Перше наше знайомство відбулося заочно ще в часи тотального сприяння горбачовській “тверезості” та гласності, коли я ще працював машиністом сцени в Житомирському музично-драматичному театрі й отримав вказівку, задля забезпечення тієї гласності, забезпечити проведення конкурсу студентських гуморин усім необхідним і наявним реманентом. Отже, на прохання студентів філологічного факультету Житомирського педагогічного інституту ім. Івана Франка, я видав потрібну для них трибуну, яка використовувалася під час проведення різних компартійних заходів.
Сценка з трибуною вийшла дуже смішною. Якийсь студент пародіював з неї доповідь якогось “бюрократа”, ключовою родзинкою в якій була фраза:
“Когда наш поєзд тронєтся”. Фраза супроводжувалася талановитою пародією на нове, як на той час, дублювання сурдоперекладом, тож “поєзд тронєтся” дублювалася виразним жестом біля голови. А замість мікрофону доповідач виголошував промову в дулю, яку тримав котрийсь із студентів, засівши під трибуною. Було дуже смішно, але наступного дня по мене прийшли люди в цивільному та дуже ввічливо і наполегливо запросили мене до співбесіди за дуже відомою адресою на вулиці Паризької Комуни, де мені довелося зіпсувати купу паперу на написання пояснень на тему: “Як так сталося, що з трибуни, з котрої виголошувалися високопартійні КПССні промови, стирчала дуля, з якої пародіювалися оті партійні промови. Як то кажуть, довелося “посміятися на кутні”.
Вже потім я дізнався, що виконавцем і автором пародії був саме Юрій Анісімов, на той час ще студент філологічного факультету Житомирського педагогічного інституту ім. Івана Франка, непересічна особистість, талановитий поет і вільнодумець, за що його незабаром і вигнали з інституту “за нєуспєваємость”. Отак вперше перетнулися наші стежки.
Вдруге і вже дійсно я познайомився з Юрієм Анісімовим під час відомої епопеї виборів до Верховної Ради ще існуючого на той час Радянського Союзу і висунення кандидатом у депутати “опальної” Алли Ярошинської – кореспондента газети “Радянська Житомирщина”, котра написала правдиву статтю про Чорнобильську трагедію.
Як на теперішній час, поспостерігавши за нинішньою поведінкою одіозної колись особи Али Ярошинської та аналізуючи її висловлювання про те,
що “на Майдані стоять або проплачені, або ідіоти”, мені здається, що ніякої “опали” і не було, а був лише генеральний договорняк з угрупуванням генсека КПСС Горбачова, котрому вкрай потрібно було послабити владу секретарів обласних організацій КПСС. Але тоді нам дуже хотілося вірити у необхідність та успіх задекларованої Горбачовим “Перестройки”. Тож і я, на той час звільнений з роботи під виглядом “скорочення штату”, маючи з тієї причини досить вільного часу, теж вирішив взяти участь у боротьбі за депутатський мандат для Алли Ярошинської. Задля цього я й приєднався до окремої молодіжної групи активістів і майбутніх Анархо-Синдикалістів, яку очолював Юрій Анісімов. Ця група, незважаючи на свою малу чисельність, була чи не найбільш активною агітаційною групою, котра складалася переважно з творчої молоді і котра, за умов компартійної цензури, була приречена писати лише “в шухляду”,або ж мала можливість до публічності лише на шпальтах “самвидаву”.
Більшість із нас не мала ніякої філологічної освіти. Тому Юрій Анісімов,студент філологічного факультету, вірші котрого вже навіть публікувалися в газеті “Комсомольська Зірка”, був для нас беззаперечним авторитетом.
Спочатку, в період передвиборної боротьби, група Анісімова займалася виключно передвиборчою агітацією на мітингах та на агітаційних майданчиках. Для цього навіть було створено свій самвидав. А позаяк принтерів і комп’ютерів у нас тоді ще не було, то за допомогою друкарських машинок виготовляли листівки, котрі потім самі ж і розповсюджували.
По завершенню ж виборчої епопеї, коли в єдиному для всіх “Громадянському Фронті” почали утворюватися різні партійні формування, група Анісімова, за ініціативою того ж таки Анісімова, утворила осередок “Конфедерації Анархо-Синдикалістів” – КАС.
Чи було це чимось дійсно політичним уподобанням чи просто нігілістичний кураж – сказати важко? Але, мабуть, якраз завдяки цьому група не розпалася, що надало Юрію можливість і надалі втілювати свої ідеї.
