Останні кілька тижнів сторінка письменниці та журналістки Марії Хімич у мережі «Фейсбук» засипана фото із житомирськими друзями та колегами. Понад два роки тому вона разом із чоловіком та донькою виїхали в Канаду. Тепер приїхали додому вже як гості.
Марія розмовляє літературною українською мовою. Тим часом у Канаді вдосконалює англійську і визнає, що це заняття триватиме у неї все життя. Проста у спілкуванні, відкрита, щира та весела – таке враження про талановиту авторку роману «Байстрючка», що вийшов в Україні вже після її від’їзду за кордон.
Про еміграцію, свої закордонні враження та творчість Марія Хімич розповіла в інтерв’ю сайту «Житомир-онлайн».
– Про те, що Ви приїхали в Україну більшість людей, очевидно, дізналися із соцмережі. В одному із постів під Вашим фото з’явився коментар, що саме так виглядає обличчя української еміграції. Чи вважаєте Ви себе емігранткою?
– Ми одразу розуміли, що в Канаду їдемо на не заробітки, а цілеспрямовано, щоб іммігрувати. На початку то був переїзд. Після того, як ми отримало право на постійне проживання, це вже можна назвати імміграцією.
– Маріє, чого Вам найбільше не вистачало в Канаді після України?
– Найбільше не вистачало того спілкування, до якого я звикла. Особливо відчувала ностальгію за Україною під час Форуму видавців у Львові, коли друзі-письменники ставили у соцмережах пости, а я була в Канаді і думала: «А я тут нічого не роблю». Звичайно, дуже хочеться підтримати маму. Дякую винахідникам за інтернет, скайп, вайбер, фейсбук. Завдяки цьому я не відчуваю великої відстані між Україною і Канадою. Я відчуваю, наскільки наша планета маленька. Всі труднощі зводяться до грошей і часу, адже за одну добу легко опинитися на іншому кінці світу.
– Як Ви з чоловіком заробляєте собі на життя за кордоном?
– Мій чоловік поїхав у Канаду по робочій візі працювати на м’ясокомбінаті. Через рік він забрав до Канади мене з нашою донькою. Після місяця перебування там я знайшла собі роботу продавця в магазині одягу. Мій рівень англійської тоді не дозволяв обрати щось краще. До того ж, у мене був лише дозвіл на роботу, з яким неможливо працевлаштуватися за дипломом. Ми прожили ще рік і отримали дозвіл на перманентне резидентство, тобто право на постійне проживання. Це був переломний момент, після якого ти можеш претендувати на кращу роботу. Ми вирішили разом із чоловіком спробувати себе у канадській школі, тобто за фахом. Все почалося із волонтерства. Прийшли у школу і запитали, чи не потрібні їм помічники. Нас прийняли. Чоловік пішов у вищу школу, а я – в початкову. Для цього подали резюме і довідку про те, що не маємо кримінального минулого, що є обов’язковою умовою для всіх волонтерів, які працюють з дітьми. Я допомагала вчительці у другому класі. Завдяки моїй подрузі Марії, яка працює помічником вчителя у школі, ми отримали рекомендації. Вони й допомогли нам стати помічниками вчителя по заміні. А згодом нам запропонували вже постійну роботу. Мій робочий день нині триває 6,5 години.
– Розкажіть про свою донечку і те, як проходив у неї адаптаційний період у новій країні.
– Нашій Соломії нині – 6,5 роки. Вдома ми розмовляємо з нею лише українською. У школі донька навчається англійською мовою. Після перших двох тижнів проживання у Канаді вона пішла у дитячий садочок. Дитину там влаштувати простіше, бо не потрібно медичних довідок. Донька не знала жодного слова англійською, але за 2,5 місяці значно покращила свій рівень. Нам дуже пощастило з першою вчителькою місіс Бі. Соломія була в неї першою ученицею, яка зовсім не знає англійської мови. Замість звичних двох годин мою доньку залишили в садочку на повний шкільний день. Завдяки цьому я змогла вийти на роботу. У школі Соломія встигає, але двомовність дається взнаки. Англійська розмовна мова у неї хороша і вона навіть інколи виправляє мене.
– Чи був у Вас той момент, коли ви зрозуміли, що у Канаді жити краще і Ви не хочете повертатися в Україну?
