Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Московські попи відмовилися йти з храму у Попільні
Московські попи відмовилися йти з храму у Попільні

Забарикадувалися у церкві. Московські попи...

  • Московські попи відмовилися йти з храму у Попільні
    Московські попи відмовилися йти з храму у Попільні

    Забарикадувалися у церкві. Московські попи...

  • Як Житомирщина відсвяткувала свій ювілей. ФОТО
    Як Житомирщина відсвяткувала свій ювілей. ФОТО

    Минулого четверга, 22 вересня, Житомирщина...

  • Медведчук досі є народним депутатом і громадянином України
    Медведчук досі є народним депутатом і громадянином України

    Медведчук, якого днями Туреччина передала...

  • За що Бунечко нагородив поплічника Януковича?
    За що Бунечко нагородив поплічника Януковича?

    Пам'ятаєте я писав про святкування...

Новини
Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані

13 серпня 2022
З початком повномасштабного наступу столичний юрист пішов захищати країну і зазнав важкого поранення неподалік Слов’янська.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


"Без одного ока я, сподіваюся, буду бачити вдвічі менше оточуючої нас херні", - Масі постійно жартує. І друзі його в цьому активно підтримують. Усі радіють тому, що адвокат залишився живий – відразу після поранення Масі новини приходили тривожні, лікарі нічого не прогнозували перші дні. А потім він сам опублікував своє фото з реанімації. І його пост вибухнув побажаннями та радістю, що Масі живий і одужує. Про війну, поранення і те, наскільки важко змиритися з новим відображенням у дзеркалі, ми і поговорили з Масі.

"З ДИТИНСТВА НЕ ЛЮБЛЮ ВІЙНИ"

- Ти демобілізувався з 122-го десантного батальйону у 2016 році, а взимку 2017, коли загострилася ситуація в Авдіївці, примчав туди. Це твоя власна потреба – бути там, де найважче?

- У багатьох військових є певна реактивність дій. Ти розумієш: щось сталося – і ти маєш там бути… Хто, як не ти? Тоді ми поїхали з Мартіном Брестом і Бодею з "Армії СОС". Для мене Авдіївка була дуже рідною. Я вже знав там бабусь на ринку, ми віталися. Їх потрібно було захистити або хоча б допомогти. Це так само, як при обстрілі Києва ти згадуєш бабусь Лук’янівського ринку. Ти можеш мати якісь питання до держави, претензії до неї, але коли потрібна допомога, маєш її захистити. Бо, власне, саме ця держава створює нам певні умови для проживання. Фактично ми захищаємо політичний устрій, землі, які такі для нас важливі… Ми ж бачили, як Маріуполь при України розквітнув. А Донецьк при Росії не розквітнув. Власне, ми боремося за таку систему управління, за якої ми можемо критикувати, бути активними, говорити щось, відчувати себе в безпеці у відносинах з державою, принаймні рухатися в той бік і проводити реформи. У Росії таких реформ немає. Таких безпечних відносин з громадянами немає. Тому кожен раз, коли твій устрій стає перед загрозою існування, це нормально – мати обов’язок йти захищати це. Якщо не буде того захисту, ти не будеш тут активний, тобі прийдеться замовчати надовго, якщо не назавжди. Тому що ми бачимо, як у Росії люди замовкли за об’єктивних обставин, коли їх же і вбивають. Що Росія захищає? І що у неї хтось забирає? Там нічого немає, щоб забрати, окрім газу. Окей, газом вони маніпулюють. Це схоже на дівчину, у якої останнє, чим вона може переконати, – це секс. А тобі цей секс не потрібен уже дуже давно.

- Ти думав, що війна буде настільки масштабною?

