Є в Ковелі екзотична пара: темношкірий африканець Момоду та українка Вікторія. Для провінційного містечка – це неймовірна дивина! Не один шию звернув, озираючись на молодят. А їм байдуже – на різницю у віці, на різне віросповідання та врешті-решт на різний колір шкіри. Для обох це перший шлюб. За ручки тримаються, одне одному в очі тепло заглядають…
«Я тебе люблю – і все!» – зізнається молодий.
Ми спілкуємося у затишній оселі Вікторії Степанюк (прізвище змінене). Вся її сім\’я – мама і обранець. Спокійний і навіть, на перший погляд, надміру сором’язливий. Хоча його ніяковість і скутість можна зрозуміти: мови не знає, ще не освоївся добре у чужій країні. З Вікторією розмовляють англійською. У свій час вона викладала іноземну мову у школі, тепер на заслуженому відпочинку, тож зі спілкуванням проблем немає. Хоча ні, вони не спілкуються – воркують, як голубки.
– Момоду, тут цікавляться, чим я тобі сподобалася? – з теплою усмішкою Вікторія англійською звертається до свого чоловіка.
Він відповідає так, що і перекладати нам не треба:
– Я тебе люблю… Сподобалась – і полюбив. От і все…
Її 26-річний Момоду Сісей родом з невеличкої країни на заході Африки – Гамбії. Познайомилася пара в Інтернеті. Зав’язалася дружба, а за нею і кохання не забарилося. Цілий рік вони переписувалися, аж поки вирішили: треба врешті зустрітися віч-на-віч.
– Чесно кажучи, я до останнього не дуже то й вірила у те, що Момоду приїде, – зізнається Вікторія. – Бо, знаєте, обіцяти можна багато… Я ж теж не перший день живу. Читала і знала про різноманітних аферистів, які втираються в довіру до жінок і виманюють у них гроші. Тож одразу попередила, що живу небагато. Жартома радила йому пошукати заможніших дам зі Швеції чи Англії, якщо раптом він переслідує якісь меркантильні цілі. Але Момоду виявився дуже наполегливим. Усе мені казав: «Я докажу і приїду! Бо не треба мені англічанка, я до тебе хочу!»
Насправді, щоб приїхати в Україну, хлопець був змушений пройти сім кіл пекла. Йому довелося постійно їздити у сусідню країну Сенегал. Але візи на виїзд чоловікові тоді не дали. «Відфутболили» його другого і навіть третього разу. Між кожними подачами документів тягнулися місяці. Уже й сама Вікторія стала вмовляти кавалера не витрачати дарма гроші, бо, видно, така вже їхня доля… Але, як зізнається тепер, саме цим чоловік її й підкупив: він не опустив рук, не здався, а продовжував штурмувати сенегальське посольство. І лише за четвертим разом Момоду отримав дозвіл на виїзд у Європу. Потім поясний наречений, що хотів будь-що їхати легально. Адже навчений трагічним досвідом його товаришів, які намагалися покинути країну нелегально на човнах і часто гинули у морських хвилях.
Як виявилося, кошти на дорогу до України йому збирали всією чисельною родиною. Те, що їде на інший континент, а між закоханими різниця у віці, різна культура, традиції та віросповідання (Момоду мусульманин), батьків не турбувало. Мовляв, це вибір сина.
– Я вже встигла двічі вийти заміж за Момоду, – сміється Вікторія. – У Гамбії такі дивні закони, коли пару можуть одружити навіть без їхньої присутності. Щоправда, молодята повинні дати перед тим на це дозвіл. Тож вперше я «брала шлюб» у травні в Гамбії, причому не встаючи зі свого українського дивана. Момоду не хотів їхати до мене нежонатим, тому його батьки одружували сина там. І у Ковель він прибув моїм законним чоловіком з гамбійським свідоцтвом про шлюб. А вже тут ми побралися за нашими українськими законами. Та ще й зненацька виявилися у місцевому РАЦСі ювілейною, 500-ю парою!
Вікторія розповідає просто вражаючі факти про життєвий уклад гамбійців. У нас он циганами та бабаями дітей лякають, а у них – білими людьми. І варто якомусь такому туристу забрести у віддалене гамбійське село, то дітвора перелякано кричить: «Білий, білий!» Чоловікові там дозволяється мати навіть чотири дружини. Наприклад, у батька Момоду їх дві, і обидві законні. Це не гарем, кожна жінка з дітьми живе окремо. Дружини можуть мешкати у різних селах чи районах і жодного разу не бачитися. То вже головний біль чоловіка, яким чином і за яким графіком їх відвідувати. Батько Момоду, скажімо, живе біля кожної по два дні. Але чоловік повинен надати їм однакові умови та повноцінне грошове забезпечення. Адже гамбійки ніде не працюють, їхня робота – глядіти дітей. Майже всі сім\’ї багатодітні. Якщо стають вдовами, з ними, як правило, одружуються брати покійного чоловіка – щоб діти залишилися в родині.
– А вас не лякало, що у Момоду може бути в Гамбії дружина, і навіть не одна? – поцікавилися у Вікторії.
– Ні, ця традиція вже у них відходить, – заперечно хитає головою. – Щоб мати декількох дружин, треба спочатку подумати, чи ти зможеш їх усіх забезпечити. Тепер молоді гамбійці не хочуть ускладнювати собі життя. Тим більше, у такій бідній країні. Там хоч би одну прогодувати. Підробіток можна знайти хіба біля туристів. Момоду, наприклад, супроводжував їх під час подорожей по Сафарі-парку – це була його робота.
А ще новоспечений чоловік любить займатися спортом, а особливо поганяти у футбол. Він абсолютно байдужий до шкідливих звичок: не п’є і не курить. До речі, така вже особлива риса гамбійців – алкоголь там не вживають і нещадно засуджують того, хто спробує. І ще, як виявилося, Момоду дуже смачно готує.
– Мені тепер відпала потреба стояти біля плити, – каже жінка. – Бо він любить приготувати щось смачненьке і порадувати нас з мамою своєю стравою. Готує бенячін (щось подібне до плову), рис з рибою. А от нашу українську кухню не оцінив. Пам’ятаю, як ми втомлені приїхали зі Львова (я їздила в аеропорт зустрічати його). Мама тут теж не спала, чекала, супчик на курці приготувала спеціально до приїзду, а він аж злякався: «Як це їсти?! Це хіба їжа? Це ж якийсь густий компот!» Тобто ні борщів, ні вареників, ні голубців він не визнає. З нашої їжі їсть лише омлет, смажену картоплю і рибу в клярі. Ну, і курку-гриль.
Міжрасовий шлюб – це, як з’ясувалося, і багато незручностей та проблем. Момоду мусить повертатися у Гамбію і знову подавати документи, але тепер уже на річну візу. Перельоти між континентами неймовірно дорогі, тож у планах чоловіка – шукати у Ковелі роботу.
– Я дуже щаслива і вдячна долі, що дочекалася свого кохання, – і собі додає Вікторія. – Не важливо, скільки нам років. Важливо – любити і те саме відчувати у відповідь…
