Газетою «Лесин край» було уже опубліковано декілька статей щодо поверненню місту Новоград-Волинський його історичної назви. У них досить детально розповідалося про перейменування древнього міста, відомого як Звягель, російською імператрицею Катерино ІІ у Новоґрадволинськ, себто у «Новый ґрад на Волыни». Велика територія, що колись належала Київській Русі, потім перейшла до Польсько-литовського князівства, а потім стала належністю Речі Посполитої (Польщі), територія, якою раз-у-раз прокочувалися в XVI – XVIII століттях потужні повстання українців за свою незалежність, була підступно захоплена найбільшою на той час на євроазійскому континенті імперією, яка приєднала ці землі до своїх територій.
З такою інформацією до редакції Житомир-Онлайн звернулися місцеві жителі.
“Проте серед волинян назва «Звягель» залишилася жити, вона пережила сотні років, нею користувалися у побуті не тільки українці, а також місцеві юдеї (Звіл), й етнічні німці (Звель), і поляки (Звяґоль), і чехи (Звягль), що населяли цей край. На початку ХХ століття царський чиновник українського походження, виражаючи волю більшості тодішнього населення міста та повіту, поставив питання перед генерал-губернатором про відновлення попередньої назви міста, одначе отримав від ньгоо відповідь, що назва міста «Новоґрадволынск» повинна залишитися і надалі «як пам’ять про видатну російську імператрицю». Яка ж та була насправді, про це розповідають її державно-амурні діла, її забаганки, її пиха; та й наш національний поет Т.Г. Шевченко давав російській імператриці у своїх творах аж ніяк не позитивну характеристику”, – розповідають містяни.
Питання повернення історичної назви місту знайшло своє позитивне вирішення із зміною в 1917 році суспільного ладу і розпадом неосяжної царської імперії. На території Російської імперії, яку називали «тюрмою народів», утворилася держава, що проголосила свою політичну незалеженість від Росії, влада у якій належала спершу Тимчасовому Уряду, згодом внаслідок державного (революційного) перевороту була захоплена більшовиками-ленінцями. 17 березня 1917 року в Києві у приміщенні українського клубу «Родина», що розміщувався по вулиці Володимирській, 42, за ініціативою Товариства українських поступовців при участі українських політичних партій, військових царської армії української національності, українських учителів, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство технічних і економічних знань, Товариство «Просвіта») проголошено утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами (заступниками) голови обрано Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Українська Центральна Рада стала представницьким органом, що об’єднав «українські організації колишньої імперії на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».
Коли ж 28 березня керування перебрав Михайло Грушевський, Центральна Рада стала справжнім дійовим центром українського національного руху. Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради – досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. Він провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Потрібно підкреслити, що повернення нашому місту його історичної назви нерозривно пов’язане з боротьбою молодої Української держави у ХХ – на початку ХХІ століття за свою незалежність, за своє існування, з діяльністю органів УЦР та її депутатів.
Першим кроком у цьому напрямку стало переобрання Центральної Ради у квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограда, Москви, Кубані, Курська, Ростова-на-Дону, де було багато українців. Після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу Українська Центральна Рада перетворилася на своєрідний парламент, складений із 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова Михайло Грушевський, заступники голови Сергій Єфремов і Володимир Винниченко. Від Волинської губернії депутатом УЦР став губернський комісар від Тимчасового Уряду і водночас представник партії українських соціалістів-федералістів В’язлов Андрій Григорович. Саме під час його діяльності рупор УЦР на Волині – Житомирська газета «Громадянин», яку редагували С. Підгірський та пізніше Микола Ковалевський, у числах 5 і 6 від 14 липня 1917 року вперше офіційно вживає сполучення слів «у м. Звягель» на своїх шпальтах в інформаційному заголовку.
Після захоплення більшовиками влади в Росії Українська Центральна Рада проголосила сьомого листопада у ІІІ Універсалі Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв’язках з Росією, засудивши водночас більшовицькимй переворот в Петрограді. Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 12 листопада, українські партії здобули 75% голосів, а більшовики лише 11%. По Волинській губернії тільки партія українських соціал-революціонерів (список № 11) набрала 71 відсоток голосів, а більшовики (список № 12) – лише 4,4%.
Слід відмітити, що саме Українська Центральна Рада у 1917 році вперше відкрито проголосила курс на українізацію суспільства. Він був підтриманий переважною більшістю українців. У резолюції від 22 квітня 1917 року прямо говориться, що УЦР діятиме, «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні», маючи на меті національний, державотворчий, політичний, соціально-економічний і духовний розвиток українського народу. У цій же резолюції йшлося про «українізацію війська, яке є невіддільною частиною сеї програми». А у квітні-травні 1917 року Центральна Рада прийняла низку документів «у справі українізації школи». Відповідно до цих документів почалася заміна топонімічних назв в Україні, що їх дали російські царедворці та їхні чиновники.
Першими «українізаторами» стали товариства «Просвіта» та активісти українських партій, які у 1917 –1918 роках взяли на свої плечі не лише питання організації українських органів влади, українського війська, освіти на селі і в містах, але й повернення топонімічним назвам їх історичної спадщини.
