Дивно, але в Україні вистачило лише семи років для того, щоб забути найголовніших виконавців та рушіїв революції Гідності. Йдеться, звісно ж, про політиків так званого правого спектру, яких взимку 2013/2014 року було так багато на різний смак та відтінок, що розібратися було нелегко.
Один лише «Правий сектор» включно із «візитівкою Яроша» потрапив у анали історії, ставши водночас і «знаменом часу», і символом кількарічної епохи. «Правосєки» в очах одвічного антиукраїнського супостата враз постали в образі колишніх мазепинців, петлюрівців, бандерівців чи рухівців разом взятих.
Але, як не дивно, час бере своє. Якщо восени 2015-го року ВО «Свобода», як головна політична партія правого спрямування (спектру), на виборах до місцевих рад потрапила фактично всюди і скрізь, отримавши, окрім депутатських фракцій, ще й посади мерів кількох обласних центрів України , то вже за пять років «свободівці» зазнали повного фіаско.
У Житомирі тепер мало що нагадує про «Свободу», «Правий сектор», КУН, ОУН (б) чи ОУН (М). Хлопці із УНА – УНСО десь «випарувались» чи щезли із політичного обрію на певний час. Взагалі, дехто із фахівців – політологів каже, що зірковий час правого «флангу» в українській політиці настає кожні 12-15 років, а тому теперішні «праві», розуміючи, що до нового «виходу» на центральну арену політичної боротьби, ще, як мінімум, пять років, подалися у життєві мандри, як то кажуть, хто куди. Дехто чесно працює «за фахом» у якості охоронців чогось чи когось, хтось подався у закордонні мандри на заробітки, але чимало «правих» активістів вже котрий рік не знають, куди б його подітись. Якщо згадати про персональний склад «гарнізону», який займав приміщення Житомирської ОДА взимку та весною 2014 –го року, то половину його чисельності сьогодні вже й не знайти і не відстежити. Воно й тоді від правих «нациків» потужно і відчутно пахло маргінесом, коли другий і третій поверхи приміщення Житомирської ОДА щодобово змагалися між собою за кількістю вчинених «подвигів». Зрозуміло, що алкоголь, дівчатка для утіх, інші напівдитячі «шалості», якими запам’ятали житомиряни «революціонерів» весняної пори 2014-го року, позитиву для політиків правого сектору чи спектру, не принесли. Навіть «регіонали», які з весни 2014-го і упродовж наступних двох – трьох років мали в очах більшості житомирян статус політичних покидьків, сьогодні згадуються не так зневажливо, як правосєки, демальянсівці чи унсовці. Щодо ОУН чи КУНу, то вони у Житомирі вже давно отримали назву чи то статус так званої «похоронної команди», оскільки виявляють активність і збираються разом лише тоді і лише для того, аби когось із померлих (загиблих) пом ‘янути чи згадати.
Зрозуміло, що із таким бекграундом, із дуже сумнівним іміджем і політичним «багажем» сподіватися на успіх у середовищі виборців просто не доводиться. Ось чому у жовтні 2020-го року на виборах до місцевих рад представники правих партій потерпіли на Житомирщині цілковиту і повну поразку. Ні Народний Рух, ні ВО «Свобода», ні УНА – УНСО, ні КУН чи Демальянс депутатів хоча б на рівні рад новоутворених громад Житомирщини так і не отримали. Якщо згадати про те. що свого часу деякі із цих партій мали потужні фракції у складі українського парламенту, то висновок напрошується очевидний – це занепад!. Якщо спробувати знайти причини такого занепаду, то вони усім відомі. Представники правих партій на Житомирщині упродовж 2014 – 2020 років із дивовижною наполегливістю знеславляли та псували свій імідж. Це стосується і кадрової політики та цілої низки призначень на відповідальні та керівні посади у часи губернаторства на Житомирщині головного «свободівця» Житомирщини Сидора Кизіна. Потім, коли ВО «Свобода» отримала успіх на виборах у жовтні 2015-го року, депутати – «свободівці» досить швидко знайшли «свій інтерес» знову ж таки у кадрових призначеннях на цікаві та керівні посади. Можемо згадати фактично про ялову діяльність свободівця Максима Вілівчука на посаді «зама» голови Житомирської обласної ради. Можна згадати кількість депутатів – « свободівців» Житомирської облради, які за п’ять років своєї депутатської діяльності зуміли підвищити свій соціальний статус новими посадами і кадровими призначеннями. Якщо персонально, то це Тарас Собко та Юрій Бовсунівський. Точно таку ж тактику займала фракція ВО «Свобода» і у стінах Житомирської міської ради, тривалий час підтримуючи рішення та ініціативи більшості, яка сформувалася під егідою мера Житомира Сергія Сухомлина. Цікава особливість: Сухомлина житомиряни вдруге обрали мером міста восени 2020-го року, а ось «Свобода», яка у 2016 – 2019 роках фактично плазувала перед господарем міста, належної підтримки у середовищі житомирського виборця так і не знайшла.
Сьогодні, коли до чергових виборів ще далеко, житомирські праві мають робити певні висновки. Про їх зміст чи напрям реформування своєї програмної і статутної діяльності , ми говорити не станемо. Це виключна компетенція самих партійців та політиків. Однак варто запам’ятати, що насправді маятник політичних симпатій та вподобань виборців постійно рухається. Не виключено, що вже дуже скоро(навіть не очікуючи періоду чергового зіркового злету політиків правого спектру) попит на політиків правого спрямування, знову підніметься. Однак головне питання і надалі матиме визначальне значення. І полягатиме воно у тому, що зможуть запропонувати своїм землякам- житомирянам житомирські свободівці, рухівці, кунівці чи оунівці? Чергову низку перейменувань вулиць та провулків? Чи гарних україномовних хлопців та дівчат у вишиванках , яких треба якомога швидше працевлаштувати на «хлібну» посаду? Усі ці питання та аспекти потребують пошуку на них вичерпних та переконливих відповідей. І причому – дуже негайних!
