— Уже дев\’ять років живемо в Бразилії. Досі не можу звикнути до місцевих традицій. Коли виходжу на вулицю, сусіди одразу кличуть у гості. Бразилійці люблять обійматися, цілуватися, — розповідає 44-річна Оксана Колесніковаз Житомира. З чоловіком живе в селищі Кашоейра Пауліста в регіоні Сан-Паулу на південному сході Бразилії.
— Ще дратує невихованість. Зайвий раз не привітаються. Як телефонують, замість “добрий день” одразу питають: “З ким розмовляю?” То я відповідаю: “А хто вам треба?”
Різниця в часі між Бразилією й Україною — шість годин. З Оксаною говоримо по скайпу, коли в них по обіді. У двері дзвонять. Вона просить не переривати розмову.
— Серед дня приходить багато попрошайок, незнайомців. Недавно з чоловіком установили камери на будинку. Тепер двері будь-кому не відчиняю. Якщо хтось незнайомий — вдаю, що нікого немає вдома. Район охороняють, але однаково тут небезпечно. Після заходу сонця з двору не виходимо. Кілька разів грабували на вулиці. Злодії — місцеві наркомани. Можуть і вбити. Відтоді в кишені ношу два телефони, щоб віддати під час пограбування гірший. Тоді є шанс повернутися додому.
Чоловікові моєму 60 років. Він перуанець. Приїхав у Бразилію працювати в метеослужбі. Познайомилися через шлюбне агентство. Друг переконав його, що українки — найкращі дружини в світі. Спілкувалися кілька місяців. Потім одружилися. Вирішила переїхати жити в Бразилію. Важко звикала до мови. Трохи знала англійську. Нею спілкувалися з чоловіком. Тут говорять португальською. Щоб вивчити мову, ходили в дитсадок. Там вихователька по картинках навчала дітей. Ми теж дивилися. Вдома перекладали англійською ті слова й завчали. Найлегше було 10-річній дочці Катерині. Вона заговорила перша. Потім син — 15-річний Ігор. А тоді вже я. Знадобилося не менше року.
— Я єдина українка, яка живе в радіусі сотні кілометрів. Проте є багато португальців, — продовжує Оксана.
Останнім часом зарплати в Бразилії впали. Люди їдуть на заробітки в Європу. Влаштовуються мити посуд. Грошей вистачає на себе й на утримання родини вдома. Мінімальна зарплата в Бразилії — 900 доларів. Оренда житла коштує в середньому 750. Додатково треба сплатити комунальні рахунки. Тут дорога електроенергія. Влітку всі користуються кондиціонерами, бо сильна спека. Рахунок отримуємо в середньому 300 доларів.
Чоловік їздить на роботу до Сан-Паулу. Син і дочка навчаються в університетах. Ми змогли придбати будинок, частково в кредит. Я займаюся домашнім господарством. Раз на тиждень у селищі працює ринок. Привозять м\’ясо, овочі. Кілограм яловичини коштує 1300 гривень. Їмо багато овочів. Скрізь подають рис і тушковану квасолю. Навіть у ресторанах. Бразилійська кухня для нас загостра. Тому готую українські страви, каші.
Мені бракує театрів, кіно й розваг. Увечері тут дивляться серіали. Вони вже набридли.
16 годин триває переліт із Ріо-де-Жанейро до Києва. Квиток в один бік коштує $600 доларів — 15 810 грн. Після переїзду Оксана Колеснікова лише двічі їздила в Житомир, бо дорого.
Почала шити ляльки
— Влаштуватися на роботу іноземцю в Бразилії складно. Треба отримати виклик від роботодавця. А той має довести, що не знайшов такого спеціаліста серед місцевих, — каже Оксана Колеснікова.
Добре заробляють медики, фінансисти, адвокати, інженери. Мої діти також обрали популярні професії. Син навчається в університеті на програміста, а дочка — на архітектора.
Я за освітою закрійник верхнього одягу. Моя професія в Бразилії не має попиту. Можна створити власний бізнес у сфері харчування, косметології. Бракує майстрів манікюру, педикюру. У мене бізнес вийшов випадково. На новорічні свята шукала щось оригінальне, щоб пошити прикраси для дому. Натрапила на ляльок Тільда (з тканини, з маленькою видовженою головою). Сподобалися. Пошила й виставила на місцевому сайті. Люди почали купувати. Ще зареєструвалася й на сайті для європейців. Там теж є попит. Заробляю небагато, але на власні потреби вистачає.