Питанням української освіти і просвіти в часи Української національної революції 1917 – 1921 років приділялося особливе значення. Уже 5 – 6 квітня 1917 року Всеукраїнський учительський з’їзд у своїх «Загальних постановах» проголосив: «У двоклясових сільських школах перший кляс треба зукраїнізувати з початку 1917 – 1918 років; в другім клясі вводиться обов’язкове навчання предметів українознавства». У травні 1917 року Центральна Рада створює спеціальну шкільну раду, перед якою ставиться завдання планомірної українізація освіти в Україні. З огляду на це «визнано потрібним… відкриття літніх курсів українознавства для вчителів». Через ці курси, мережа яких охопила всю Україну, включно з Харківщиною та Кубанню, впродовж першого революційного літа пройшло декілька тисяч освітян, які надихалися українським духом і були готові передавати його іншим.
Осередки «Просвіти», різноманітні культурні та освітні товариства почали масово з’являтися по всій Україні, організовуючи в селах і містечках перші українські бібліотеки, творчі гуртки, читаючии силами української інтелігенції безкоштовні лекції, ставлячи українські вистави, перетворюючись на центральні осередки культурно-масового життя. Паралельно в села пішла українська інтелігенція, організовуючи там школи, гімназії, курси підготовки вчителів.
Писалися і видавалися українські підручники, створювалися словники, також активно відпрацьовувалася українська військова і технічна термінологія. У свою чергу, сільська молодь потяглася до міст, де була велика частка російського і юдейського населення, органічно українізуючи ці міста. Українські часописи зазначали, що у 1917 – 1919 роках міста України вщерть переповнилися селянською молоддю, яка з непереможним ентузіазмом кинулася до науки рідною мовою. Підняла голову завдяки національно свідомим священикам та мирянам Українська православна церква.
Процесу українізації сприяла свідома організаторська діяльність виборчих і виконавських органів УЦР. Уже 18 березня 1917 року в Києві була відкрита перша українська гімназія імені Т.Г. Шевченка; у квітні того ж року відбулися перші всеукраїнські вчительські з’їзди, учасники яких вимагали українізації шкільної освіти. Всього за 1917 рік було відкрито 215 українських шкіл, вийшло 747 книг українською мовою, а також 106 україномовних періодичних видань. Українська мова була проголошена на території, де жили українці, державною мовою, нею було передбачено вести будь-яке офіційне спілкування у військових частинах, тільки нею було дозволено користуватися працівникам зв’язку (пошти, телеграфа і телефона) в службовий час.
Вже з кінця листопада 1917 року більшовики готували захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії 17 грудня оголосив Центральній Раді ультиматум, який УЦР відкинула, не визнавши нову владу; тоді більшовицька армія почала наступ на Україну. При цьому ними були активно задіяні проросійські і пробільшовицькі сили у самій Україні. Скликаний у Києві 17 грудня з’їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковиту довіру і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати на Україні, обрані до Центральної Ради, як відомо, ігнорували її засідання і переїхали до Харкова; там 25 грудня вони створили за вказівкою Смольного конкурентний до УЦР і Генерального Секретаріату УНР Народний Секретаріат Української Соціалістичної Радяської Республіки. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами в Бресті. Наприкінці липня 1917 року Українська Центральна Рада нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією одного із керівників УЦР Павла Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР – 798. Серед депутатів третього (07.08.1917 – 31.03.1917 роки) скликання, якщо так можна висловитися, був і викладач історії Новоград-Волинської чоловічої гімназії Бабич Борис Вячеславович. Він належав до активних ініціаторів відродження українського Товариства «Просвіта», поділяв багато в чому погляди М.С. Грушевського, адже обидва належали до національних українських партій і були професійними істориками. Згодом Борис Бабич більш схилявся до ідей УСДРП Симона Петлюри.
Під час запеклої боротьби проти більшовиків та змагань на перемовинах про мир у Бресті УЦР проголосила своїм IV Універсалом від 22 січня 1918 року, що був затверджений 24 січня 1918 року Малою Радою, про те, що Українська Народна Республіка стає самостійною і суверенною державою. Після цього УЦР ухвалила ряд законів, серед яких для читача цікавим є наступний. Так, 6 березня було прийнято Закон України про територіально-адміністративний поділ України.
За М. Грушевським, уся територія України мала поділятися на 32 землі зі своїми центрами, а ті на волості та громади. Голова УЦР Михайло Грушевський хотів запровадити новий поділ, за яким кількість населення на землях мала становити приблизно 1 млн осіб. Так, згідно нового адміністративного Закону встановлювалася Болохівська земля з центром у Житомирі. До неї входили повністю Житомирський і Новоград-Волинський повіти, а також більша частина Бердичівського, Літинського і Вінницького повітів. Повітовим і губернським містам за бажанням більшої частини їх мешканців і за погодженням центральних державних органів України поверталися історичні назви. Саме тоді, очевидно, за ініціативи Б.В. Бабича, підтриманої більшістю місцевої свідомої інтелігенції, було ухвалено замінити назву Новоградволинськ на Звягель, повернувши таким чином місту на Случі його історичну назву, про що сповіщено до УЦР для затвердження цього рішення. Проте самого документа, у якому б зазначалося про повернення місту у той час його історичної назви, знайти не вдалося. Що й не дивно. Адже більшовики, окупувавши Україну та її столицю, намагалися вивезти або знищити усі «шкідливі», на їх думку, документи. А документи, пов’язані з поверненням місту його історичної назви, належали, вочевидь, саме до таких. Бо вони підривали імперську думку про історичну належність даної території до складу «вєлікой і нєдєлімой Страни Саветов, наслєдніци Русской земли».