- Для мене це було логічним продовженням війни, яка точиться в країні з 2014 року. Я не знав, коли це станеться. Почалось воно не тому, що "українці почали жити добре, а коли у них знову стане погано, ми поїдемо назад". Ні. Воно почалось, тому що, звісно, політичний устрій Росії, який зараз склався, не дасть можливості Путіну далі бути царем. Мають бути якісь зміни, має бути сценарій. Ці зміни він вирішив зробити за рахунок вбивства українського народу. Вони системно працювали над тим, щоб зробити свою націю тупою, мовчазною, і у них це дуже добре вийшло. Треба визнати, що ми апелюємо до людей, з якими влада працювала роками, з їхніми страхами працювали роками. І просто піти з України вони не зможуть. Давайте чесно: у 2014-2015 роках ми тримали оборону, але не втримали б її, якби вони пішли далі, воєнного завдання повернути Донецьк і Луганськ у нас не стояло. Війна була трохи дивна – коли по вас стріляють, а ви маєте погоджувати відповідь… Зараз такого немає. Зараз, мені здається, просто велика кількість мотивованих людей іде вбивати росіян, щоб захистити свій дім. Тому, власне, для мене було логічним, що війна буде більшою, бо немає ніяких підстав, чому вони мають зупинитися. У них є можливість захопити більшу частину України – чому б їм не зробити це?

Я ще в січні писав: поки немає призову оперативного резерву, нема чого переживати. 22 лютого ввечері вийшла новина про те, що оперативний резерв має бути призваний. Тоді стало зрозуміло, що "щось пішло не так".

- А ти був в оперативному резерві…

- Так. І 23 лютого пішов вирішувати ці питання – куди мені їхати, як мені їхати, чи точно я потрібен? Бо я шість років займався своїм життям. А 24 лютого вже не було навіть сумніву, що треба їхати кудись, було зрозуміло, що війна почалася ось тут.

- Ти ці шість років їздив на стрільбище, підтримував свій бойовий стан?

- Це була моя помилка. Нікуди не їздив, я цим не займався. З дитинства не люблю війни – в моєму дитинстві вона була в Афганістані. На жаль чи на щастя, я не знаю, хоча зараз бачу, що на жаль, у мене немає цієї хлопчачої або чоловічої любові до війни, стрільбищ…

- Брат не відмовляв тебе повертатися в армію?

- Я і мій брат навчені батьком так любити, щоб при цьому давати свободу, тобто не заважати, давати робити вибір. Мій брат наскільки мене любить, тим не менш жодного разу не сказав мені "Не йди". Не було жодного разу, щоб він мені сказав: "Не роби цього". Для нас це було логічною історією, тому що, по-перше, закон так передбачає, по-друге, ми живемо в суспільстві, яке обрали і маємо його захистити.

Йти на війну й очікувати, що ти не будеш поранений, – дивно. Тобто, ти маєш собі проговорити: це не обов’язково – бути пораненим. Але бути пораненим не є трагедією. Це доросле рішення: ти приймаєш ситуацію і розумієш, які наслідки можуть бути.

Скажу чесно: до поранення я не знав, що можуть бути такі наслідки. Вважав, що найбільше поранення – рука, нога, щось у тілі. Але ж шия та очі не захищені нічим. Не знаю, як так сталося, що у мене поранення ока, голови і щелепи, бо я був в броніку та касці. Але мені здається, що в таких ситуаціях це найменше, що я міг би віддати. Це історична жертва, тому що ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на інші життя, на свободу, на право обирати президентів, на право говорити, хороші вони чи погані, на право плюралізму думок. Я не впевнений, що росіяни не хотіли би віддати хоча б пів руки за право потім голосувати. Багато з них навіть не знає, що таке – обирати президента, бо вони не обирали президента.

- Скільки користі країні ти приніс за той час, поки воював?

- Скажімо так, я хотів би свою користь показати в кількості вбитих російських військових. На жаль, не можу їх порахувати. На жаль, бо це була б для мене важлива відмітка, показник. Але мені здається, що ми зробили достатньо багато. Тепер комісія має вирішити, можу я повертатися на війну чи ні. Кожного разу, коли згадую ті часи, коли ми виїжджали на бойові… Знаєте, це наче ви потрапили у фільм, де ви – всесильний, а головне – безсмертний, і ви так себе і поводите. Це не значить, що ви дурний, це просто значить, що у вас немає страху. У вас є відчуття того, що ви на правильній стороні – а це дає крила, надихає, як "Редбул".

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


- Пощастило з побратимами?

