За традицією ще радянських часів 1 червня в Україні відзначають День захисту дітей. З такої нагоди дітям організовують театралізовані свята, походи до кінотеатрів, у зоопарки, у місця для спеціалізованого дитячого відпочинку. У цей день діток вітають шановні дяді й тьоті із числа політиків, державних чиновників і депутатів. Як правило, жодне із таких дитячих святкових заходів не обходиться без солодощів, без подарунків, без виступів артистів , клоунів та всіляких інших заходів розважального жанру.
Однак з дітьми в Україні сьогодні дуже непроста ситуація. Найбільшим і найтривожнішим знаком для українського суспільства є зростаюча кількість дітвори із важкими хворобами, які не лікуються у вітчизняних клініках та навіть у спеціалізованих лікарнях. Тому сім’ї, у які зазирнули одразу біда і горе дитячої хвороби, змушені шукати кошти для лікування дитини за кордоном. При цьому йдеться не про десять чи двадцять тисяч гривень, які треба мати у випадку госпіталізації з будь-якою хворобою у лікарнях України. Як правило, сума для лікування тяжких дитячих хвороб у зарубіжних клініках, лікарнях чи інститутах, розпочинається зі ста тисяч усім відомих «умовних одиниць».Тобто – зі 100 тисяч євро чи американських доларів. І тому сьогодні в Україні ледь не щодня лунають прохання про допомогу на лікування за кордоном. У газетах і на сторінках Інтернет –сайтів, у мережі Фейсбук і на касах найбільших торгівельних центрів – скрізь розміщені оголошення, плакати і фото хворих дітей із ПРОХАННЯМ ДОПОМОГТИ.
При цьому дивну позицію займає держава. Та, яка дозволяє чиновникам потужних кампаній щомісячно отримувати мільйонні зарплати, та, яка спокійно спостерігає за роботою Наглядових рад у всіляких поважних установах та організаціях. Адже навіть двох чи трьох місячних зарплат будь-кого із членів Наглядових рад «Укрпошти», «Укрзалізниці» чи котроїсь із двадцяти українських компаній – «обленерго» вистачить для лікування і часто – для порятунку однієї дитини. Щороку Україна вирізає тисячі гектарів лісів, ріже на металолом гігантські заводи, здатні будувати океанські лайнери, постачає половину планетарних потреб у титанових рудах, видобуває і продає сотні тон бурштину, а кілька тисяч смертельно хворих діток залишені на самоті із хворобою. То ж чи має така держава хоча б невеличку надію на одужання від кризи, не кажучи вже про стрімкий та успішний розвиток? Ні, не має, бо це держава, де зневажають дитинство, але раз чи два на рік (влітку, а потім ще й на Миколая) намагаються відкупитися від дітвори торбою із подарунками чи кондитерськими виробами, приречена на загнивання, на війни, на криваві сутички і громадянські конфлікти.
Хворі та знедолені діти, яких в Україні щороку лише більшає – це лише вершина айсберга соціальних проблем суспільства.
Сьогодні вони все більше і стрімкіше виринають на «поверхню» всезагальної уваги. Виявляється, ми не тільки не можемо ( чи не вміємо) лікувати тисячі дітей із важкими хворобами, але й не можемо забезпечити дітвору елементарними приміщеннями для дитсадків. У кожному дитсадку міста Житомира найменша кількість діток сягає трьох десятків, а часто – значно вища. Теж саме стосується і наповнюваності класів у школах українських міст. Європейські країни , чий педагогічний досвід ми розпочали вивчати десять чи й п\’ятнадцять років тому, мають єдине, але визначальне дидактично- педагогічне правило: дітей у класі має бути не більше 16-18 учнів. Якщо вже 30 чи 35, ми усі маємо затямити і знати – то вже не наука.
А взагалі День захисту дітей – свято чи дата дуже символічна. І буде такою доти, поки дітвора з усіх країн і континентів буде відчувати складнощі, проблеми і поневіряння. В Україні дитячі проблеми поки що лише прогресують і загострюються. А тому одними лише заходами, святами та розвагами тут не зарадиш. Потрібне щось більше!