Проте від того часу в українських газетах починається постійне вживання топоніму Звягель. Його зустрічаємо не лише у газетах національно-демократичного та соціалістичного спрямування, таких як «Робітнича газета» (редактор В. Винниченко), «Боротьба» (редактор М. Шраг), «Народна воля» (редактор М. Ковалевський), «Вістник Центрального Секретаріату України», але й у регіональних виданнях: у «Вістнику Волинського губерніального комісара» (1918), «Громадянин» видавництва Волинської Української Ради за редакцією товариства «Єднання», 1917, 1918 рр. (Житомир), в «Остріжській народній газеті» за 1918 рік (Острог), у «Козацькому слові» (Житомир), у «Волинській газеті», що була виданням Волинської спілки кооператорів і виходила українською мовою у 1917, 1918 рр., за редакторства Хв.А. Мартинюка (Житомир), у «Вільній думці – Вістнику Української Військової Ради Південно-Західного фронту» у 1917, 1918 рр. (Бердичів), в «Українському голосі» – органі Української Військової Ради 5-ї Армії у 1917 р. (Бердичів) тощо. Разом з тим такі газети як «Волынь», «Трудовая Волынь» (орган волинських кооператорів), «Волынская молва» (1918, орган обьединенной еврейской социалистической рабочей партии, редактор М.И. Зафран, «Жизнь Волыни» та інші газети чи бюлетені, що видавалися в Житомирі або в інших повітових містах російською мовою (Луцьк, Володимир-Волинський, Ковель), ігнорували використання на своїх сторінках українських історичних топонімів. Зокрема замість назв: місто Звягель і Звягельський повіт ці газети продовжували використовувати царські топоніми: город Новоґрадволинск та Новоґрадволинскій уезд на шпальтах своїх газет.
Втім, проект нового адміністративного поділу так і не був втілений у життя. В Україні залишився адміністративно-територальний поділ на губернії і повіти. Адміністративний устрій за Грушевського проіснував 2 місяці до 29 квітня 1918 року і був скасована у зв’язку з утворенням Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
Найважливішим законодавчим актом УЦР стало схвалення конституції УНР 29 квітня 1918 року, що утверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним устроєм. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів. Проте доля самого депутата УЦР Б.В. Бабича, який безперечно брав участь і у прийнятті цього доленосного Закону, залишається до цього часу невідомою.
Після підписання 9 лютого 1918 року Брестської угоди на прохання УЦР німецькі війська окупували українські землі, звільнивши їх від більшовиків, але одночасно почався конфлікт між німцями й УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.
29 квітня 1918 року за підтримки німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував. Проте місто навіть в газетах періоду гетьманату називалося двояко: і Новоградволинськ, і Звягель. Це видно з таких періодичних видань того часу, як «Вістник Волинського губерніального старости», «Волинська народна газета», «Дсвід» (видання Волинського агрономічного товариства), «Листок хмелевода» (видання «Волынского общества хмелеводов») тощо.
Слід сказати, що українотворча діяльність громадськими організаціями проводилася і в період Гетьманської республіки та тимчасової окупації України військами кайзерівської Німеччини. В серпні – вересні 1918 року гетьманський уряд Павла Скоропадського видав розпорядження щодо обов’язкового вивчення української мови та літератури, історії та географії України в усіх середніх загальноосвітніх і професійних школах, духовних і вчительських семінаріях та інститутах. У вересні 1918 року російськомовні виші (університет Святого Князя Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський в Одесі університети, Київський політехнічний інститут, Катеринославський гірничий, Харківський технологічний і ветеринарний інститути) були перетворені на українські державні виші. В 1918 році українською мовою вийшли вже 212 періодичних видань і 1084 книг. З’явилися кафедри українознавства й національні українські театри. В грудні 1918 року було визначено, що роботи нещодавно утвореної Української Академії наук повинні видаватися українською мовою і (за бажанням) одночасно французькою, німецькою, англійською, італійською, російською мовами або латиною.
Після повалення влади гетьмана Павла Скоропадського і відбуття кайзерівських окупаційних військ до Німеччини, у якій прокотилися революційні події, до влади знову прийшла УЦР, яка утворила уряд, відомий як Директорія. Він проводив далі політику щодо створення незалежної Української Держави. Українізація викликала хвилю протестів з боку російських та польських шовіністичних кіл на території України і в більшовицькій Росії. Проти України виступили армії генерала А. Денікіна, Ю.Пілсудського та радянської соціалістичної Росії.
Українські газети, що видавалися у Житомирі під час перебування у ньому владних структур Центральної Ради, завжди вживали із кінця січня 1918 року топонім Звягель, Звягельський повіт. Щоправда, Володимир Оскілко, генерал-хорунжий і командувач Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців, у газетній інформації про бої в січні на північному напрямку в січні 1919 року вживає слово Новоградволинськ. (В. Оскілко – колишній учитель з Рівненського повіту, в 1918 році призначений комісаром Рівненського повіту від УЦР. Його Північна група військ армії досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ озброєних загонів більшовиків та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з’єднанням УНР. Саме на Волинь у квітні 1919 року відступили рештки сил Директорії, а тимчасовою столицею УНР стало Рівне – В.В.).
