Українські журналісти протягом тижня перебували на стажуванні у Берліні, під час якого ознайомилися з роботою авторитетних медіа та поспілкувалися зі своїми німецькими колегами. Програма «Взаємодія в комунікації: як медіа та уряд можуть спільно сприяти розвитку плюралістичного суспільства в Україні» підтримується Міжнародним центром перспективних досліджень, «Cultural Vistas» (Німеччина), Міністерством закордонних справ Німеччини, а також Державним департаментом США.
Шаблонної схеми чи універсального рецепту того, як мають взаємодіяти українська влада та медіа у Німеччині ніхто не нав’язував. Така комунікація там створювалася десятиліттями. Звичайно, німецька модель має свої особливості, але окремі елементи наші журналісти та політики можуть використати.
Своїми враженнями про роботу в Німеччині поділилися власний кореспондент телеканалу «1+1» у цій країні Наталія Фібріг та Moritz Gathmann, який свого часу працював в Україні для німецьких медіа («RTVD», «Der Spiegel», «Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung», «Spiegel Оnline», «Das Magazin»).
«У Німеччині преса може з’їсти політиків», – стверджує Наталія Фібріг.
У цій країні чиновники не ігнорують звернень та інформаційних запитів журналістів. Кореспонденту, який хоче отримати дані, можуть навіть зателефонувати протягом дня з установи, в яку він звернувся. Якщо про цікавість представників четвертої влади забути, варто готуватися до оборони. Питання, яке залишилося без відповіді, обов’язково зададуть при першій ліпшій нагоді на прес-конференції чи брифінгу.
Moritz Gathmann констатує, якщо журналістів, які критикують владу, не запрошують на зустрічі, вони будуть ще більше «мочити» тих, хто їх ігнорує.
У Німеччині є хороша традиція. Журналісти не напрошуються до політиків, бо вони самі приходять в гості до медіа. Тричі на тиждень (у понеділок, середу та п’ятницю) відбувається Bundespressekonferenz, простою мовою – урядова прес-конференція, на яку приходять представники різних міністерств. Чиновники зі стосами паперів влаштовуються за трибуною, а в залі на них чекають журналісти, які завчасно не погоджують ні з ким своїх запитань. Урядовці готові до того, що спитати можуть про що завгодно. Деякі редакції займаються виключно цими прес-конференціями. Акредитовані журналісти, які не були присутні на Bundespressekonferenz, у той самий день отримують протокол засідання на свою електронну пошту.
У читачів може виникнути думка про те, що німецька політична еліта відкрита і нічого не приховує, а журналісти насолоджуються безмірною свободою слова. Не зовсім так. У цій моделі взаємодії є обов’язкові для всіх правила гри. Інформація, яку оприлюднюють, а потім публікують для читачів, у Німеччині прийнято розділяти на 3 рівні.
Виглядає це так:
– перший рівень – журналісти оприлюднюють все, що почули зі вказівкою на посаду та прізвище людини, яка щось повідомила чи прокоментувала;
– другий рівень – інформацію ви знаєте, але можете її публікувати виключно без прив’язки до конкретного спікера. У такому разі зазвичай пишуть: повідомляють джерела в уряді, власне джерело у Міністерстві закордонних справ;
– третій рівень – почуте в жодному разі не можна оприлюднювати. В українських медіа це спрацювало б як сенсація чи ексклюзивний матеріал. У Німеччині ж все навпаки. Представниця Міністерства фінансів на одній із Bundespressekonferenz відповіла на запитання допитливого журналіста, але перед тим попередила, що це інформація третього рівня, а він точно не поділиться нею зі своєю аудиторією. Коротше кажучи, у телерепортажі відповідь чиновниці просто пищатиме без жодного слова.
Німецькі політики також практикують неформальне спілкування із журналістами. Запрошують медіа на каву, слухають запитання, чемно відповідають. Така тепла розмова насправді є титанічною працею для прес-служби офіційної особи. Саме ця структура працює на випередження, відслідковуючи провокативні питання та суперечливі ситуації. Журналісти поспішають в редакції, а тим часом з’являються офіційні повідомлення, які згладжують гострі кути і спрямовані на підтримку позитивного іміджу політика.
Кореспондент газети «Der Taggenspiegel» (“The Daily Mirror”) Claudia von Salzen пояснює, що коли у матеріалі не вистачає фактів, його просто не публікують. Журналістові інколи необхідно один день, а той тиждень, аби все перевірити та уточнити. Лише після цього статтю друкують.
Claudia von Salzen наголошує, що інтерв’ю чи матеріал з коментарями політиків можуть з ними погоджувати. Однак, коли цього не вимагають, журналісти першими не пропонують. Якщо є претензії до деяких слів, це нормально. Однак, коли намагаються змінити значення або контекст, у чиновника будуть проблеми. Колись один політик поплатився за втручання у роботу журналіста. Його інтерв’ю опублікували, а жирним шрифтом виділили всі виправлення, на яких він наполягав.
Скопіювати німецьку модель взаємодії влади та медіа в Україні не вдасться, адже до цього мають бути готові і журналісти, і політики. Однак, якщо четверта влада буде більш вимогливою то трьох вищих гілок, то у чиновників не залишиться аргументів. Тоді доведеться запроваджувати спільні правила гри з відповідальністю для обох сторін такої взаємодії.
