Цей моторошний випадок зі мною стався трохи давно, але запам’яталась майже кожна його деталь, кожен підозрілий шорох, кожен незвичний звук, що вмить паралізували мою свідомість. Незвичне, незрозуміле, непізнанне і таємниче – не просто викликає переляк, воно сковує мислення, тамує дихання, від нього «ціпеніють» ноги і руки. І це не казкова містика, це реальна історія, яку хотілося б найскоріше забути.
Не пам\’ятаю, точно, скільки тоді мені було років, десь 15 або 16. Молодий задиристий півник. Під носом і під пахвами з’явився м’який пушок і вже тягнуло на «героїку», хотілося релаксу. Батьки «гнобили» на городах, треба було часто пасти домашніх корів, заготовляти на зиму дрова. Вільні хвилини (особливо влітку) були хіба що після 9-ої вечора. А найкращим видом активного відпочинку тоді лишався похід в сусідні села, до дівчат. Своїх, гарних і звабливих в селі було теж багато, але «чужі» чомусь завжди кращі…
Отож, із своїм вуличним сусідом і закадичним другом Миколою, в один із теплих червневих вечорів поспішили в сусіднє село Стовпневе, що за сім кілометрів. Хочу відразу зауважити, що це територія глибокого Полісся, де різного роду вовкулаки, знахарі, відьми і гадалки не перевелись й по сьогоднішній день. Тут по крутих стежках раніш бігала красуня Олеся, неподалеку жила лісова Мавка, а біля кожного смердючого болота чатувала Залізна Баба. Були чітко «позначені» місця, де постійно «лякає». Біля Грим’ячого, наприклад, чи то поблизу Кривої Ниви або там, де Макар корів пас.
Майже всі в селі знали ці місця «нечистої сили», куди дітям ходити було суворо заборонено. Дорослі теж намагалися по можливості обминати ці «заміновані» злими духами території, особливо в темну пору доби. Але ми в п’янкому пориві свободи геть забули про ці попереджувальні мітки…
Дзвінку компанію «іногородніх» дівчат знайшли швидко, з місцевими хлопцями також знайшли порозуміння. Декілька пляшок «Золотої осені» добре всіх підбадьорили, підняли сили і настрій. Ми веселились, співали, прижимались, але до поцілунків не доходило. Про щось «інше» хіба що мріялось, проінструктовані суворими мамами сільські вертихвістки були надто «дисципліновані» і все ж наші молодечі забави ставали все більш популярними. Іноді кураж тягнувся аж до ранку, майже всі були неймовірно веселими і щасливими. Та на цей раз мені потрібно було додому повернутися раніше, бо назавтра з ранку в лісі треба заготовляти дрова, а перед цим хоч декілька годин поспати.
Захоплений нічним «водевілем» Микола вирішив «релаксувати» до ранку і на мої прохання і погрози адекватно вже не реагував. Я швидко зібрався, розвернувся і взяв курс до місця «постійної дислокації». Було на пів – першу ночі.
На душі було радісно, в голові роїлися приємні приманливі спогади Стара шосейна дорога вела мене повз вирубку з поруділими папоротями і пеньками. Пройшов вже десь півдороги , ліс вночі трохи потемнів, невдовзі берези змінилися похмурими соснами і ялинами. Ось і довгоочікувана галявина, а біля неї невелике болото. Вирішив вже не поспішати. Довкола співали різні пташки, стрекотіли у запашній траві зелені коники, голосно кукувала зозуля. Неподалеку жінка зичним грудним голосом покликала курей. Покликала раз, другий, третій. Та на її заклик ніхто не відгукнувся.
Я несподівано зупинився. Яка жінка? Які кури посеред ночі в лісі? Підсвідомість включалась повільно. Та раптом поклик знову повторився: «Тю, тю, тю…» – неслося з поріділої лісопосадки. У мене на голові сторчма піднялися коси, по спітнілій спині забігали кусючі мурахи. Голос поступово і впевнено наближався і ставав все більш виразним. Мову відразу відібрало, тіло піднялося на півметра, ноги синхронно задріботіли над шосейкою. Це був чемпіонський забіг, будь-який натренований стаєр не зміг би тоді зі мною зрівнятися у швидкості, бо вже через декілька хвилин я був біля свого села. Але до світанку заснути так і не зміг.
Скоро згадав, як бабуся моя розповідала, що біля боліт дідько людей морочить і часто колами водить. Хоча я людина сучасна і вважав «нечисту силу» вигадкою, все ж видно помилявся. А вона радила в таких ситуаціях наступне: вивернути піджак або сорочку навиворіт, надіти на себе, повернувся до болота спиною, гучно вилаяти лісовика, перехрестися та йти далі не оглядаючись. Тоді я до бабусиних настанов не дослухався і тепер вночі у лісі один ніколи не хожу.
