У В\’ятровичівських версіях радянської історії всі партійні кадри одним миром мазані. Хто жив у тій реальності, принаймні, в 1960-ті й пізніше, може заперечити, що це далеко не так. Принаймні, у нас в Україні далеко не всі були скабами і маланчуками, грушецькими і ватченками. А на рівні обкомів і райкомів було взагалі багато ділових, розумних людей. Інша річ, що вони не мали ресурсів, щоб дати людям жити краще, їхню ініціативу гасили згори.
Та й у сталінський період серед місцевих партійних керівників були мудрі й чесні люди. Секретар Львівського міськкому партії Василь Костенко, який у роки війни й по війні очолював український комсомол, зумів налагодити приязні контакти з місцевою інтелігенцією, зокрема з академіком-літературознавцем Михайлом Возняком, і тодішній перший секретар обкому Чучукало звинуватив його в націоналізмі — і тямущого керівника відправили на викладацьку роботу в Полтаву. І Костенко був не один такий. Між іншим, Василь Семенович дружив із Максимом Рильським, Андрієм Малишком, Іваном Козловським. На схилі літ і мене обдарував дружбою.
Я вже не кажу про Федора Моргуна, якого Ліна Костенко, котру не запідозриш у любові до партійних чиновників, називала одним із найпрекрасніших облич ХХ століття, і який написав блискучі публіцистичні книжки про мертву хватку сталінізму і про сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. Зумів захистити від кадебістських інтриг молодих полтавських митців. Обласний партійний ідеолог Іван Горобець у цій добрій справі був його вірним соратником — маю підстави стверджувати це з власного досвіду.
Чи бачили ці люди “всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль” системи? Звісно ж, бачили і, що могли, на своєму рівні прагнули виправити, допомогти людям. Проте змінити саму систему і її загнивання вони не могли, і це правда. Зішлюся на макабричні випадки, про які мені розповів Василь Кавун — знаменитий свого часу голова колгоспу з Вінниччини, довгі роки працював першим секретарем Житомирського облкому партії. Потім, коли мене обрали головою Партії захисту інтересів селян України, він очолював у нас Раду старійшин.
Кавун задумав побудувати шляхи з твердим покриттям із райцентрів до центральних садиб усіх колгоспів. Усе вирішувалося тоді в Москві, і він довго-довго оббивав партійні, урядові й держпланівські пороги, аби пробити чималі суми на добру справу. І вже коли було зібрано всі підписи, включно й Косигіна, треба було, щоб документ на будівництво скріпив своїм підписом секретар ЦК КПРС Андрій Кириленко. З відділу будівництва ЦК Василя Михайловича проводжали у високий кабінет з усмішками, природи яких він не розумів. Кириленко зустрів його запитанням “Ти хто?” Кавун, якого знали в ЦК усі, трохи здивувався, але назвався. “А чого ти зі свого колгоспу приїхав?” — це запитання ще більше здивувало Кавуна. “Дороги треба в області будувати!” — “А навіщо вони в колгоспі?” Що далі, то запитання Кириленка дивували Кавуна все більше. Аж ось той запитує: “А в тебе в колгоспі росте цикорій? Розумієш, у мене пропадала пам\’ять, а як став пити цикорій, так одразу стало краще”. І почалася лекція про цикорій, і нарешті Кириленко попросив привезти йому цю рослину з колгоспу. Кавун нагадував про мету свого приходу, але зупинити лекцію про лікувальну силу цикорію було не так просто. Коли ж Василь Михайлович підсунув на підпис документ, Андрій Павлович довго допитувався, навіщо йому в колгоспі дороги і чи розуміє він, що відповідає тільки за колгосп, а він, Кириленко — за всю країну, державу, великі гроші. Коли ж йому вдалося вирватися з кабінету, черговий кадебіст співчутливо усміхнувся: “Ну як, не втомила вас лекція про цикорій?”
— Я тоді задумався: хто ж керує країною? — розповідав Кавун. — Ми на місцях билися за врожай, будували дороги, а склеротики з Політбюро знічев\’я займалися теревенями ні про що. Та пізніше я зрозумів, що не один Кириленко з\’їхав із глузду.