– У суто побутовому плані життя в Канаді ситніше і комфортніше. Живучи в Україні, мій холодильник не був настільки збалансовано наповненим. У Канаді ті, хто працюють, можуть дозволити собі якісніше харчування. Ми в тиждень в середньому витрачаємо на продукти 150 доларів і це небагато. Цілий рік у нас на столі свіжі овочі та фрукти. Там ніхто не переймається маринуванням і консервуванням. Зазвичай канадці закуповуються один раз на тиждень. У нас вдома переважають українські страви, до яких ми звикли. Українські вареники є частиною канадської національної кухні.
– Чи Ви відчували дискомфорт або упереджене ставлення після переїзду в Канаду від місцевого населення?
– Я б сказала, що більше відчувалася підтримка. Канада – це емігрантська країна, бо ми всі приїхали туди звідкись. Коли тільки почала працювати касиром у магазині, то завжди відчувала за спиною допомогу. Дівчата-продавці підбігали у потрібний момент і допомагали. Інколи чула, як хтось з погордою говорив: «Та вона не розмовляє англійською мовою!». Для себе знала, що мовний рівень підніму, а та людина просто вибивається з рамок прийнятої канадської толерантності. Англійську я буду підвищувати все життя і мій акцент зі мною залишиться. Нині оцінюю свій рівень іноземної мови як розмовний.
– За два роки Ви вже встигли сформувати у Канаді коло друзів?
– У мене друзів небагато і серед них майже на половину українці і канадці. Я не можу так вільно спілкуватися, як канадці. Інколи не розумію деяких тем або слів. У мене є подруга-канадка Данієла, яка дуже добре до мене ставиться і допомагає. Чимало друзів можна знайти в українській церкві. Бо церква – це середовище, де зберігаються культура, мова, традиції. У Ред Дірі ми відвідуємо Свято-Володимирську греко-католицьку церкву. Там збираються українці різних конфесій. Після служби можна поспілкуватися з людьми і відігріти душу. До храму приходять і англомовні, бо їм там комфортно.
– За кордоном Вам вистачає часу на творчість?
– Часу вистачає на все, але для творчості немає великого бажання. Я пишу, але не так багато, як раніше. «Байстрючка» – це спочатку була повість, яка трансформувалася у роман. Дописувала цей твір я в Канаді. Після публікації роману мені надходили подяки від різних людей, але ставлюся до всього критично. Як то кажуть, портрет ще недописаний і мені потрібно багато працювати над собою і своїм письменницьким стилем. У Канаді можна писати, перекладати власні твори на англійську мову, подавати їх на різні конкурси. Хотіла б почати з перекладу своїх віршів.
– Після більше двох років проживання в Канаді ви приїхали в Україну. Чого вам зараз тут бракує?
– В Україні не вистачає багато чого. Насамперед – хороших доріг, бо основні автомагістралі комфортні, а ось регіональні – просто жахливі. Не вистачає добротного озеленення в місті та на околицях. В Україні бур’яни на кожному кроці, а ось від доглянутого газону відразу на краще змінюється вигляд населеного пункту. Хотілося б доступної за ціною смачної кави. Бажається культурного обслуговування, коли в магазині продавець тобі дякує і бажає гарного дня. Та навіть міжособистісної культури у спілкуванні, коли тебе пропускають у дверях, просять вибачення, бо ненароком штовхнули. Цей список можна продовжувати до безкінечності, адже різниця між рівнями життя в Україні та Канаді дуже велика.
– У собі відчуєте зміни після тривалого перебування за кордоном?
– Я стала вимогливішою і критичнішою. Навчилася цінувати свій час. Час, який ви витрачаєте на професійну діяльність, має приносити кошти. Я вже морально готуюся до легкої депресії після повернення в Канаду. Адже мені не вистачатиме моїх родичів та друзів, нашого повітря і неба.
– Що повезете із собою з України в Канаду?
– Візьму із собою вишиванки. У нашій місцевій канадській українській церкві всі співвітчизники носять вишиванки. Візьмемо магнітики із зображенням України. Звичайно, купимо українські солодощі, аби пригостити друзів. Наші цукерки смачніші й дешевші.
Марія Хімич: «Я пишу, але не так багато, як раніше»
Марія із сім’єю перед вильотом в Україну
Маленька Соломія вдома розмовляє українською, а в школі навчається англійською
Українська церква у Ред Дірі
В одному із таких будинків проживає українська сім’я
