Святослава Карповича Васильчука знають не лише люди старшого покоління, а й школярі та студенти, на зустрічі з якими його часто запрошують. Святослав Васильчук – заслужений журналіст України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня, голова Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, член громадської ради при облдержадміністрації.
За свідому й активну громадянську позицію та боротьбу за незалежність України Святослава Карповича свого часу навіть відрахували з Київського університету імені Тараса Шевченка. Потім були часті переїзди до різних міст, а вже майже 40 років громадський діяч живе й працює в Житомирі.
Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю зі Святославом Васильчуком.
Святославе Карповичу, Ви нещодавно видали свою чергову книгу «Зборів». Розкажіть, будь ласка, про що вона.
Я автор 10 книг. «Зборів» – це третя моя поетична збірка, яку я видав у 2015 році. До того були «Вереси» та «Калиновий кетяг». До останньої книги увійшли поема «Зборів» та дві балади – «Морозенкова шабля» і «Повстанський Майдан». Книга вийшла тиражем у 500 примірників і є потреба перевидати її. З’являються нові замовлення, а також бачу, що громадськість її гарно сприймає. Як каже один мій знайомий професор, що в ній є все – від Богдана до Майдана. У мене вже написана і набрана книжка «Бальзакове слово на Волині».
Ви народилися на Рівненщині. А як доля занесла Вас у Житомир?
У Житомирі я живу вже майже 40 років. Сюди я приїхав із Вінниці. До Вінниці потрапив із Хмельницького. В обох цих містах був кореспондентом обласних газет. Я не був партєйним, не був капеесесівцем, не був у комсомолі та навіть у піонерах. Моя родина була задіяна у партизанських лавах, у підпіллі. Хто, допомагаючи, повстанцям, а хто, воюючи зі зброєю проти німецьких та московських окупантів. У цій битві впали на полі слави брат Андрій, дядьки Семко та Іван, батько Карпо. Я зростав без нього. У Житомирі став редактором «Укрінформагропрому» по області. У газету не пішов, бо чергова перевірка на лояльність – і знову повториться моя історія. А в мене троє дітей, квартири не було.
Чи не шкодила Вам безпартійність?
Коли я працював у Хмельницькому, до мене підійшла колега і запропонувала мені вступати в партію. Каже: «Ти зразково показовий, гарно пишеш, у тебе поведінка нормальна». Просто класичний претендент на звання комуніста. Я добре знав, що всі, хто подавали заяви на вступ до партії, проходили через КДБ. Мене виключали з університету після другого курсу з формулюванням: «За націоналістичні погляди, несумісні з поглядами радянського студента». А ще б дізналися про мого батька. Мене арештовували на першому курсі в універі і возили на Володимирівську, 33 (в Києві, – ред.). Там зараз СБУ, а колись було КДБ, гестапо, НКВД. Тримали три дні в одиночній камері і допитувалися, хто я, звідки. Мене потім в університеті поновили. До речі, за клопотанням Олеся Гончара. Мене ж у першу чергу запитають, як я ставлюся до батька. Треба було сказати, що він ОУНівець, був в УПА, сякий-такий. Мій батько був надрайонним провідником ОУН Костопільської округи (Рівненська область, – ред.), перед тим солтисом, тобто сільським старостою. А за перших совітів, як у нас казали про1939-1940 роки, знову його обрали головою сільської ради. Я не міг до такого мерзенства дійти, щоб паплюжити батька. Я відповідав своїй хмельницькій колезі так: «Ви знаєте, Ганно Іванівно, звання комуніста таке високе і я вважаю, що ще не доріс до нього». Вона після цього кілька разів мене намагалася переконувати, пояснюючи, що я не зможу зробити ніякої кар’єри. Постійно переїжджав, бо приходить за мною досьє, а в КДБ доповідають про мене керівництву. У редакціях була своя агентура і запитували в мене: «Святославе, а в тебе є щось цікаве почитати?». Знав, що вони мають на увазі – заборонену літературу.
Святославе Карповичу, а у Вас була така література?
