Я не могу даже описать все что я чувствую сейчас! Мариуполя- моя боль! Мой личный ад!
Там друзья, знакомые, родные….
Там военные, которые держат город!!! И держали все это время! И многие из них- мои друзья!
У меня разрывается сердце от всего что происходит! Я пытаюсь помочь всем кто стоит вокруг Мариуполя, чтобы в случае деблокады у них было все необходимое, для этой битвы!
Но я не могу отдать приказ!
Я маленький человечек в этой войне. Посто с огромным желанием спасти каждого военного и каждого мирного жителя. Спасти Мариуполь!
Я хочу чтобы вы знали, что морская Пехота – это лучшие парни, которые верные своей присяге!
Которые готовые сражаться до последнего патрона, но бк заканчиваются и без подмоги воевать будет нечем……
Я до последнего надеюсь на то, что есть план…
Я до последнего верю, что подмога прийдет…
Но морпехи обратились к народу и я хочу, чтобы вы это видели👇🏼
Дорогий український народе. Ми – 36-та бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського, не зрадивши присяги 2014 року вийшли з Криму і продовжували гідно виконувати завдання щодо оборони України.
З початку війни ми вже 47 діб захищаємо Маріуполь. Нас бомбили з літаків, нас обстрілювали з атилерії, танків та інших вогневих засобів. Ми гідно тримали оборону, роблячи неможливе. Але будь-які ресурси мають властивість закінчуються.
За час бойових дій нам один раз передали 50 122 снаряди, 20 мін та трохи “енлавів” і Старлінк Ілона Маска – спасибі, Ілоне, він витримав чимало авіаударів і досі працює. Більше нам нічого не передали.
Без Б/К (боєкомплекту – Н.), не маючи можливості оборонятися, противник поступово відтіснив нас на завод Азовмаш, оточив,скував вогнем, і тепер намагається нас знищити. Був варіант привести до нас резерви, щоб посилити і продовжити оборону. Були варіанти бригаді зробити прорив та вийти до своїх військ. Ми доповідали про це в ОТУ “Схід” та вони починали планувати операцію. Содоль, Делятицький намагалися щось зробити, але їх старші штаби завертали. Ми повідомляли про це у ООС, вони говорили “тримайтеся, ми працюємо”, обіцяли вертоліт, котрий так і не прилетів. Ми розмовляли з головнокомандувачем, котрий пообіцяв деблокаду.
Ми розмовляли з Гарантом. котрий гарантував нам або політичне, або військове вирішення ситуації. Понад місяць морпіхи воювали без поповнення боєприпасів, без їжі, без води, мало не сьорбаючи з калюжі, та гинули пачками. Гора поранених складає майже половину бригади. У кого не відірвані кінцівки і можуть ходити – повертаються до строю. Піхота вся загинула, і стрілецькі бої ведуть артилеристи, зенітники, зв’язківці, водії та кухарі. Навіть оркестр. Гинуть, але борються. Ми поступово закінчуємося.
Мудрі генерали радять забирати боєприпаси у противника. Напевно, не вимерли ці совкові паркетники, тому багато народу за них помре дарма. Були шанси. Були можливості, але через боягузтво повідомляти по вертикалі вони не реалізовані. З нами вже ніхто не хоче спілкуватися, бо ми списані. Сьогодні буде, напевно, крайній бій, оскільки БК не залишилося. Далі – в рукопашну. Далі для деяких смерть, а для деяких – полон.
Дорогий український народе. Я не знаю, що буде далі, але я дуже тебе прошу згадати морських піхотинців добрим словом і незалежно від того, як будуть розвиватися далі події, не говоріть погано про морську піхоту.
Бо ми ВІРНІ ЗАВЖДИ!
