До неї немає нейтрального ставлення: або повага, або ненависть. Навіть у вихідні дзвінки і зустрічі, щоб вона порадила, допомогла. Журналістка і депутатка Житомирської обласної ради Олена Галагуза опікується відродженням національної пам’яті, переймається дитячими питаннями. Категорично не сприймає фальш, як сама каже, не керується напівтонами: біле називає білим, а чорне – чорним.
Колись у школі мені зробили зауваження, що занадто прямолінійна. Мовляв, це недолік, буде заважати у житті. Непросто говорити правду, але я це роблю, бо така завжди.
У початкових класах вчителька математики принижувала однокласницю, бо та не знала, як вирішити приклад. Доскіпувалася до професії її батьків. Я вибухнула: «Ви не маєте права принижувати».
У школі могли зауважити про мою зовнішність, обзивали циганкою, монголо-татаркою. Влаштовували показові обговорення про нормальних і не дуже. От там я навчилася давати відсіч мажорам і їхнім посіпакам. Дякую й батькам, що підтримували мене. Зараз намагаюся боротися з булінгом у школах, до мене приходять з цього приводу з різних районів області.
Царство Небесне моїй вчительці англійської Світлані Адамівні Місяць. Дуже світла і добра людина. Якось після уроку запропонувала додатково з нею займатися, безкоштовно. Це була для мене велика честь.
Після олімпіад вступаю на «ін’яз» (Інститут іноземної філології ЖДУ). Завдяки англійській мові беру участь у різних тренінгах, їду вперше за кордон, сама, без батьків. У відрядженні-навчанні вправлялася, як писати про Європейський Союз. Та поїздка до Латвії дуже змінила мене. Спілкувалася там лише англійською, молодь майже не знала російської. Я побачила не як можна, а як треба.
Перший мій заробіток, 10 гривень, вкрали у тролейбусі: вийняли з рюкзака, бо був на плечах. Я тоді якраз їхала в університет, паралельно і дописувала в газету, і навчалася. Приходжу додому з крокодилячими сльозами. Мама: «Лєна, я тобі дам 20, тільки заспокойся». Зараз згадую це з усмішкою. Відтоді будь-яку торбу у транспорті тримаю в руках.
Я досі вважаю себе саме «газетяркою», хоча працюю в різних медіа. Телебачення – це класно (був свій проект), радіо – класно (зараз там працюю), сайти – теж класно (і туди дописую). Але газета – це інший тип мислення, це інший світ.
Журналістика – це спосіб життя. Баланс думок: всіх вислуховуєш, а викристалізовуєш головне. Це класна навичка, яка допомагає мені просто в житті, дозволяє ставитись до всього неупереджено.
Свою професію сприймаю під таким англійським словом «fun». Точно не можна сказати, як дослівно перекладається. Це для мене своєрідне «Бу-Ба-Бу» (літературне угрупування, яке розшифровується як «Бурлеск-Балаган-Буфонада»). Не кожна професія дає таку палітру емоцій. Я кайфую від того, що роблю.
Дуже важливо зараз перевіряти все, що бачимо і чуємо в новинах, а особливо у соціальних мережах.
Як виокремити зерно від полови? Можна. Чим більше ти читаєш (не лише ЗМІ, а й художньої літератури), тим більш критично мислиш. Саме здатність критично мислити – це те, чого дуже бракує в нашому суспільстві. Я теж вчуся цьому, вишукую спеціальну літературу.
Остання моя книжкова знахідка –Кен Вілберт «Трамп і епоха постправди». Наступна на черзі – «Диванні експерти». Це книга про те, як люди без будь-якої мінімум професійної підготовки, фахових знань намагаються впливати на думку громадськості, які можуть бути наслідки. А ти як журналіст можеш зробити все, щоб не допустити цих маніпуляцій.
Книгу «Анатомія брехні» написали колишні офіцери ЦРУ. Вони розписали покрокові механізми викриття брехні. Я не кажу, що після прочитання вже стала «агентом ЦРУ», але взяла собі на озброєння.
Інформацію потрібно брати з різних ресурсів. Чим більше, тим краще. Орієнтуватися варто на офіційні ресурси, хоча вони теж можуть грішити.
Навіть, коли вихідний, намагаюсь моніторити новини. Ми живемо в час глобалізації суспільства і мусимо орієнтуватися в тому, що відбувається.
Маю багато контактів із всеукраїнськими медіа. І коли трапляються якісь кричущі проблеми у Житомирській області, до мене звертаються із центральних ЗМІ, бо знають, що можу адекватно оцінити ситуацію, владнати з комунікацією.
