Василь Жданкін (23 травня 1958 — 2 вересня 2019): «Прийшла і стала у вікні, І ружею зацвіла, Ти так всміхалася мені — Моя голубко, біла. Моя лелійко, запашна, Розрада в самотині. Всміхалась ти, цвіла весна В сумній моїй хатині.
Твоя легка і ніжна длань Чоло моє студила. Моя прекрасна, тиха лань, Горлице сизокрила. Нам стало б радості на двох І хліба, і любові. Та сталось так, судив так Бог, Скінчились дні майові…»
Василеві сповнилося б лише 64… Був у розквіті творчих і життєвих сил, перебував на мистецькому пікові… Здавалося, що його життєвий стержень і його висока духовність та кремезна статура матимуть запас принаймні на понад 100 земних років… На все воля Божа…
Наші дні вимірюються не роками, а життями тих людей, яких ми торкнулися. Бог дає людині не те, що вона хоче, а те, що їй потрібно. Тому ніколи не питай: «за що?», а подумай: «для чого?» Кожна людина, яка з’являється в нашому житті — вчитель: хтось вчить нас бути сильнішими, хтось вчить бути розумнішими, хтось — обережнішими, хтось вчить прощати, хтось вчить бути щасливим і радіти кожному дню. А деякі, ніби і не вчать нічому, а просто ламають всі наші стереотипи своїм прикладом, тим самим даючи нам цінний урок.
Тільки втративши, починаємо більше цінувати… Тільки запізнившись, вчимося частіше поспішати… Тільки, коли не любити, можемо спокійніше відпустити… Тільки бачачи смерть, зболено вчимося жити…
Василь був справжнім Вчителем для мене. Як і для багатьох його друзів. Нікому не дано повернутися в минуле, щоб змінити його, зате кожен може почати все спочатку, щоб створити новий фінал. Але й у те наше ностальгійне минуле, під зорею Василя Жданкіна, де ми вчилися жити і цінувати та дорожити кожною секундою, хочеться думками повернутися знову і знову. Всі помилки простимі, адже ми живемо вперше. Ми ніколи не намагалися бути кимось, а прагнули бути собою. І в цьому найголовніше надбання наших прожитих років. І ми добивалися того, що запланували! І ніколи нічого не боялися. Жили. Любили. Творили. Кохали. Страждали. Всією душею. Всім серцем.
Головна мета людини — знайти себе. Це вдається одиницям. Зате той, хто пройшов цією тернистою дорогою, а Василь нею пройшов завжди і всюди! — отримав у нагороду справжнє життя, а не сіре існування. Навіть, коли люди думали та говорили так, як їм подобається. А він йшов власним шляхом. Питання «А що подумають люди?» зумів поставити на останнє місце. Головне ж — що скаже Бог!
Спасибі, Васильку, що були ми з тобою, Спасибі, Господи, що був він серед нас!!!
