Свіжі новини
ГоловнаАфіша«Це була людина, яка зробила славу ВДВ», - десантники про Героя України...

«Це була людина, яка зробила славу ВДВ», – десантники про Героя України Сенюка

Підполковник Тарас Сенюк – один із перших Героїв України – учасників антитерористичної операції. Він був серед перших із тих, хто пішов на ворога і не повернувся, але житиме вічно в серцях українців. Завжди пам’ятатимуть свого комбата Тараса Михайловича Сенюка військовослужбовці 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади. Вони так довіряли та поважали комбата, що казали: «За ним – хоч у вогонь, хоч під кулі».
2 травня 2014 року біля Андріївки колона із десяти БТРів натрапила на міни терористів. Спочатку спрацювали сигнальні ракети, а потім десантників почали обстрілювати. Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом майор Сергій Шевчук, який перебував у дев’ятій машині колони, чув, як підполковник Сенюк скомандував молодому лейтенантові, командиру розвідвзводу: «Султане, відкрити вогонь!».
– У той час, на початку АТО, він не розгубився і не побоявся взяти на себе відповідальність за таке рішення. По ворогу почали працювати КПВТ та РПГ. У бою куля прострелила нашому бійцю Антону Магльованому ногу, тож мені довелося залишитися з ним, щоб передати санітарам, а колона вирушила далі – на андріївський міст, – згадує Сергій Шевчук.
А там на наших воїнів чекала популярна на той час «вистава»: їх обступили місцеві прихильники путінського режиму та ідеї «визволення земель руських від карателів». Вони викрикували нісенітниці на кшталт: «Ви – американські найманці, нам таких захисників не треба!», «Це наш сланцевий газ, ми його не віддамо!». Міст з обох боків перекрили живим щитом, військових усіма силами намагалися не пропустити далі. Спочатку серед протестувальників були жінки, бабусі, пенсіонери. Виходили з іконами на чолі зі священиками московського патріархату та кляли. Були французькі та польські канали, що підтримували Росію, вишукуючи «смажені факти» про «карателів» та «вбивць».
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Прихильники «руського миру» відтягували час до приїзду озброєних найманців.
Дружина Тараса Сенюка Ольга розповідає, що чоловік намагався дипломатично врегулювати ситуацію, адже мав досвід ведення таких пререговорів під час миротворчих місій в Іраку та Косові:
– Я пам’ятаю його слова: «Там був курорт порівняно з тим, що сталося в Україні». Щоразу Тарас Михайлович телефоном спілкувався з організаторами «вистави». Йому постійно перетелефоновували, але щоразу це був хтось новий. Не можна було вирахувати, звідки йде інформація.
Згодом почав підтягуватися сумнівний контингент (безхатченки, наркомани), а потім – озброєний криміналітет та «зелені чоловічки» без знаків розрізнення. По-перше, вони не хотіли пропускати наших бійців до гори Карачун, по-друге – вимагали видати їм нацгвардійців, тих, хто стояв на Майдані – за їхні голови обіцяли пристойну винагороду. Тарас відрубав: «Не віддам жодної людини, не здам жодного набою».
Колону житомирських десантників почали обкладати шинами, яких накидали півтора метри заввишки. Погрожували: спалимо всіх і все. Але українські воїни були непохитні, бо з ними був їх комбат і вони знали: він знайде вихід. Підполковник Сенюк не присідав ні на хвилину, ходив від одного БТРа до другого, підбадьорював бійців, моніторив ситуацію і постійно давав вказівки. Раз по разу місцеві вимагали у військових пропустити їх до хворої мами, перевезти на інший бік вагітну дружину тощо, та бійці не здавали своїх позицій. Утім, так тривати довго не могло. Згодом терористи висунули вимоги: десантники мають випустити в повітря набої і віддати їм свою зброю.
Та командир, навчений сумним досвідом побратимів із 25-ї бригади у Краматорську, розробив інший план: за його командою бійці від’єднують магазини, тримають їх у правій руці і виходять. У випадку непередбачуваного розвитку подій – за п’ять секунд приєднують магазини і відкривають вогонь.
– Коли почали рух, нас не випускали, – згадує Сергій Шевчук. – Тарас Михайлович зістрибнув з БТРа, вигукнув команду: «Земля!» та почав стріляти. Коли стрільба припинилася, він скомандував: «Уперед!» Особисто з ним розтягували скати, щоб міг пройти перший БТР. Хтось із сепаратистів вирішив підірвати його «коктейлем Молотова». Та то було останнє, що він скоїв у своєму житті. Потім прилетіла граната, перша машина перевернулася. Плутанина, поранені, двоє загиблих з нашого боку. Комбат прийняв рішення йти на прорив. Ми там перепахали все. Адже терористи зі своїми снайперами засіли навкруги. Нас могли підірвати, бо поруч стояли їхні два ЗіЛи з газовими балонами. Та вони цього не прорахували.