Не було. Я просто остерігався тримати таке вдома. Єдине, що я мав – це машинопис неопублікованого щоденника Василя Симоненка. Для нас, студентів, він тоді був, як новітній Шевченко. На факультеті журналістики у нас ходила так звана захалявна література, видана нашою діаспорою у Штатах. Це тільки треба уявити, що за тих драконівських порядків все одно провозили такі невеличкі книжечки. З них я дізнався і про українізацію, і про геноцид. Одну таку в мене вилучили. Моє українське було зі мною завжди. Я не намагався про це говорити там, де працював. Їдучи то до Києва, чи до Вінниці, як правило, завжди у громадському транспорті підіймав українську тему.
Чим зараз займається товариство «Просвіта»?
Метою діяльності товариства «Просвіта» є утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу. Це прописано у статуті. У нас діють осередки в більшості районів області. Це громадська організація, яка немає жодної підтримки від держави, що, на жаль, прикро. Щоправда, після Майдану у нас розширилися контакти з владою. Ми постійно організовуємо зустрічі в навчальних закладах, на яких відбуваються бесіди на патріотичні теми, адже основний акцент робимо на молодь. Зокрема, щороку проводимо обласний етап конкурсу «Я гордий тим, що українець з роду». Просвітяни беруть участь в телевізійних ефірах. Окрім цього, ми організовуємо поїздки місцями бойової слави, зокрема, це Кодня, Базар, Вигів, Пилява, Берестечко, Крути, Зборів.
Як влада підтримує «Просвіту»?
Не в такій мірі, якби хотілося, але підтримує. Наприклад, для івано-франківської «Просвіти», влада виділяє на діяльність 1 млн. 100 тис грн. У нас – нуль. М маємо хороше приміщення, яке орендуємо в міської ради за 1 гривню.
Свого часу ви були радником з гуманітарних питань голови Житомирської ОДА Сидора Кізіна. Розкажіть, будь ласка, чи займаєтеся зараз політичною діяльністю?
Майже ні. Зараз у мене в основному партійна діяльність. Я вже десять років є членом ВО «Свобода». На останніх виборах кандидував до міської ради, але не вистачило 7 голосів. Я нікого в цьому не виню, бо не вів виборчої діяльності. Нині я помічник депутата міськради Геннадія Махоріна.
Останні події в нашій державі суттєво підняли патріотичні настрої громадян. Перейдемо на місцевий рівень. Розкажіть, будь ласка, про мовну ситуацію в Житомирі.
Я пам’ятаю той період, коли все українське притлумлювалося і люд соромився розмовляти українською мовою. Коли працював в агропромі, там окрім мене було ще понад 500 співробітників і я був єдиним, хто користувався українською мовою. До нас у відділ навіть приходили незнайомі люди, аби послухати українську мову. Я першим під час чергувань почав вести записи в журналі українською мовою, а потім з’являлося все більше і більше таких людей. Тоді зробив для себе висновок, що переконати когось може лише той, хто сам переконаний. Часто на лекціях та зустрічах кажу молоді, що маємо пам’ятати – Україна починається з кожного із нас. Бути українцем – це всюди, скрізь і завжди розмовляти лише українською мовою. Треба співати українські пісні, читати українську літературу, передплачувати українські періодичні видання, дивитися українське телебачення. У Житомирі мовна ситуація докорінно змінилася
Тобто, можемо говорити про те, що Житомир – україномовне місто?
Так, Житомир – це україномовне місто. Наприклад, у моїх російськомовних сусідів дівчатка розмовляють українською мовою. Це для мене, як бальзам на душу. Так має бути. Звичайно, є частина людей, які розмовляють російською. Я не мовчу і запитую, чому й досі розмовляють «на вражеском язикє». Росія веде тим своїм «язиком» проти нас війну, а ми ще й ним користуємося. Вчити рідну мову – це обов’язок перед народом і перед державою. Я й сам закінчував школу в Російській Федерації, у Воркуті. Але приїхав поступати в Київський університет, бо вважаю себе українцем. Зі мною всі в Житомирі розмовляють українською мовою, бо знають, що я просто не буду відповідати. У мене є один знайомий, який був російськомовним, а перейшов на українську. У першу чергу треба переконувати самого себе.