Можливо, таке вживання вказаного топоніму можна пояснити його особистим несприйняттям С. Петлюри як головнокомандувача військ УНР. Усі інші українські газети періоду Центральної ради вживали топонім Звягель.
Так, газета «Волинське життя» за 31 січня 1919 року публікує замітку під назвою «По Волині. З Звягеля», де говориться: «Вчора помішник губ. комісара балакав з губерніальним комісаром, котрий зараз мешкає в Звягелі. На Звягель було направлено з Коростеня два бронірованих потяги, але що з ними сталося, де вони заїхали, невідомо». (Збережено стиль статті – В.В.). Топонім Звягель на своїх шпальтах вживає українська газета «Громадянин», яка сповіщає 28 серпня 1919 року таке: «На Звягельськім напрямку буз змін». Або 30 серпня 1919 року ця газета пише: «Звягельський напрямок. Наші частини захопили ряд сіл напівдень від річки Тня». Цей топонім вказана газета надалі використовує постійно на своїх шпальтах.
Вказаний топонім використовують також українські газети «Громада» (1920), «Листок боротьби» (1919), «Волинська думка» (1919), «Пролетарська боротьба» (1920), «Українське слово», що видавалися в Житомирі. Російськомовні більшовицькі газети «Красноармеец» (1919) і стінгазета «Червоний Звягель» (1920 – 1921 роки) видавалися в нашому місті: перша – агітпросвітним відділом Новоградволинського повітового комісаріату; друга – політвідділом діючої дивізії Червоної Армії та повітовим партійним комітетом. У першій газеті, що вийшла 21 червня 1919 року, вживається лише топонім царського періоду – Новоґрадволинськ. На її першій сторінці надрукована російською мовою інформація про річницю вбивства відомого більшовика з Горошок В. Володарського (Мойсея Марковича Гольдштейна, родом з Острополя Новоград-Волинського повіту, вбитого есерівським бойовиком 20 червня 1918 року – В.В.) і вимога до населення міста і повіту гідно відзначити його пам’ять із вказівками місцевим властям, що потрібно робити населенню у зв’язку з цим фактом. Вимагалося при цьому вшанувати його пам’ять траурним мітингом, де повинні були взяти участь усі колективи і організації міста і містечок повіту, всі мешканці міста. У другій газеті від 21 березня 1920 року топонім Звягель бачимо уже в заголовку стінгазети. А одна із передових статей називалася «До працьовників Звягельського повіту» (стиль газети збережено – В.В.), вся газета друкувалася українською мовою. Втім, це показує хитрість більшовицьких агітаторів-газетярів, партійних чиновників – вони навчилися експлуатувати в інтересах московської влади історичну назву міста. Сам зміст згаданої газети, декілька примірників якої знаходяться в Національній науковій бібліотеці імені Володимира Вернадського у Києві, підтверджує мою думку.
До речі, з цією назвою пов’язаний факт скликання в грудні 1920 року зборів повітового активу, який підтримував лінію більшовиків на утворення радянського соціалістичного ладу. Керував цим активом якийсь Мацута, який інформував губком партії про скликання зборів повітревкомів (невідомо, чи всюди вони були на той час в нашому повіті – В.В.). І саме до цих зборів у місті за допомогою військових Червоної Армії було випущено однополосну стінгазету з назвою «Червоний Звягель», про що задоволено рапортував у Житомир Мацута. Очевидно, назва Звягель дуже вкорінилася серед мешканців повіту, оскільки члени зборів, більшість з яких, вочевидь, представляло українську селянську масу і робітників маленьких та середніх містечкових підприємств-майстерень (здебільшого юдеїв за національністю), ухвалили надіслати в губком партії і губвиконком прохання про залишення за Новоґрадволинським назви Звягель. Проте в Житомирі вирішили, що «ця назва пов’язана з іменами Петлюри, Соколовського та інших українських бандитів, ворогів радянської влади», і в січні наступного року більшовицька промосковська влада Східної Волині відмовила людям у задоволенні цього прохання.
З цього приводу зішлюсь на слова відомого англійського політика Вінстона Черчилля, який зазначав, що будь-яка політична влада добирає собі на службу чиновників «по своєму образу і подобію, а ті уже підігрують владі, ба навіть намагаються її грати». Черчилль підкреслював при цьому: «Влада – це як наркотик. Хто хоч раз її скуштував, той є отруєним назавжди».
