Вірш Івана Франка “Човен”, написаний ще у січні 1880 року, знайшов свою музичну інтерпретацію.
Молодий гурт “Один в каное” зворушливо передає філософський зміст поезії Івана Франка.
ДОВІДКОВО. Гурт «Один в каное» бере початок у 2010 році у Львові, коли ініціатор створення колективу зібрав на спільні репетиції 7-8 досі незнайомих між собою людей. Гурт грав дуже різну музику. Тоді у колективі співало троє солістів. Водночас жоден учасник не був професійним музикантом. Склад змінювався протягом року, поки Ірина Швайдак та гітарист Устим Похмурський не вирішили відділитись. Згодом до них долучилась Олена Давиденко, і тоді сформувався сучасний склад колективу «Один в каное».
Попри набуту популярність, до 2015 року усі члени гурту займалися також професійною діяльністю. Гурт не має продюсера та команди, усіма організаційними питаннями керують самі музиканти.
Назва гурту виникла випадково. Ірина, читаючи в інтернеті матеріал про індіанців, зустріла одне з їхніх імен — Вікенінніш. У перекладі українською воно звучало як Один в каное, що їй дуже сподобалося, і вона вирішила використати його для назви гурту.
Логотип гурту за формою нагадує шестипелюсткову квітку, яка запозичена із поширеної форми резонаторних отворів традиційної української бандури. Водночас кожна пелюстка символізує човен.
А ось і вірш Івана Франка “Човен”
Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,
Мов диття , цікава, шепче і розпитує вона:
“Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?
І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:
“Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить
Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Хвилі — то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;
Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.
Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:
Вітер гонить, хвиля ломить — і я вже на дно пішов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!
Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.
Кажуть, що природа — мати нас держить, як їм там тре,
А в кінці мене цілого знов до себе відбере.
Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,
То візьме — ні в сім, ні в тому не питатиме мене.
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь —
Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!”
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,
Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:
“Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил —
Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев\’ять не вернуло, то десятий повернув
І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,
Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.
Таж і в бурю не всі човни гинуть — тим ся ти потіш!
А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!”
