Закриваються бібліотеки у селах: мовляв,вимирають ті, хто читав, нема коштів на утримання фондів, на зарплату бібліотекарям…
Не забулося ще, із яким болем це сприйняла притомна частина моєї Немильні. Упевнена, що в інших селах – так само.
Ударом під дих – остання новина: закривають центральну районну бібліотеку імені Лесі Українки. Так, оту,що в центрі, навпроти хлібозаводу майже. Оту, яка була місцем культури й високого духу стільки років! Кажуть, понад сто!
Не знайдено згоди,на що і кому утримувати стільки літератури, непотрібною це виявилася скарбниця мудрості, розуму, знань… Пустка, десь-то, в душах тих, хто піднімав руку “за” у голосуванні. Втім, переважна їх більшість, підозрюю, не те що книгу в руках тримали ще школярами – читати як слід так і не навчилися. Моє припущення, не більше того, але свято вірю: людина,яка знає ціну книзі, не зможе ніколи поставити за мету собі її знищити. А саме так бачиться мені це рішення. Бо де альтернатива, де пошук варіантів виживання? Збагатіє казна громади за рахунок скорочених трьох-п\’яти ставок бібліотекарів? Не смішно, чесно. Гірко: за кожен голос у бік закриття книгозбірні, за розчарування у тих, кого знав іншими, вважав інтелігенцією, цвітом краю – а “цвіт” виявився блекотою на повірку, бо його руками закрито світлицю духу під іменем Лесі Українки.
А що ж завтра? Завтра своїми ж руками палитимемо багаття на площі Лесі її ж зібраннями творів, томами Шевченка, Ліни Костенко, Костомарова, Гоголя, Грушевського й величезного списка тих, хто за сьогодення сидів у в\’язницях, роками був у “чорних списках” цензури, відстоював нинішню незалежність у рядах демонстрантів, гинув у гулагах… Отака шана і вдячність нащадків, яких Шевченко давно і недаремно, виходить, називав “славних прадідів великих правнуки погані”. Отаке наше Завтра. А поряд із цим ми будемо активно виступати на зібраннях-присвятах Тарасу Шевченку, найближче ось – на роковинах Лесі Українки, будемо запевняти світ у пошані до їхньої творчості,називатимемо її безсмертною…одною рукою покладаючи квіти до пам\’ятників, другою – забираючи право на життя їхніх творів поміж нас, земляків і нащадків тої ж Лесі…
Це робить не Америка, не Путін – це робимо ми з вами, свої, земляки, українці. І саме це – найстрашніше…