На 75-річний ювілей Брежнєва з\’їхалися партійні керівники всіх республік і областей. Кавуну дали для привітання 3 хвилини. Він зайшов у кабінет генсека, весь заставлений корзинами й букетами квітів, вітальними адресами. І те ж запитання “Ти хто?” господаря кабінету, який сидів за столом із, як мовиться, відсутнім обличчям. Кавун назвався. І запитання далі: “Ти що привіз?” Ясно, секретар обкому сказав про квіти і вітальний адрес, але Брежнєв повторив запитання: “Привіз що?” Кавун здогадався про що мова. “Два ящики горілки на березових бруньках, Леонід Ілліч!” Генсек прудко встав, аж Кавун злякався, щоб той не впав, і мало не підбіг: “Оце правильно. Треба, Вася, тебе підтримати!” — і обняв гостя.
Василь Михайлович, вийшовши з кабінету, сказав собі: все, приїхали, країна в руках хворих дідів і пройд, чекати добра немає звідки. І сам собі зізнався: а Моргун правду каже (в них були особливо довірчі стосунки), що країна років за 10–12 докотиться до прірви, а далі що? Ці вожді народові — як сироті трясця.
Система, яка трималася на таких, із дозволу сказати, лідерах, була приречена. У партії та країні не було критичної маси еліти, яка б струсонула адмінсистему, що творила ніякий не соціалізм, а недолугу модель державного убогого капіталізму. І проблема не в тому, щоб когось піднести чи реабілітувати. А в тому, щоб не повторити той експеримент у нових обладунках, не поставити на чолі країни хай не геронтократів, але й не пустоцвітих вождів.
А схоже, що саме цим шляхом пішла Україна з перших днів незалежності. На початках звинувачували партноменклатуру, яка залишилася за кермом. Воно й справді, чого можна було вимагати від першого президента-лектора, який в економіці ні два ні півтора. Та хіба тільки в економіці? Як тільки охлократія стала знімати міцних голів колгоспів, він без гризот сумління дав команду: хай так і буде, люди самі розберуться. А знімали ж не люди, а пройдисвіти. Кравчук просто шелихвостив, підігрував прогнозам. Кучма теж був із червоних директорів, наламав дров, зробив з економіки те, що роблять безрукі — з дуба шпичку. Далі ж був ніби ринковик Ющенко — він виявився ні риба ні м\’ясо, а наче гриб. Балачок із невідомим кінцем було півхати й млин, а діла — на копієчку, глитаї стали його найбільшою опорою. Янукович зробив із решток економіки дійну корову, а Порошенко довів до абсурду. Ну а кадрова політика — розумних геть, дорогу приндистим луценкам. І що з того вийшло — бачимо всі. Не тільки ж у верхах, а й у низах немає кавунів і моргунів, а це вже біда.
Декомунізацію аля парубій-в\’ятрович провели з пам\’ятникопадом і перейменуваннями, не зачепивши головного — системи влади, де глупота кириленків об\’єдналася з фанфаронством розенків і омелянів — і чим це для України пристойніше за “Вася, треба тебе підтримати?” Такий, із дозволу сказати, капіталізм потрібен Україні як собаці чобіт улітку. Нашій вітчизні немає ніякого хосену повторювати те, що людство просило за часів рабовласництва й феодалізму, терпіти на своєму горбі крадіїв — нащадків партійних вождів і вождиків та їхніх холуїв із директорського корпусу.
Така кваша, як би й наша? В тому й проблема. Лаяти минуле, може, й не гріх, а ось виживати його з себе, а тим паче з системи — для цього потрібні розум і відвага, а в парубіїв їх не було і вже не буде. Виходить, чоботи одягаємо нові, а на старих підошвах, ось і братається собака з горобцем. Зачароване коло. Не вийдемо з нього — і знову опинимося в тій же кваші. А вона засмоктує, як болотна твань. Кваша явно вурдиться, не палахнула б стріха.