Усі більшовицькі газети, що видавалися в Житомирі, Бердичеві, Коростені, Новограді-Волинському, Овручі у 1919 – 1921 роках, виходили переважно російською мовою. Сюди відносяться: «Серп и молот» за 1921 рік (Овруч), «Известия волгубревкома» за 1919 – 1921 роки (Житомир), «Волынский коммунист» (1919), «Волынский пролетарий» за 1920 – 1921 роки (Житомир), «Известия Волгубисполкома» за 1921 рік (Житомир), стінгазета «Красный вестник» за 1920 рік (Житомир), «Полетарская борьба» за 1919 рік (Житомир), «Известия/Вісті» за 1919 рік (Бердичів), «Незаможник» (Бердичів). При згадці про наше місто ними використовувався колишній топонім Російської імперії – Новоградволынск
На кінець 1921 року Волинська губернія, тільки-но оговтавшись від селянських повстань проти московського ворога-окупанта, була готова знову вибухнути широким виступом трудового населення проти «жидівсько-більшовицького» влади. В губернії у 1921 –1922 роках, як свідчать архівні документи, продовжували діяти окремі повстанські загони, які користувалися підтримкою українського селянства. Навіть деякі колишні червоноармійці поповнювали їхні лави. А скоро мала відбутися широка демобілізація бійців Червоної Ар мії на Україні, чимало з них воювали в лавах Збройних Сил УЦР. Що будуть робити вони в обдертих, злиденних селах, звідки московська влада постійно за допомогою реквізицій насильно забирала харчі, не даючи селянину взамін нічого? Чи в містах, де внаслідок спровокованої більшовиками громадянської війни лежала мертвою зруйнована промисловість? Та й пробільшовицькі чиновники з українців, поляків чи юдеїв, підтримуючи московську владу у її діяннях, вдосталь напилися людської крові і були переповненні стражданнями своїх земляків, а тому боялися за життя своїх рідних. Усе це не могло не лякати більшовицький режим, який тримався на суворій партійній дисципліні, каральних органах та жорсткому репресивному апараті. Усі засоби були задіяні ним для того, щоб загнати джина українізації у зручну для більшовиків пляшку з подальшим її закупоренням. Починалося це іще на межі 1919 – 1920 років, коли під гаслами боротьби з контрреволюцією знищувалися українські громадські організації, кооперативні спілки та будь-які прояви неконтрольованої самоорганізації чи «нерадянської» по духу діяльності. Проте громадянська війна в Україні в основному завершилася, і більшовики зрозуміли, що репресіями нічого не зможуть добитися.
Тому їм нічого не залишалося, як заявити про свою підтримку декларованого раніше права народів на самовизначення і, зокрема, на навчання рідною мовою та користування нею в стосунках з представниками влади. Ще 26 січня 1919 року в Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду «самостійної» Української Соціалістичної Радянської Республіки оголошувалося, що «мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою». А 21 лютого 1920 року промосковський ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською». Тому кероване з Москви партійне чиновництво України змушене було здійснювати на початку 1920-х років заходи, проти яких воно завжди виступало.
З метою закріплення своєї влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації – заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. Вони проголосили політику коренізації, яка мала тимчасовий характер, лише з тактичною метою стабілізації більшовицької влади в національних республіках.
Більшовики, як послідовники марксизму, вважали, що стирання національних відмінностей пов’язано з світовим суспільним розвитком та прогресом. В Україні ця програма отримала назву українізації. У квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція промосковської КП(б)У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники і службовці підприємств, партійних і державних установ були зобов’язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.
Свого часу відомий більшовик і народний комісар освіти в Україні з 1922 року, українець за національністю, Володимир Затонський із гіркотою констатував, що в Уворогом народукраїні «партія більшовиків, як і більшість промислового пролетаріату, складається головним чином з росіян, якщо не за національністю, то за культурою. Висловитись проти самовизначення націй незручно, і так русифікаторами «щирі» українці зовуть. Визнати Україну Україною – душа не лежить (тим більше що багато товаришів до цього часу в глибині душі впевнені, що Україну Грушевський навмисне вигадав)». Мабуть, пригадали йому в Москві це зізнаня «Висловитись проти самовизначення націй незручно, а визнати Україну Україною – душа не лежить» – у 1938 році В. Затонського оголосили «ворогом народу» і розстріляли.
Отже, на початку 1920-х років більшовики зрозуміли, що без українізації їм Україну не завоювати. А завойовувати треба, бо без українського хліба та природних багатств революція була приречена. Щоб подолати супротив українців і отримати доступ до продовольства, потрібно було знизити градус недовіри серед патріотичного населення та залучити на свій бік українську інтелігенцію, яка традиційно мала авторитет серед народних мас. До того ж, щоб ефективно проводити свою агітацію і пропаганду, особливо в сільській місцевості (а Україна на той час була на 90% сільською аграрною державою), більшовикам потрібно було говорити з народними масами їхньою мовою. А ця мова була саме українська.
1 серпня 1923 року вийшов декрет Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови». Він ознаменував практичний початок політики «коренізації», яка в Україні отримала назву «українізації», і суттєво сприяла ліквідації неписьменності, особливо в сільській місцевості, та запровадженню української мови в державних органах. Але, давши ілюзорне відчуття підтримки української мови та культури, уже в 1930-х більшовики взялися тотально нищити все, що хоч якось виходило за рамки їхньої ідеології. За влучним висловом Мирослава Мариновича, «Росія дала підрости новому поколінню, новій спроможності українців бути собою, а потім це все стесала під корінь, щоб на десятки років забезпечити собі спокій».
Отже, про реальну українізацію у тому розумінні, як її бачила Центральна Рада та українські культурні діячі, мови тоді не йшло. Та й не могло бути, оскільки у центральному апараті КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті його складу, та й ті були «збільшовичені». Керівниками партії Москва призначала переважно не українців: ЦК КП(б)У послідовно очолювали німець Еммануїл Квірінг, юдей Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор, росіянин Микита Хрущов, потім знову Каганович, ще раз Хрущов, росіянин Леонід Мельников. І тільки 4 червня 1953 року, уже після смерті Сталіна, цю посаду обійняв українець Олексій Кириченко.