За цей мужній і достойний вчинок – виведення людей і техніки з оточення – підполковнику Тарасові Сенюку було присвоєно почесне звання Герой України. На жаль, отримати його за життя комбат не встиг. За два дні до дня народження комбата, 20 червня 2014 року, «Золоту Зірку» Героя в Міністерстві оборони України вручили його дружині Ользі.
Зловісного ранку 3 червня ніхто з підлеглих підполковника Сенюка не наважився повідомити дружину, що комбата вже немає серед живих… З часом вона усвідомила:
– Чоловікам складніше це сказати. Там була своя родина, де один одного прикриває, там інші цінності. І їм самим важко було визнати, що вже немає поруч рідної людини, яка дуже часто була для них надією і опорою, а сказати мені – значить, і самим повірити в цю реальність.
Трагедія сталася поблизу населеного пункту Семенівка біля Слов’янська. Колона вночі потрапила в засідку бойовиків. Комбат, як завжди, їхав на першому БТРі, поруч були розвідники. Він жартував з цього приводу: «Я і моя молода команда»… На під’їзді до населеного пункту натрапили на блокпост сепаратистів. Розгромили його і рушили далі, та не мали гадки, що укріпрайони в Семенівці будуть настільки потужними. Ворог вдався до підступної тактики: загнав колону в низину. Сергій Шевчук припускає, що тоді по українських підрозділах випустили ракети. Десантники ховалися за бронею, та це не допомагало. Їх обстрілювали ВОГами, від розриву яких уламки розлітаються на 7 метрів. Кришився асфальт, бійці діставали поранень.
Ольга Сенюк розповідає те, що переповідали їй очевидці:
– Лежиш на землі, піднятися не можеш. Таке враження, ніби БТР посипають горохом, від якого іскри в різні боки і дихання переймає.
Тарас Михайлович керував діями підлеглих під шквальним вогнем. Саме тоді його і вирахували терористи. Постріл у серце із російського «Утеса» вмить забрав життя відважного комбата. Напевне, офіцер і не зрозумів, що сталося.
– Він був постійно у бронежилеті, за спиною мав мішок, в якому тримав 3 кг патронів, шолом і радіостанцію. Так і лягав перепочити. Спав максимум годину на добу. Постійно біг до хлопців на пости, щось планував, контролював. Однієї ночі бачу: він приходить у приміщення, де ми базувалися, а обличчя аж чорне, очі позападали. Я йому кажу: лягайте спати, а ми почергуємо. Тільки ляже – доповідь по радіозв’язку когось із командирів, і він прокидається. Ми до нього – Михаличу, спи, якщо треба буде, ми тебе розбудимо, – каже Сергій Шевчук.
Комбат завжди розумно організовував охорону ділянки, де розташовувався його підрозділ. На той момент вже була сумна новина про Волноваху, тож комбат дав вказівку: «Як тільки хтось наближається – відразу постріл вгору, нікого не пропускати».
– Йому довіряли всі, ніхто не міг сказати, що командир щось робить неправильно. Його слова були законом. Це була людина, яка зробила славу військам ВДВ. Це він довів усім, що його підрозділ 95-ї окремої аеромобільної бригади спроможний виконувати будь-яке завдання. Він був простий підполковник, який не боявся приймати рішення. Був авторитетом, – продовжує його колишній заступник.
О 8 ранку 3 червня 2014 року інформація в батальйоні підтвердилася: комбат загинув, єдиний у тому страшному бою. Хтось зніяковів у ступорі, хтось нервово курив, а були й такі, хто не стримував сліз. Вони ним дорожили і не знали, як бути без нього.
Не знала, як житиме далі, й дружина Тараса Ольга.
– Він дорожив кожним. Був дуже цілеспрямованим. Радів, коли чогось досягав. Коли все вдавалося, заряджав всіх навколо своєю силою та енергією. А мене настільки оберігав та любив, що коли його не стало, здалося, що світ втратив свої кольори, – згадує вона.
Щоб хоч на мить перенестися у минуле, пригадати, як Тарас Михайлович ходив по плацу і перевіряв укладання парашутів, наносив бойову обстановку на топографічні карти, просто забігав на мить до кабінету дружини, яка працювала у штабі 95-ї аеромобільної бригади, – Ольга сиділа в його кабінеті, ходила туди, де зазвичай бував чоловік.
– Коли тобі не вистачає людини до хрипоти в голосі, ти намагаєшся знайти хоч щось, що б нагадало тобі про неї. Без неї все не те – є колаж, картинка, але немає ядра в цій картинці, і всередині від цього все аж перевертається. Найскладніше для мене було розбирати його речі з АТО, особливо, пропалені тим набоєм. Глянула на бронежилет, шолом, рацію – і не взяла, віддала до музею частини, адже спершу ти намагаєшся позбутися тих речей, від яких тобі боляче, – говорить Ольга.
У березні 2014 року, коли майже весь особовий склад частини був кинутий на кордон із Кримом та Донбас, Тарас Сенюк на кілька тижнів повернувся з району АТО до Житомиру, щоб добрати мобілізованих бійців. Дружині сказав: «Додому приходитиму рідко». На запитання, чому, відповів: «Мої хлопці там, в холоді, голодні. Мені від цього важко, я маю повернутися до них якнайшвидше».

Залиште свій коментар
Ваша стаття

Читайте також

spot_img
spot_img
spot_img
spot_img
spot_img
spot_img
spot_img