- У нас була чудова ситуація, яка відповість на це питання. У мене є побратим, він сирієць. Ми прийшли до грузинського легіону і попросили його командира зробити напалм. Мій колега попросив: "Нам треба дещо зробити – подаруночок для росіян". І цей грузин каже: "Слушай, как тебя зовут?". Називаю свій позивний – Ганз. "Хорошо, Ганз. А тебя как зовут?" Сирієць називає свій позивний. "Хорошо. Слушай, Ганс, ты откуда?" - "З Афганістану". Питає побратима: "А ты откуда?" – "Я з Сирії". "Хорошо. Почему вы – один из Сирии, второй из Афганистана – спрашиваете меня, грузина, где взять напалм?" (сміється).

На війні стається дуже багато прекрасних моментів і людей. На жаль, ця штука дуже швидко тебе захоплює, і навіть коли ти втрачаєш око, у тебе не втрачається та частина мозку, яка хоче все повторити. Це, мабуть, час такий.

- Багато хто вже каже: "Найкраще, що зі мною було, – це війна"…

- Так. Але це той момент, коли я хотів би, щоб ми не забували, навіщо ми воюємо, щоб, дійшовши до головної цілі, сказали: "добре" – і зупинилися. Щоб після того не почалася ера, коли ми будуємо будинки з бомбосховищами, і тільки з ними, а дитячі кімнати не будуємо, бо там можна не вижити. Це неправильна історія. Треба пам’ятати, нащо ми воюємо. Бо коли ми не будемо знати про це, після перемоги може настати певний вакуум розвитку.

Не все можу розповідати, але ми були і під Запоріжжям, і під Донецьком. Давайте чесно: чи я шкодую, що не зробив більше? Так, шкодую. Наскільки я розумію, після повномасштабного вторгнення звання "Герой України" отримали 160 бійців. Я би хотів, щоби ми не применшували їхній внесок, називаючи поранену людину також героєм. Поранена людина сама по собі не є героєм. Це поранений військовий, який пішов виконувати свій обов’язок, за певних обставин дістав пошкодження і повернувся. Це не герой. Тоді всі герої, хто пішов. Чесно скажу, що я хотів би стати героєм. Я ділився з братом. Кажу: "Вирішив: хочу повернутись і щоб у мене була відзнака Героя України". А я повернувся, бо поранений.

Герой України – це люди, які в критичний момент ухвалили дуже важливе рішення – врятувати своїх або піти проти танка, або ще щось. В будь-якому разі це люди, які ухвалили дуже важке рішення в дуже складній ситуації, і склад їхнього розуму, склад їхніх думок такий, що вони не подумали про себе, а зробили так, щоб зупинити російського військового. Треба, щоб люди вивчали історії кожного нашого Героя, що вони зробили, і не розкидались цим словом.

"ДИВЛЮСЯ НА СВОЇ ФОТОГРАФІЇ, ДЕ Я З ДВОМА ОЧИМА, І ХОЧЕТЬСЯ РОЗПЛАКАТИСЯ. АЛЕ ЩЕ НЕ ЗНАЮ, ЯК ПЛАКАТИ ОДНИМ ОКОМ"

- Ти пам’ятаєш момент поранення? Непритомнів?

- Мене поранило 5 червня. Пам’ятаю, що стався вибух. Пам’ятаю, що тримався за голову, бо одразу хлинуло дуже багато крові. Чув голоси, мене питали, чи ми живі. Говорив: "Так, живі" – і намагався вийти з автомобіля, під яким і вибухнуло... Пам’ятаю, що мене перекидали з машини в машину, а потім знепритомнів. Прокинувся вже в палаті, коли поруч був брат, рідні, Тетяна Петрівна Губа.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


Це останнє фото, зроблене Масі перед пораненням. Він був саме в цій машині, коли пролунав вибух

Коли отямився в шпиталі, перше, що питав: чи забрали зброю і документи, які були у мене з собою, тому що вони дуже важливі. Перші два тижні я погано пам’ятаю, тому що боліло, мені кололи знеболювальне. Чи була ейфорія від того, що вижив? Навіть досі іноді, коли я розумію, що сталося, дуже радий, що живий і при пам’яті. За це дуже велика подяка лікарям лікарні імені Мечникова і київським, лікарям, які надалі будуть займатися мною. Цим ми відрізняємося від росіян – для нас життя кожного важливе. З такими пораненнями в Росії, думаю, я б не вижив.

