Наш колега, журналіст газети «Субота» Олесь Стрільчик нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Указ про присвоєння йому державної нагороди підписав Президент України Петро Порошенко 2 грудня.
Наш Олесь завжди привітний, життєрадісний та сповнений оптимізму. Він ніколи не нарікає на життя і вміє підтримати мудрою порадою або дотепним жартом. Для співробітників редакції «Суботи» Олесь Стрільчик вже давно став героєм. За його плечима – війна, сотні вибухів та обстрілів і втрата бойових побратимів.
У зону проведення АТО Олесь пішов добровольцем у складі батальйону «Айдар». Всі випробування, поразки і перемоги понад рік ділив зі своїми надійними побратимами із Житомира. Олесь Стрільчик, його кум Олег Столяр та Олександр Лозко знайомі давно. Вони разом були на Майдані, а потім без вагань вирішили стати на захист України. До речі, Олег Столяр також нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Наш Олесь отримав контузію і черепно-мозкову травму, довго лікувався. Однак, себе героєм він не вважає: «Герої ті, хто залишилися там назавжди. Я не герой. Просто зробив те, що повинен був зробити».
Олесь Стрільчик поділився із колегами своїми спогадами та враженнями. Розповів також, за що отримав почесний орден.
– Олесю, а чому Ви вирішили йти на війну у лавах добровольчого батальйону?
– Ми втрьох поїхали у військкомат, але там сказали, що поки ви не потрібні, чекайте. Тому прийняли рішення йти в один із добровольчих батальйонів. Знайшли хлопця, який воював в «Айдарі», зустрілися із ним у Житомирі, попросили, щоб нас завезли на схід. Таким чином, у серпні 2014 року ми опинилися на одній із баз батальйону «Айдар» у Луганській області, де і розпочався наш шлях. Рішення йти в добробат було прийняте свідомо з однієї простої причини. У будь-якому бойовому виїзді ти знаєш, що і справа, і зліва біля тебе стоять побратими, а не солдати, які не змогли відкупитися від військкомату. Добровольчі батальйони складаються з патріотів. Я пишаюся, що мені довелося бути бійцем такого легендарного батальйону, як «Айдар». Зараз багато чого говорять про айдарівців, але я впевнений, що історія рано чи пізно все розставить на свої місця.
– Якими були Ваші емоції, коли дізналися, що Президент України нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня саме Вас?
– Розпочнемо із того, що в Указі я не один. Такий самий орден отримає і мій кум Олег Столяр. Це не перші наші ордени. У 2015 році, коли наші хлопці-айдарівці приїжджали на ротацію і перебували на полігоні під Житомиром, нас трьох, Олега Столяра, Олександра Лозка та мене нагородили козацьким орденом Івана Сірка. Він мені дуже дорогий і цінний. А щодо ордену «За мужність» ІІІ ступеня, приємно, що держава не забула про наші скромні внески. Треба розуміти, що на війні кожна операція – це героїзм і мужність тих, хто бере в ній участь.
– Як Ви вважаєте, за що отримали почесну державну нагороду?
– Там така справа… Був славнозвісний 32-й блокпост, де в оточенні опинилися 110 нацгвардійців. Сепаратисти між нашими 31-м і 32-м поставили свій блокпост і перекрили будь-які канали постачання боєприпасів, продуктів і питної води. Тоді батальйону «Айдар» разом зі Збройними Силами України доручили прорвати це оточення. Перша колона вийшла звідти 15 жовтня 2014 року і була розстріляна, когось забрали в полон. На жаль, тоді загинув командир нашої роти Олександр Піскіжов із позивним «Італієць». Із 16 чоловік повернулося лише 4. Другою колоною вже 19 жовтня пішли ми. Тоді ворога вдалося перехитрити, бо обрали не прямий шлях, а через поле. Треба було бачити ту картину: йде колона бронетехніки, а вкінці ми з кумом на білій газелі їдемо…. Зав‘язався бій, ми розтрощили опорні пункти сепаратистів і довезли нашим нацгвардійцям все необхідне. Наш боєць із позивним «Апостол» тоді отримав поранення, а тому було прийняте рішення про його евакуацію. Я теж отримав ушкодження голови. Знаєте як на війні… Гепнуло щось, встав, руки і ноги цілі, побіг далі. Потім помітив, що з кожним днем стає гірше. Мені дали направлення на лікування у Житомирський військовий госпіталь. Медики діагностували контузію і закриту черепно-мозкову травму. Того ж дня у мене на руках загинув відомий львівський пластун Віктор Гурняк із позивним «Олігарх».
– Про це не люблять говорити чоловіки, але чи відчували Ви страх на війні?
– Звичайно, що було страшно. Все залежить від того як цей страх на тебе діє. Я бачив, коли від страху бійці не могли поворухнути рукою чи ногою. Не можна їх у цьому звинувачувати, бо в людини така реакція на постріли, вибухи. Я боровся зі своїм страхом так – робив те, що було потрібно. Особливо важко втрачати хлопців. На початку серпня під час операції під Лутугіно наш батальйон за 1 день втратив близько 20 людей. Так не хочеться втрат серед бійців і цивільного населення… Головне, аби ці жертви не були даремними.
Олесь Стрільчик дякує всіх, хто підтримує бійців на передовій. Особливо зворушливо згадує про волонтерів. Вони в тилу роблять для перемоги не менше, ніж ті, хто на фронті: «Важко переоцінити внесок волонтерів, бо без них нам би було дуже важко. Я зараз вклоняюся перед людьми, які займаються волонтерством, адже для солдата на передовій інколи великою радістю є навіть дві цукерки».
Весь цей час на свого героя вдома чекали дружина та донечка. Олесь із посмішкою згадує: «Як вже зараз каже моя дружина, якби навіть вона мені заборонила йти добровольцем, я б все одно не послухався».
