І що кому з українських проклять? Що кому з чергових обіцянок не пробачити/не забути, ніби хтось колись проситиме цього пробачення?
Ніби сьогодні вже не забуті численні назви містечок і сіл, стертих з лиця землі? Імена тисяч і тисяч вбитих. Депортованих. Полонених. Що кому з докорів і нарікань, які вже стали такими буденними, що зворушують хіба далеких іноземців?
Кожен із нас ходить під розпеченою банею з вогню й заліза доти, доки ходить. Дихає доти, доки дихає. Але що кому з того? Слова витерплять все, і світ від них не перевернеться. І навіть не зупиниться на мить. Україна – як великий тир – стріляй і збирай жертви: з Каспію, з Чорного моря, з Білорусі.
Українці як вальдшнепи. Поки що здатні проклинати і плакати. Самі з собою і на камери перед всім світом. І підставляти другу щоку. Бо українці.