Публічність – це певний захист. Ти ж говориш, а отже, не боїшся. Люди, які зазвичай проти спілкування, часто щось приховують. Але кожен випадок треба розглядати окремо.
2015 рік. Я очолювала партійну прес-службу. Стати депутатом не було самоціллю. Громада мене підтримала. На кампанію я витратила 5 чи 6 тисяч гривень. Прийшла в раду вагітною. Через декілька місяців народила Ліну.
За всі роки не відвідала тільки одне депутатське засідання. Моя мама приносила Ліну, і я годувала грудьми прямо у раді. Ми сміємось, що Ліна – «це дитина обласної ради». Вона знає всі коридори, була у багатьох кабінетах.
Депутатство – це публічний інструментарій просування різних тем. Так було з грудним вигодовуванням. На першу прес-конференцію прийшли мами з дітьми, розказували про проблеми, закликали громадські заклади бути більш відкритими до мам з малятами. Такого в обласній раді не було ніколи. Після того по Житомиру висіли білборди, де ми закликали годувати грудним молоком. Це здоров’я і цінності.
В обласній раді очолюю комісію з гуманітарних питань. Завжди цікавили ціпитання: освіта, культура, молодь, спорт та ін. Буває непросто, але одразу спрацьовує принцип балансу думок. Компромісу немає щодо відродження національної пам’яті. Ми повинні пишатися земляками: Ольжичем, гетьманом Виговським, Бульбою-Боровцем. Вони будували Україну і відстоювали її державність.
Часом шокує: ти говориш правду, а її перевертають «з ніг на голову». З тебе роблять скандалістку, а правда відходить на другий план. Це найстрашніше. Але я не зважаю, йду вперед. Терпіти не можу лицемірства і маніпуляцій, надто коли мова про дітей та Україну.
Скажімо, ти говориш, що є злочин. Певні люди причетні, але ситуацію спотворюють. Минає час, і на поверхню всеодно виходить правда. Так було в історії з Даринкою Макарчук, яку спалили її батьки. Повертали дівчинку її біологічним батькам перевертні. От вони і повинні фігурувати у цій справі, натомість цинічно брехали. Моя місія – доносити правду і боротися зі злом.
Я – журналіст, не олігарх. До мене йдуть із запитаннями, проханнями про допомогу, а не за грошима. Іноді навіть не розумію, звідки вони беруть мій номер телефону.
Шкода людей, які займаються не своєю справою. Тут цитуватиму Григорія Сковороду, адже 100% щастя – у спорідненій праці. Люди, які займаються не своїм, не відчувають насолоди. Звідти невдоволеність, яка проявляється всюди.
Планую в учбових закладах проводити кампанію проти насилля. Не тільки домашнього. У нас, на жаль, толерується народна мудрість «б’є – значить любить». Так виховують або агресорів, або рабів, але не базові цінності в родині. Не забуваймо: спочатку – родина, тоді – школа.
Не можу довго відпочивати, постійно хочеться двіжу. І з Ліною у нас безперервна руханка. Бавимося у її ігри. Я в дитинстві була дуже жвава, Ліна така сама, тому разом нам ніколи не нудно.
Книги – це інший світ, я так відволікаюсь від буденності. Походи в книгарню – це для мене ціла церемонія. Перед тим знайомлюся з рецензіями, іншими роботами авторів, звертаю увагу на видавництво, дизайн.
Кавування як медитація. У знайомих я навіть асоціююсь із місцями в Житомирі, де зазвичай п’ю каву. Можу втекти раніше перед робочою зустріччю. 10-15 хвилин з кавою тільки для себе. Це мій «політ у космос».
Без кави не можу: пробувала кілька днів – дуже важко.
Ініціювала встановлення в місті парковок для велосипедів біля адмінустанов. Така перша була біля обласної ради. Після того вже почали ставити по місту у рамках програми. Велосипед у дорослому віці – неабищо. Моєму роверу років десять. За весь час змінила лише педалі.
Ходжу на всі без винятку фільми про космос. Окрема моя любов – саундтреки. Під ці композиції я потім працюю. Особливо подобаються композитори Ганс Циммер, Макс Ріхтер: вони неймовірні.
Удома в моїй кімнаті велике надруковане полотно: жінка дивиться крізь трубу в космос, а звідти запускається коляска. Ліна спочатку думала, що в колясці «ляля», але там насправді метеорит. Ця робота для мене дуже глибока.
У храмі завжди ставлю окремо свічку, щоб Україна перемогла у війні на сході і стала потужною. Але не забуваймо, що боротьба у тилу триває. У проекті «Цитатник Ольжича», який я робила, виокремила найцікавіші репліки нашого земляка: «Уся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємнім самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною». Це пророцтво.
