Сайт Житомир-Онлайн та громадське об\’єднання “Я Люблю Житомир!” розповідають, як живуть житомиряни під час карантину.
Карантин, запроваджений в Україні для протидії поширення коронавірусу, зараз наближається до свого апогею (піку, екватору), а тому ми продовжуємо знайомити наших відвідувачів-читачів із тим, як житомиряни проводять свій час в умовах карантину. Сьогодні ми спілкуємося із ОЛЕКСАНДРОМ КОЛІБАБЧУКОМ, якого у Житомирі знають, як невтомного громадського активіста, найактивнішого серед земляків-житомирян репортера і кореспондента з місць найважливіших у місці подій, коментатора, блогера та ініціатора цікавих та іронічних розмов у соціальних мережах.
– Отже, Олександре, важко було собі уявити, що Колібабчук опиниться в умовах жорсткого карантину. Коли на вулиці немає людей, коли у Житомирі бідно з подіями, коли житомиряни всю свою увагу переключили на одну тему – коронавірус і шляхи, методи та етапи його поширення у нашому місті..
– Воно наче все й так, як Ви кажете, але все одно – не зовсім. Мені, як людині, яка ще у грудні 2019-го року два тижні відлежала із важкою формою запалення легенів, легко зрозуміти, що воно таке – отой коронавірус. Двотижневе перебування в палаті – це неабияке випробування. І не лише у ті дні, коли температура перевалювала за 39 градусів, але ще більше тоді, коли в умовах рецесії чи одужання ти лежиш фактично на самоті. А якщо лежати доводиться не два, а три, а то й чотири тижні. Мабуть можна збожеволіти.
– Ну, а як тобі живеться в умовах карантину?
– Все є: одежі і взуття у мене вистачає для будь-якої погоди, їжі також вдосталь, тим паче, що я багато не їм і не належу до категорії гурманів – що купив, що приготував, те й з’їв. Але головного ж, звісно, не вистачає. Мало спілкування. Щоб там не казали, що наші люди не розуміють складнощів моменту, що вони бігають, або, як кажуть, шастають без потреби. Проте я, як людина дуже комунікативна, яка в умовах нормального життя щодня може спілкуватися із двома, трьома чи й більше десятками житомирян, сьогодні відчуваю пустку у місті. Так, одного – двох, ну, максимум трьох, знайомих можна зустріти у місті, якщо десь по ділах буваєш, але не більше – вже три тижні можна говорити про суворий карантин.
– Але ж це ж не означає, що життя зупинилося?
– Ну, це як для кого! Їмо, спимо ми так само, як і раніше, але в інших вимірах – зміни відчутні. Люди відвикають від транспорту. Люди вже відвикли від того, щоб посидіти у кафе. Я не знаю, як воно буде, коли знімуть усі ці умовності – їздити за перепустками, ходити – не більше двох і то – бажано – із собакою? Або – заходити у тролейбус не більше десятка людей! Все це має відчутні наслідки. І так одразу, за день-два, ми не звикнемо до того, що було раніше. Мені здається, що буде так, як колись, у часи мого дитинства: люди часто вживали фразу про те, «як було до війни» і «як було після війни». Ось так і у нас – згадуватимемо, як було до КАРАНТИНУ.
– Ну, а Вам, Олександре, зараз, коли подій, всіляких мітингів, брифінгів, пікетувань, сесій відчутно поменшало, мабуть доводиться переглядати ваші фоторепортажі, записи, згадувати зустрічі і готуватися до нових?
– Звісно ж, чекаю на кінець КАРАНТИНУ, звісно ж, у мене є що переглядати і що передивлятися. До десятка тисяч «фоток», всіляких «стрімів», селфі і т.д. Але то вже – архів! А насправді я скучив за життям. За друзями, яких у мене повно! За депутатами, за чиновниками, щоб вони живі були! За цікавими новинами, за відповідями на десятки питань, які у мене, як у корінного житомирянина, закономірно і дуже часто виникають і я певен, що й будуть виникати і надалі. Сидіти вдома і писати спогади чи записки на зразок «Майн кампф», як це робив один вусатий дядько майже сто років тому, я не збираюся. Моє життя – на вулицях Житомира, серед людей, до яких я звик, яких я поважаю, хоча й не всіх. Найменше хотілося б хворіти. Це я не лише про себе, а більше – про всіх нас. Ми лише зараз починаємо розуміти, як гарно і майже безтурботно ми жили. І як воно може бути, коли ми десь не зогледілись, не зрозуміли, не перебудувались, не підготувались. Тоді нас закликають, а по суті примушують – «не шастать»! і якщо нам доводиться коритись, пригнічувати і обмежувати себе, це – найгірше. Але це я так, про наболіле. В душі – вже відчуваю світло в кінці тунелю і чекаю на завершення цієї сірої пори – КАРАНТИНУ.
