗОШ № 36 ім. Я. Домбровського у Житомирі. Стаж безпосередньої педагогічної роботи складає близько 60 років. Щорічно напередодні Дня Перемоги на урочистому концерті в ЗОШ № 36 ветеран виступає перед учнями школи, закликаючи до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Під час зустрічі з учнями ділиться спогадами про буремні фронтові роки.