Довгий час в радянських підручниках з історії та в енциклопедіях читачів переконували, що «українізація» була ініціативою більшовиків, турботою про народні маси, про розвиток їхньої громадянської активності і самосвідомості. Але глибший аналіз історичних джерел свідчить про те, що «українізація» була не стільки «винаходом» більшовиків, скільки вимушеною поступкою суспільним процесам, покликаним до життя Українською революцією 1917 – 1921 років. І що московські більшовики, а під їх тиском і збільшовичена влада в Україні, зробили усе можливе, щоб спочатку очолити ці процеси, а потім їх успішно поховати.
Тому в більшовицькій газеті «Вісті Волинського губвиконкому», що виходила у Житомирі в 1921 році, у числі за 26 серпня читаємо інформацію під назвою «На Звягельщині». У той же час схожа газета, що виходила в Житомирі російською мовою, у числі 20 від 5 червня вказаного року сповіщає, що на «губернском сьезде деревообделочников ораторы из городов Овруча, Новоградволынска, Славуты сообщают о положении дел в уездных отделениях». Російською мовою інформує і газета «Волынский прлетарий» від 9 серпня 1921 року про те, що «членов союза полиграфического производства в Новоградволынске насчитывается всего 19 человек». Як видно, сам процес українізації проводився спершу досить мляво на Волині.
Проте слід відзначити, що проголошена більшовиками «українізація» фактично стала формальним дозволом промосковської влади на продовження національно-культурних процесів, розпочатих в часи Української революції 1917 – 1921 років. Результати її були вражаючими. За короткий час, особливо стараннями наркомів освіти Олександра Шумського та Миколи Скрипника, кількість неписьменних українців зменшилася із 47% на 1926 рік до 8% у 1934 році (останнє було для більшовиків украй важливо, оскільки відпадала потреба слати на села агітаторів, а можна було обмежитися надрукованими прокламаціями та газетами). Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тисяч студентів, з них українці становили 53%, росіяни – 20%, євреї – 22%. У кульмінаційному для українізації 1929 році 97% українських дітей навчалися рідною мовою, понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою.
В українських міста, де завжди частка іномовного населення (росіян, юдеїв) була більшою, стало модним розмовляти українською мовою. Ця ентуазійна хвиля відродження всього українського, якій більшовики не могли нічого протиставити, призвела до справжньому вибуху української пасіонарної енергії в середовищі інтелігенції. Особливо яскраво це можна було спостерігати на початку 1920-х років, зокрема у Києві та Харкові. Запрацювали різні творчі студії та літературні гуртки, друкувалися книги та альманахи, відкрився театр Леся Курбаса «Березіль», розвивався кінематограф. За кілька років українська культура із повінційно-сільської стрімко вийшла на європейський модерний рівень.
Українізувалися газети, школи, вищі навчальні заклади, театри, установи, написи, вивіски. В Одесі, де учні-українці становили менше третини, були українізовані всі школи. У 1930 році в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети. Головне, що в Україні були українізовані органи влади всіх рівнів. Саме в руслі українізації в 1924 році нашому місту офіційно було повернуто його історичний топонім – Звягель. Про що було заявлено на зборах партійного активу міста і повіту. Себто, дозволили користуватися бланками установ із назвою Звягель, надсилати свої листи на адресу Звягельський райвиконком, вести листування із сільрадами, включно із Звягельською сільрадою. У той же час дійсними були і бланки установ, надрукованих російською мовою з приміткою Новоґрадволынск. Або ж штамп заготівельної контори кооперативів мав саме таке найменування: Новоград-Волинська. І надісланий лист був на адресу Звягельського РВК. А комітет ринків, де більшість становили юдеї, мав таке найменування: Н-Волынский. Лист писався російською мовою на адресу «Новоґрад-Волынского РВК». Проте справа з поверненням місту його історичної назви зрушила з місця, і 10 вересня 1924 року Новоград-Волинський РВК надіслав Житомирському окрвиконкому ескіз штампа і печатки з позначкою Звягельський для затвердження. 9 жовтня 1924 року окрвиконком виготовив нові штамп і печатку для Звягельського РВК. Після чого більш активно пішло вживання слів Звягельський і Звягель у документах.
Так, у Державному архіві Житомирської області є справа 39, яка називається «Списки правлінь ради та ревкомів І-го судоощадного товариства Новоград-Волинського району за 1924 рік». На аркуші 9 подано звернення «До Звягельського виконкому», на аркуші 77 видно лист «Звягельської радяно-партійної школи». Аркуш 116 містить лист Звягельського райвідділу місцевих господарств. Аркуш 352 містить лист Звягельського районного виконавчого комітету до Волинського виконкому від 1 листопада 1924 року. Аркуш 417 містить перелік окремих мешканців м. Звягеля по вулицях Гутинській (Радянській), Великій Звіринській, Корецькій Житомирській).
