Сьогодні, у день 35-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС, чи не кожен дорослий житель Житомирщини згадує той страшно-невідомий час. Люди діляться своїми спогадами, переживаннями…
Жителька Новоград-Волинського Леся Гудзь у соцмережі Фейсбук пригадала, як була школяркою, коли вибухнув “Чорнобиль”.
“-Лесю, одягай хусточку на голову! – телефонний дзвінок мами з Новограда-Волинського десь числа 28-го тридцять п\’ять років тому. Не знаю, що вона наказувала старшому на сім років брату, але ми першого травня відкрили з ним купальний сезон (якраз була і Пасха 4 травня, а ми собі кожен зі своєю дитячою компанією ніжилися у теплій повені спокійної зазвичай Немильнянки, бо така гарна ж весна була!)
Далі – скупих кілька рядків про якусь аварію в Чорнобилі у “Сільських вістях”, котрі ми з бабусею прочитали й чи не зразу ж забули – бо саме городи садити ж, роботи весняної повно, не до якихось там аварій…
Я була трошки молодшою від теперішніх “своїх” семикласників і пам\’ятаю той тихий жах, що невдовзі вже панував скрізь. Люди говорили пошепки, боялися радіації і водночас не могли зрозуміти, як же вона може нищити, коли її не видно. Хтось радив пити йод, хтось щоденно пив горілку начебто з профілактичною метою… А в той час у новоградську лікарню ночами – щоб не було паніки серед населення – звозили пожежників-ліквідаторів аварії. Вони були зі страшними дозами опромінення. Мама моя, котра на той час лежала в лікарні, розповідала, що їх не випускали на коридори – “фонили” ці люди страшенно – і постійно промивали їм шлунки, аби бодай трохи вимити страшні токсини з організму. Але вони були, казала , надзвичайно бліді й дуже сильно рвали…
Нам же у школі просто сказали “одягати на голови хустинки” – і ми, в хустинках, гралися на подвір\’ї школи, фактично перебуваючи саме у зоні забруднення…
Того літа надзвичайно гарно вродили помідори й картопля. А от полуницю – ягоди по-немиленськи – ми з бабусею спершу ходили мити до криниці, а потім просто, не побачивши швидких результатів “якогось там” радіаційного забруднення, терли об себе і спокійно їли… Пам\’ятаю накриті целофаном сільські криниці, розповіді про когось не з села, що полисів, потрапивши під дощі і як ми надалі того дощу боялися… А потім узимку в нашої корови народилося теля…з п\’ятою ногою.
…Тепер я знаю про той час набагато більше, ніж тоді. Правда випливає гіркою й страшною. Тепер моя наймолодша дитина мені пояснює доступніше про той час, аніж тодішні ЗМІ дорослому тодішньому населенню. А серіал “Чорнобиль” вражає страшною реальністю відтворених подій… Таким є для мене цей день у моїй особистій життєвій історії. Саме тому для мене ота красива місцина з пам\’ятником чорнобильцям у рідному Новограді – не лише краса, а й місце, куди хочеться прийти на самоті, замислитися над сенсом життя і над умінням жертвувати собою задля інших тих, хто зробив це тоді, в далекому 1986-ому”, – пригадала жінка.
