«Ми забули, що чужих дітей не буває. Ми молимось у церквах, їздимо в паломництва святими місцями. Ми розібрали Біблію на цитати і не бачимо, що хтось просить нашої допомоги. Не бачимо жахів інтернатів, кошмарів дитинства без матері, без ласки і любові».
В житті все дуже складно. Людям притаманно робити помилки, виправляти їх, або ж і не встигати це зробити. Добре, якщо поряд є ті, хто старається їм допомогти, а якщо ті, що, навпаки, стараються зробити ще більш болючіше і від того радіють…
Ті, що попали в біду, в години прозріння й самі розуміють, що життя їхнє летить шкереберть і може статися так, що вони залишаться зовсім одні, хворі і нікому не потрібні. Особливо боляче, коли від помилок дорослих страждають маленькі діти.
Так сталося і з трьома малюками Марії. Тяжка ситуація в сім’ї через оковиту, змусила певні служби відібрати маленьких дівчаток Анютку – 4 рочки, Софійку – 3 рочки та Сашеньку – 6 місяців та примусово залишити рідний дім і бути з чужими людьми, відірваними від рідної мами. Це було зроблено проти волі матері і малесеньких її дітей тимчасово, так би мовити – з метою «Захисту прав дитини», так люблять говорити офіційними термінами в тій державній установі, але це «тимчасово» розтягнулося на цілих 4 місяці.
Марія, прозрівши і зрозумівши, що сталося з її дітьми, терміново звернулася у відповідну лікувальну установу і, з допомогою лікарів, назавжди відмовилась від недоброї звички і подібних компаній, отримала відповідну довідку і швиденько понесла її у ту державну установу, щоб повернути дітей. Але сталося не так, як хотілося. Довідки від неї не прийняли і передали справу до суду. А тут карантин, перенесення розгляду справи в суді через відпустку головного «модератора» цієї справи, яка, доречі, не зрозуміло з яких причин, настійливо вимагала від всіх – позбавити Марію права на дітей. Навіть, на суді, при дослідженні справи, вона («Модератор») настійливо, дещо з погрозою, заявила, – «Якщо Суд відмовить то ми обов’язково будемо подавати апеляцію»…!?
Спочатку Марія, при першій можливості, як могла, часто їздила до дітей у Житомир. Потім карантин, відмова на побачення, далі – відсутність автобусного сполучення і не ходять поїзди… Для Марії залишилася одна єдина можливість – майже кожного дня телефонувати до чергової няні і отримувати лише коротеньке повідомлення – «З дітьми все добре» – і все.
Я не побажаю жодній жінці-матері пережити те, що пережила Марія.
Не сплячи ночами, вона материнським серцем відчувала, що і її дітки не сплять та плачуть за своєю мамою, що їм там не дуже добре, що захворіла малесенька Сашенька і, якби вона могла, то прямо вночі кинулася б до своїх діточок, щоб обняти їх, пригорнути і обігріти.
Дуже багато комісій приїздило і робили це раптово, без повідомлення, аби впевнитись, що у домі Марії не все добре, аж ні, доводилося кожного разу їхати ні з чим. У Марії, як не було їй тяжко на душі, в домі чистота і порядок, дитячі ліжечка застелені, на подушечках замість діточок їхні любимі м’які іграшки чекають своїх господарів, на кухні смачно пахне тільки-но приготовленою стравою. І так тривало майже всі чотири місяці. До біди залишався один лише крок – прийняти рішення суду, яке вимагала керівник служби РДА.
І, нарешті, доля повернулася до Марії лицем. Служба дітей РДА відкликала свій позов до суду, суд залишив справу без розгляду і в РДА прийняли розпорядження повернути Марії дітей. Марія цілу ніч не спала перед поїздкою, все боялася, що і на цей раз зірветься. І ось, нарешті, їдемо.
Оформлення повернення дітей зайняло біля години і, нарешті, щаслива Марія і її трійко дітей вийшли з тієї дитячої установи де вони перебували.
А ще через дві години, всі були вже дома, де на них з нетерпінням чекав батько. Лише три години було потрачено на повернення маленьких дівчаток Анютки – 4 рочки, Софійки – 3 рочки та Сашеньки – 6 місяців до рідного дому, у свою рідну сім’ю, а чекали вони, через черствість чиновників Лугинської служби дітей РДА, цього щасливого, для всієї сім’ї, дня – цілих чотири місяці.