Мушу зазначити, що, попри безперечний талант як поета, кореспондента і організатора, в характері Юрія була риса як швидко запалюватися новими ідеями, так і дуже швидко ставати байдужим до них. Може, саме тому під його редагуванням побачили світ так багато видань. Зокрема, газети: “Предтеча”,”Бульвар”, “Базар”, “Пардон”, “Шкільна Газета”… Та, на жаль, активно редагувалися вони лишень до третього номеру, а надалі Юрі це ставало не цікаво і він шукав чогось нового – таким уже він був.
Навесні 1990 року в столиці Радянського Союзу відбувся перший всесоюзний з’їзд анархістів, для участі в якому до Москви поїхали троє представників від нашої житомирської організації на чолі з Юрієм Анісімовим. На тому з’їзді було багато делегатів з різних регіонів Радянського Союзу. Також на з’їзді були присутні і представники закордонних організацій з Данії, Англії, Швеції…
Про той з’їзд розповідати можна довго, тому згадаю лише про те, що під час з’їзду українська делегація відокремилася від КАС і утворила свою незалежну організацію – КАУ (Конфедерацію Анархістів України). Ні, це сталося зовсім не тому, що українські анархісти були патріотами України. Все було якраз навпаки. Одна з найбільш чисельних делегацій, котра приїхала з Харкова, підняла питання про “усілєніє борьби з укрінізациєй школ на Украінє”. Тож коли закордонні анархісти взагалі не змогли зрозуміти, про що саме йде мова, російські анархісти – треба віддати їм належне – проігнорували це питання як непотрібне і котре не має ніякого відношення до анархії взагалі. З цієї причини харківськими анархістами було ініційовано заяву про те, що: “в связі с нєпаніманієм рускімі таваріщами остроти проблєм украінского народа” потрібно виокремитися в окрему організацію – Конфедерацію анархістів України – (КАУ).
Переважною більшістю делегатів з України, в тому числі і Юрієм Анісімовим, цю заяву було підтримано. Я ж, користуючись статутом про необов’язковість меншості виконувати рішення, прийняті більшістю, в оте КАУ не ввійшов, а залишився прибічником анархо-синдикалізму.
Однак цей розкол аж ніяк не вплинув на наші відносини. Ми і надалі продовжували співпрацювати як у політичних, так і в газетярських справах. Зокрема, на шпальтах газети «Голос Громадянина», де Яків Якович Зайко відвів для нас, анархістів, цілу полосу.
Почалася вона, ця епоха, опісля того, як до “нашого шатра” хвилею скорочення в армії прибило відставного Португалова, котрий був чи то майором, чи то “настаящім полковніком” – не пам’ятаю. Знаю лише те, що він був палким українофобом та затятим графоманом, котрий, за його ж таки словами, вирішив відкрити комерційну фірму для того, щоб фінансувати власну газету, в якій друкуватимуться його власні вірші.
Тож отой Португалов, підозрюю, що не без допомоги московських спецслужб, створив фірму “АМПАС”, котра здійснювала фінансування проросійської газети “Вєчєрній Житомір” і в котрій Юрій, відредагувавши кілька номерів газети, зумів поцупити кавалок комерційної інформації з торгових контактів фірми Португалова та зареєструвати свою власну комерційну контору “Гудвін” – ну не вмів він працювати на когось.
На жаль, і в бізнесі Юра залишався сам собою – допоки йому потрібні були фінанси для придбання відеомагнітофону, телекамери чи автомобіля, він був активним комерсантом, але, досягши виконання чергового бажання, втрачав активність та відпускав все на самотік. Тому створена ним фірма невдовзі розпалася так само, як і сімейні відносини в його “громадянському шлюбі”. А далі розпалася і наша житомирська спілка анархістів. Юра, створивши стабільне бізнесове підприємство з торгівлі шкільними підручниками та шкільним приладдям, не полишав і видавничої діяльності, видавши декілька брошур про Джона Моррісона та про інших відомих музикантів. Ще за час отієї стабільності Юрій багато часу віддавав написанню прозових творів. Він навіть до Росії їздив, щоб там їх видати, але повернувся розчарованим. Розповів, що йому там пояснили, що все написане ним не є російською мовою, як і те, що ніяке російськомовне населення України не являється “русскімі”. Тож, на жаль, коли 13 грудня 2002 року Юрія Анісімова не стало, то жоден із його, безперечно, талановитих творів не став відомим для читача. На жаль…
