Житомирське Полісся – край непрохідних болотних загат, соснових борів, заболочених лісів і нестерпно кусючого гнусу.
З давніх-давен люди вважали ці місця небезпечними й малопридатними для життя. Усвідомлення ж того, які багатства їх оточують, і необхідності їх охороняти, прийшло набагато пізніше, – повідомляє ua tv.
З 1968 року ці землі узяв під опіку Поліський природний заповідник. 20 тисяч гектарів його території простягається в низині, п’ята частина якої затягнута болотним багном і трясовиною. Це характерно для всього Полісся в цілому.
Рідко хто наважувався селитися в цій недоступній місцевості. Але все ж хутір на чотири двори зміг облаштуватися тут. Називається він Селезівка. Потім це поселення стало розширюватися. З’являлися нові хутори – в основному, в лісах.
“Молодим сім’ям, які хотіли вибратися з села, надавали кредити на пільгових умовах. Це давало можливість заводити господарство”, – розповів Сергій Жила, директор Поліського природного заповідника.
Хуторяни тримали велику рогату худобу. Люди тут жили, розраховуючи тільки на себе. В епоху радянської колективізації чинили супротив будь-якому об’єднанню.
Але все ж у 1937 році їх примусово звезли до Селезівки.
Однак і це не змінило тутешнього життєвого укладу. Ті, хто наважився, залишилися тут назавжди, зберегли особливості тутешнього життєвого укладу, звичаї і промисли. Так, місцеві жителі досі добувають мед диких бджіл.
Житель Селезівка Віктор Василенко – потомствений бортник. Він знайомий з усіма тонкощами цього промислу. Тут важливо все, починаючи від правильної установки вулика.
“До вулика бортник піднімається, використовуючи замість сходів довгий сучкуватий стовбур сосни, а так звана острога завбачливо захована поблизу, – розповів Віктор Василенко.
– Щоб добути мед, бортникові доводиться проявляти неабияку вправність. За видобутком він вирушає, прихопивши з собою ніж, щоб нарізати вощину, димар і надійний канат метрів у 30, який для міцності й довговічності обтягують полотняної тканиною”.