Справа № 2, фонд Р-100 сповіщає про те, що гуртківці третього року навчання Звягельських педкурсів просять дозволити їм поставити спектакль у театрі ім. Троцького, що по вул. Мало-Пушкінській у нашому місті. Згодом курси отримали статус педагогічного технікума ім. Т.Г. Шевченка. До речі, у справі № 128, що у фонді Р-327, зібрані протоколи засідань президії Коростенського округового виконавчого комітету за 1925 рік. Аркуш 159 у вказаній справі розповідає про питання, яке звучить так: «Про переведення Звягельського педтехнікуму з м. Звягеля до м. Малина». І тут же подається відповідне рішення. (Наше місто входило деякий час за адміністративно-територіальним поділом до Коростенської округи – В.В.). Губернська газета «Радянська Волинь», що виходила українською мовою, 3 січня 1925 року за № 2 на с. 7 публікує інформацію під назвою «У Звягельському районі». Навіть протоколи засідань партійного комітету в нашому місті після 1924 року писалися певний час українською мовою. Це служить ще одним підтвердженням того, що в 1920-х роках наше місто офіційно називалося у партійних та радянських документах Звягелем.
Попри очевидні переваги політики українізації та офіційно проголошений у 1923 році курс партії, керівництво КП(б)У ще два роки всіляко саботувало її впровадження. По-справжньому «українізація» розпочалася лише з 1924 року, коли під тиском української частини КП(б)У німець Еммануїл Квірінг та росіянин Дмитро Лєбєдь, які відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі, були усунуті з постів секретарів ЦК, і цей пост посів Лазар Каганович, який і сам вивчив українську мову. Втім, фраза Тьоті Моті з Курська, героїні сатиричної п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» – Краще бути згвалтованою, ніж українізованою, – стала у той час завдячуючи українському юдейству крилатою і пережила десятиліття. На сьогодні значення цієї фрази мало хто знає в Україні.
Щодо поширення процесу українізації на імстах, то це можна добре спостерігати на такому прикладі. Так, згідно справі № 10, що міститься в державному архіві Житомирської області у фонді Р-130, у 1923 році із усіх керіників сільіьких рад Новоград-Волинського району, лише чотири були членами партії, а решта сільських активістів була безпартійна. Із членів партії сільського рівня три вважали себе великоросами, а один був українець. Ці два комуніста-великороси займали посаду голови і секретаря Колодянської сільради, де була також залізнична станція. Як свідчать документи, обидва брали участь у громадянській війні і були демобілізованими; відповідно отримали керівні посади на території сільради, що мала « у військовому відношенні стратегічне значення». Проте і від Колодянської сільради невдавзі почали надходити листи українською мовою на адресу міського виконавчого комітету. (Постановою Волинського ОВК за № 65 від 10 березня 1925 року у місті Новоградволинську (так записано в цій постанові) ліквідовано сільську раду і замість неї утворено міську.
Досить активно українізувалася промисловість та виробництво. Вживання української мови серед робітників, наприклад, у металургії, зросло за даними Украстату в середньому з 18% у 1927 році до 42% у 1930-му. На українізацію робітників і міського населення продовжував впливати і приплив українського сільського населення у зв’язку з індустріалізацією й колективізацією. Остання викинула сотні тисяч роботящих селян в міста. Програма українізації поширювалася і на Кубань та Ставропілля – на Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 – 1927 роках зросла з 35 до 54%. Справжній бум переживало у 1920-х роках також і українське книгодрукування. Так, до 1927 року українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 році із 426 українських газет 373 виходили рідною мовою. З 1930 року почала виходити в місті українською мовою міськрайонна газета «Соціалістичний наступ». З наступного року українською мовою почали виходити газети Городницького і Ярунського районів. Газети з досить промовистими назвами з’явилися також у сусідніх районах (волосних центрах колишнього повіту) – Дзержинському («Дзержинець»), Мархлевському («За більшовицький наступ»), Баранівському російською мовою («За большевистский колхоз»), в Славуті («Прикордонна правда»), що спершу також видавалася російською мовою.
Вочевидь, це була була чи остання поступка українізації на Волині. У кінці 1920-х років історична назва міста Звягель зникає зі шпальт українських газет у Житомирській області. Усі бланки радянських і партійних органів, усі бланки радянських установ знову повернули назву міста зразка Російської імперії, тільки вона почала писатися через дефіс: Новоград-Волинський. Очевидно, після нового адміністративно-територіального поділу в Україні, коли було утворено 22 серпня 1937 року Житомирську область, ця назва була остаточно затверджена в радянському адміністративно-географічному поділі України.
Українізація 1920-х років сприяла піднесенню національної самосвідомості українців, що суперечило планам більшовиків. Тому, починаючи з 1932 року, процес українізації поступово згортається, натомість починається «закручування гайок» та репресії. Однак у постанові ЦК КП (б) У від 19 квітня 1927 вирішено «визнати особливе значення російської мови». Відповідно були розроблені та здійснені заходи, спрямовані на активізацію розповсюдження і вживання російської мови на тераторії України. У наступні роки, зокрема починаючи з 1932, в партійних колах Москви посилюється активне протистояння українізації. А в 1933 році українізація була тимчасово припинена. На селі національне піднесення жорстоко придушується організованим московською владою штучним голодом, що при звів до багатьох смертей і визнаний світовою спільнотою геноцидом по відношенню до українського народу. Усі українські новітні літературні групи та гуртки були ліквідовані, а літератори загнані в єдину Спілку письменників України, що стала філіалом Спілки писменників Радянського Союзу. У 1934 – 1937 роках відбулося кілька показових процесів над українською інтелігенцією, наслідком чого було розстріляно або відправлено в сталінські табори найяскравіших представників національного руху. На знак протесту Микола Скрипник та Микола Хвильовий наклали на себе руки, але зупинити репресивну машину вони вже не змогли. На імена «ворогів народу», як і на саму українську ідею, було накладено жорстоке табу мовчання – їх просто намагалися викреслити з історії, з пам’яті, з серця.
