47-річний Іван Григорчук із Пулинів (колишній Червоноармійськ) вже третій рік не знімає військову форму. На війну пішов добровольцем, а потім залишився в армії служити за контрактом. Весь цей час він разом із іншими бійцями 30-ї бригади побував у найгарячіших точках Донбасу. За плечима Амвросіївка, Сонячне, Дебальцеве, Артемівськ, Луганське, Троїцьке. Бої, перемоги, втрати, радість, біль, зустрічі, прощання – такий калейдоскоп емоцій переживають на війні всі.
Іван Анатолійович – багатодітний батько. Вдома на нього разом із дружиною чекають 3-річна донечка та троє синів 10,11 та 18 років. Щоразу вони зустрічають його як переможця. Натомість сам військовослужбовець знає, що кожен його візит додому – це продовження війни, але вже не з бойовиками, а з чиновниками, перевізниками, депутатами.
На війну пішов заради дітей
Попри вмовляння рідних, рішення йти у військкомат і вимагати повістку було безапеляційним. Про те, як став добровольцем, Іван Григорчук розповідає: «Після захоплення Криму вирішив, що йду захищати Україну. Держава витратила гроші на моє навчання, я проходив службу і якийсь військовий досвід в мене є. По життю я людина соціально активна, брав участь у помаранчевій революції, під час Революції Гідності матеріально підтримував наших хлопців, ходив на мітинги. Майдан розпочався з того, що побили дітей. У мене самого діти і коли влада так до них відноситься, то на серці дуже неспокійно. Сьогодні побили чужу дитину, а завтра твою, а в мене їх четверо. Я їх виховую для того, щоб хтось над ними знущався. Вони мають жити в нормальній країні. А що потім мені діти будуть казати? Татку, от була війна, а де ти був? Дружина була проти, але я знав, що треба і я мушу йти».
Іван Григорчук має статус учасника бойових дій та відповідне посвідчення. Однак, коли справа доходить членів його сім’ї, законні права доводиться мало не зубами вигризати. Чоловік розповідає, що вже стомився оббивати пороги по кабінетах і про щось просити. Останньою краплею терпіння була ситуація, коли на автовокзалі сказали, що його діти не мають права на пільговий проїзд.
Повертаючись із сином від лікаря-стоматолога з Житомира в Пулини, Іван Анатолійович витратив чимало часу і нервів. У касі автовокзалу, який на Житньому ринку, повідомили, що тато з посвідченням УБД поїде безкоштовно, а за сина із багатодітної родини треба заплатити. Касир довго показували різні папірці і пояснювала про зміни у законодавстві, а потім порадила йти в управління промисловості, розвитку інфраструктури та туризму облдержадміністрації.
Іван Григорчук не полінувався і пішов. Залишив свою скаргу в управлінні, а потім зайшов у приймальню заступника голови обласної адміністрації Ігора Гундича, якому теж написав заяву, бо чиновник у той час був на нараді. Обурений військовослужбовець вже збирався йти, але зустрів першого заступника міського голови Олексія Ясюнецького. Посадовець поцікавився, в чому справа, зателефонував на автовокзал і сказав, що син Івана Григорчука поїде безкоштовно. Справді, диспетчер попередила касира і за дитину не довелося платити.
Яке велике значення має телефонний дзвінок впливової людини! Всі одразу забувають про обмеження і правила прописані в законах. Виявляється, що не такі вони вже й драконівські і суворі.
«Мене це дістало! А якби я не пішов, то віддав за проїзд 25 гривень, за які можу купити дитині пачку морозива. Заплатив би, як роблять більшість людей, які не хочуть скандалів. Я ж не їжджу кожного дня. Мені вже вік дозволяє, тому можу прийти підвищити голос і навіть кулаком грюкнуть. А приїде в Житомир молода жінка із села з дітьми, то хіба піде шукати обласну адміністрацію…», – каже Іван Григорчук.
Та це не єдина проблема, з якою зіштовхується родина Григорчуків вже третій рік. Минулого літа двоє синів Івана Анатолійовича відпочивали в Денишах. Лише батько знає, як непросто було випросити путівки для дітей. У районі сказали, що потрібно чекати і нічого конкретного не пообіцяли. Після цього Іван Григорчук зателефонував до депутата обласної ради Дмитра Кропачова, який закріплений за його округом. Депутат порадив приїхати в Житомир. Він завів чоловіка в управління сім’ї, молоді та спорту обласної адміністрації, де путівки одразу знайшлися. Багатодітний батько переконаний, що без впливу статусної людини його хлопці все літо провели б вдома.
