ОЛЕНІ ОМЕЛЯНІВНІ НІКИТЕНКО З ЧЕРНЯХОВА – 100 РОКІВ. ВІТАЄМО!
Славний ювілей нашої землячки відбувся 15 червня. Родина вже привітала іменинницю: розкидана по Україні й світу – приїхала, коли змогла. Звичайно, не вся: війна.
Олена Омелянівна у своєму поважному віці живе сама, і сама з усім справляється. Город посадила сама і вже осипала картоплю! Усе таке гарне: квасолька, бурячки… У квітнику також ідеальний порядок. Цвіте дівоче серце. У хаті – як у віночку: чистота й порядок. А я завітала без попередження. Пригостила мене пряниками й неймовірним калиновим соком, який робить сама.
Правда, заходить сусідка Маша, допомагає. Двічі на тиждень приходить соціальна працівниця Лариса. Чим допомагає? До магазину ходить, воду з криниці носить. «А ще що?» – питаю. Відповідає: «Поки що інших доручень їй не давала – справляюся сама». Людині сто років! Хоча, правду кажучи, жінка на сто не показує – видається значно молодшою. Має світлу пам’ять, говорить літературною барвистою мовою із ледь помітним призвуком полтавського говору.
Так, народилася на Полтавщині – у селі Хвощовому Шишацького району. Після семирічки пробувала вступати до медучилища – не вийшло. Працювала в колгоспі, згодом переїхала на Житомирщину і влаштувалася на роботу у військову частину, де служив її брат. Вийшла заміж.
Війна застала молоду родину в Радомишлі. Коли діставалася Києва, – потрапила під бомбардування: осколок у спині, скалічена нога. А була вже при надії. Чоловік Григорій Пронькін загинув на фронті. Народилася донечка Галя. Треба було піднімати її. Було дуже важко. Одружилася з Василем Нікитенком, отримавши надійне плече. Другий чоловік теж воював, був поранений. Після війни в Черняхові побудували хату. Тяжко працювали, тримали велике господарство. Вставали о п’ятій і лягали пізно вночі. Ще й на роботу ходила – працювала на заготзерні, у хмелю…
Народився син Віталій. Він уже давно працює в Італії, бо ж треба було піднімати трьох дітей. Ліквідатор аварії на ЧАЕС.
А чоловіка немає вже 27 років: далися взнаки поранення.
Донька ж Галина закінчила деревообробний технікум, вийшла заміж. Жила на Рівненщині, 45 років пропрацювала на одному місці – на заводі. На жаль, відійшла у засвіти через хворобу. Але є донька й син, у них діти. Тож в Ольги Омелянівни – п’ятеро внуків, дев’ятеро правнуків і двоє праправнуків. Підтримує з усіма тісний зв\’язок, нині переважно телефоном, бо ж був коронавірус, а тепер війна. Проте за першої-ліпшої нагоди усі поспішають провідати свою рідненьку. Он скоро й величезна лілія, посаджена внучкою, зацвіте… А он як гарно хата побілена із середини. Хто? Син. Працьовитий, як і мати.
Де захований у моїй співрозмовниці вічний двигун, який не дає їй сидіти склавши руки? Не любить безладу. Каже, що не терпить бур’яну – вже кілька разів города полола. І не тільки бур’яну. Робить світ навколо себе гармонійним.
Олена Омелянівна чудово розбирається в нинішніх подіях – слухає радіоприймач. Дуже переживає за внука, який живе в Миколаєві, відправивши родину за кордон. Один із правнуків – офіцер ЗСУ. Теж хвилюється за нього. Сподівається на швидку Перемогу.
Розповідає, що болить спина, а так ще б більше працювала. Кажу, що треба лікуватися, а вона каже, що якось незручно – хай лікують того, кому це потрібніше, бо ж війна, бо ж коронавірус. Уявляєте?
Я в захваті! І сусіди дуже тепло говорять про Олену Омелянівну, поважають її за працьовитість. А ще – за мудрість: ніколи не переймалася чимось непотрібним, завжди розважлива, живе в своєму темпоритмі, не розмінюється на дрібниці.
Живіть довго, дорога ювілярко. Доводьте нам ще і ще, що життя може бути прекрасним навіть тоді, коли тобі сто років.