До початку Другої світової війни «українське питання» на теренах УРСР вважалося московською владою вирішеним остаточно. Загалом СРСР знадобилося більше двадцяти років і мільйони жертв, щоб пригасити активні вогнища українського супротиву. Поряд із ним були придушені осередки національної культурної активності німців, юдеїв, поляків, татар, угорців, циган, які мешкали в Україні. Десятки тисяч представників цих народів, як і українці, були незаконно позбавлені життя партійно-радянською системою.
Під час німецько-нацистської окупації за ініціативою місцевої української управи, що була утворена при сприянні членів ОУН мельниківського напрямку, місто офіційно з дозволу німецьких окупантів стало називатися Звягель. Звягельська управа видавала в 1942 – 1943 роках газету «Звягельське слово», що розповсюджувалася не лише в місті і районі, але й в інших районах Звягельського ґебіту та за його межами. Наклад був досить пристойним: від 3 до 4 тисяч примірників за раз. Газета була рупором окупантів, які більшого, аніж просте перейменування міста, не дозволяли робити населенню. Воно повинно було обслуговувати окупантів. За найменшу непокору нещадно карали (аж до смертної кари), постійно бралися і розстрілювалися заложники з місцевого населення. Практично все мирне юдейське та циганське населення, яке ще залишалося в місті на початку окупації, було знищене. Опираючись окупації, чимало мешканців міста пішло в загони радянських партизанів та оунівців, чинило збройний супротив.
Взагалі, уся українська історія ХХ – початку ХХІ століття була боротьбою українців за свою незалежну державу, за українську мову і національну культуру, за право бути собою.
Свобода думки та відчуття свого коріння – це те, що в усі часи дозволяло українцям відроджуватися, наче міфічний птах фенікс. Тож, щойно сталінський режим дав тріщину, було засуджено культ особи і почалася реабілітація, як хвиля українізації знову заволоділа думками та серцями тисяч українців. Уособленням цих процесів став рух шістдесятників, які виступили проти політики зросійщення і знищення української культури. Ця українізація була спонтанною і неформальною, але дуже потужною: говорити і писати всюди українською – це був виклик системі, але знаходилося чимало українців, які кидали цей виклик. Цікаво, що найбільшими «українізаторами» часто виявлялися вихідці з Донбасу: Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Руденко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Тарас Рибас, Богдан Чалий, а також письменники старшого покоління зі сходу України – Володимир Сосюра, Микола Упеник та інші…. Джерелом натхнення для шістдесятників стали і яскраві постаті «розстріляного Відродження» та їхня творчість: проводилися у ті часи вечори пам’яті репресованих митців, ставилися замовчувані театральні п’єси, складалися петиції на захист української культури. Вдало працювали наші українські історики, етнографи та археологи, вміло розгадуючи кросворди минулих століть. Часто навіть всупереч партійним тенденціям про старшість російської культури та «історичне братство слов’янських народів». Абсурдність таких тверджень доведено подіями останніх п’яти століть.
Коли радянська партійна система на межі 1980 – 1990 років знову дала послаблення, це обернулося вибухом національного піднесення в Україні. На початку 1990-х весь свідомий Київ говорив українською, існувало багато україномовних музичних фестивалів, відкривалися невідомі сторінки історії. Почали відзначати нові свята, що мали свою історію: День Злуки, День Незалежності України, День Захисників України. Щоправда, репресивні методи радянської тоталітарної системи тепер поступилися місцем політичним амбіціям нашого північно-східного сусіда; він використовує не лише величезні кошти для контролю над інформаційним простором, щоб і надалі підживлювати радянські міфи і тримати Україну в орбіті свого впливу, але й всіляко заохочує різні промосковські організації типу «Русского мира» до деструктивної діяльності. А головне, Російська Федерація на чолі зі своїм очільником під надуманими гаслами «захисту російськомовного населення та історичної пам’яті братніх народів» розв’язали гібридну війну на сході України, анексували Кримський півострів, що донедавна був невід’ємною частиною нашої держави. Такі дії як відверто ворожими по відношення до України іншими не назвеш. Таким чином Росія, як і в «добрі старі часи», проявляючи імперські амбіції, хоче розчленувати і поділити Україну, оголошуючи її безумовно сферою своїх інтересів та претендуючи таким чином не лише на її територію, але й на душі і серця її громадян.
Кажуть, що кожна гібридна війна має своє характерне обличчя. Але від результатів нинішньої гібридної війни на Сході в кінцевому рахунку залежить і майбутня доля України як суверенної держави, і доля її населення, і її авторитет на міжнародній арені, і майбутнє нашої історичної пам’яті… Тому повернення місту на вимогу більшої частини його населення історичної назви Звягель показує сьогодні саме нашу політичну зрілість, відданість національно-культурним святиням та історичній пам’яті українського народу. Воно утверджує нашу віру в безперечну перемогу у гібридній війні з Росією.