Цього року Іван Григорчук знову ходить по кабінетах, аби відправити дітей вже на море. Щоправда, поки що його годують обіцянками. Сам військовий налаштований рішуче: «Думаю, що діти з багатодітної сім’ї, батько яких вже три роки в АТО, заслуговують хоча б раз у житті поїхати на море. Я державу захищаю, то нехай і вона подбає про моїх дітей. Виходить, що в мене четверо дітей і я повинен ходити і вимагати. Але для мене це принизливо!».
Учасник АТО каже, що поки чиновники перебирають стоси паперів і завершують конкурси, релігійні організації більше переймаються його дітьми. Синам вже запропонував літній відпочинок місцевий священик, який організовує різні виїзди.
У банку не ризикують давати кредити учасникам АТО
Іван Григорчук показує цілу колекцію листів, які йому приходять з різних установ. Взимку звертався, аби допомогли з дровами. Написали відмову, в якій пояснили, що сім’я учасника АТО має багато пільг. Потім просив, щоб влада допомогла із деревиною для будівництва. Реакція була аналогічною. Сім’я із 6 людей мешкає в будинку площею 40 квадратних метрів, діти ростуть, а тому потрібно подбати про розширення житла.
Поки Григорчуки мріють про просторий дім, вирішили утеплити будинок, в якому мешкають нині. Спокусилися на афішовані «теплі кредити», частину з яких компенсує держава. Люди сподівалася, що за ці кошти зможуть замінити вікна та батареї в своїй хаті. Іван Анатолійович зібрав весь пакет документів, який приніс в «Укргазбанк». За його словами, просив 21 тисячу гривень. За умовами кредитної програми, держава мала б компенсувати 14 тисяч, а він – решту. Був упевнений, що кредит дадуть, адже довідка з військової частини показувала середню зарплату розміром 10 тисяч гривень.
Однак, банківська установа написала відмову, в якій йдеться, що «операція з надання кредиту для енергоефективних заходів визнана Банком як високо ризикована, що є неприйнятним для Банку». Іван Григорчук впевнений: «Ризики пов’язані із тим, що я військовослужбовець. Банк себе перестраховує, бо різне може трапитися. Військовослужбовець по закону може заморозити кредит. Думаю, що не я один зіштовхуюся з такою проблемою».
Тепер у сім’ї єдиний вихід – споживати більше газу.
Іван Григорчук вдячний всім за допомогу. Він розуміє, що волонтерський рух не може на своїх плечах тягнути армію, адже це обов’язок держави. Проте військовослужбовець не може змиритися з байдужістю влади: «Я думаю, що грубо кажучи, влада зажралася. Їх особисто війна не стосується. Хто в нас воює? В основному це хлопці з робітничих родин. Ми всі з бійцями повертаємо у військову частину і спілкуючись між собою, розуміємо, що відношення до влади у нас змінюється. У наших армійських газетах не розписують цього всього, наприклад, що пільги відмінили. Приїжджаю додому, стикаюся з іншою реальністю, і таке розчарування…».
Військовий дивується зухвалістю деяких перевізників, які відмовляють по посвідченню учасника бойових дій проїхати від однієї зупинки до іншої. Пригадує, що якось у Рівному підійшов до водія міжнародного автобусу Київ-Вроцлав, аби запитати, чи зможе підвезти до Львова. Керманич навіть не хотів слухати про гроші і на посвідчення не глянув. Йому вистачило того, що біля автобусу стояв чоловік у військовій формі. Хоча теоретично, водій теж міг відмовити, бо везе людей в іншу країну.
«Якщо прийдеш і надоїдаєш, то тебе почують. А так – всім байдуже. Нам постійно кажуть: от вам погано, але ж є люди, які живуть гірше. Але давайте рівнятися на тих, хто живе краще. Я буду жити краще, то й підтримаю тих, кому важче, ніж мені», – розводить руками Іван Григорчук.
Реальні приклади із життя простої людини. Риторика Президента, депутатів, керівників місцевої влади аж захоплює. З їхніх слів складається враження, що учасники АТО та їхні родини – це привілейована каста, якій дуже добре живеться. Насправді ж – у них ще більше проблем, ніж у тих, хто немає посвідчень і пільг. У державі знайшлися гроші на нову поліцію, захмарні зарплати суддям, але тільки не на армію. Більше того, чиновники, яких ми утримуємо, постійно ставлять палки в колеса захисникам України.
На щастя, Іван Григорчук, як справжній військовий, вміє за себе постояти. Однак вдома він буває рідкоо, а тому дружина з дітьми дуже часто стають жертвами байдужості і свавілля.
То чи варто тепер вірити обіцянкам-цяцянкам влади про підтримку учасників АТО та їхніх сімей? Війна триває і щоразу про неї все менше говорять. Держава забуває про тих, хто її захищає, а цього робити не варто. Обпечені війною бійці можуть постояти за себе і без зброї.