Перші дні я був просто шокований кількістю людей, які переживали за мене, за що велика їм подяка. Це дуже сильно підтримує. Це те, в чому Росія програє насамперед, тому що у них немає суспільства, яке чесно підтримує військових. Є пропаганда, є штучні речі. Це, вибачте, як секс за гроші. Причому грошей небагато, а секс – з венеричними захворюваннями.

Вдячний, що тут, у Києві, зі мною почав працювати психолог. Вважаю, це та частина, якої дуже бракує в армії. Люди мають питання, вони блукають іноді, вони роблять гірше собі, і армія від того стає менш ефективною, коли люди не мають з ким поговорити, отримати відповіді на свої питання. Це дуже важливо. Це робить нас ефективними. Люди мають знати, як працює їхній організм, як працює психологія, що вони хочуть на війні. Це додаткова мотивація, ті сили, які ви можете мобілізувати, просто знаючи, як це працює. Для цього не треба вкладати купу грошей, просити у партнерів озброєння – ні, просто треба про це подумати. І ця психолог зараз працює, без неї мені було б набагато складніше. Бо я не стикався з тим, що втрачу частину свого здоров’я. Я не знаю, що це таке.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


- Коли ти попросив дзеркало, щоб на себе подивитися? Важко було усвідомити, що ти тепер без одного ока?

- У лікарні імені Мечникова мені одразу поставили пластину замість кістки черепа, яка була пошкоджена. Але коли вперше повністю зняли всі пов’язки, і я на себе подивися, мені стало дуже страшно. Бо це має страшний вигляд.

- Око було вже зашите?

- Так, зашите. Страшно було від того, що я розумів: у кожної людини, яка буде мене бачити вперше, буде така реакція. Це нормальна реакція людини. Бо люди звикли бачити по ТТХ два ока, а в мене одне.

- І ти бачив, що люди так сприймають? Побратими, які тебе знають?

- Вони іноді ставляться так, що я розумію: до того був потворою, а зараз вже красень… Вони так себе поводять: "Боже, як класно!"

Мені страшно усвідомлювати, що це – НАЗАВЖДИ. Це як смерть іншої людини – дуже контрастний момент. Контраст у тому, що ось людина жила – ти знаєш історію, як вона жила, а ось – її ніколи не буде. Ця точка дуже страшна. Ти розумієш, що ніколи не буде по-інакшому. Ти ніколи не зможеш дивитися двома очима, ти прийдеш до окуліста, а він ніколи тобі не дасть картоночку, щоб прикрити око – бо його немає. Це реальність. Вона не така складна, як могла би бути, коли б я жив, наприклад, у Росії. Бо в Росії ти міг би мати два ока, дві ноги, дві руки, але не мав би вибору, що з цим робити.

- Як тобі далося це сприйняття?

- Мені здається, ще не далося. Нещодавно мені принесли мою каску, і я ледь не розплакався, тому що вона ціла. Згадую, що я її вдягав, розумію, що це та сама каска, яку я останній раз одягав з двома очима… Дивлюсь на свої фотографії – хочеться розплакатися, але я ще не вмію одним оком плакати, не знаю, як це працює.

Я ще не повернувся в своє життя. Маю на увазі, не був у своїй квартирі, не сідав у свою машину, не ходив в офіс працювати, читати матеріали справ. Я ще не відчуваю, що я вижив, тому в мене все ще не стоїть завдання прийняти цю реальність. У мене ще включений режим "вижити", тому що не до кінця все закінчилося. Хоча, скажу чесно, мені це цікаво. Цікаво все, що відбувається. Так вже сталося – це трошки "бед тріп", але може бути щасливий кінець.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


Аби не шокувати оточуючих, Масі замовив спеціальні накладки на око з написами

- Як ти сприймаєш новини з фронту? Наскільки тобі необхідно бути зануреним у те, що відбувається?

- Дивлячись якесь відео, заздрю тому, що хлопці беруть у цьому участь. Розумію, що в нашої армії є бажання захопити Херсон, відрізати їм дорогу, зробити коридор із Запорізької області, щоб у нас була можливість відбити Маріуполь… Це цікаве завдання було б, я дуже хотів у цьому брати участь. При всьому тому, скажу чесно, я часто навмисне уникаю певних новин про війну, тому ще не знаю, що з цим робити. Новини з тих місць, де перебувають наші хлопці з підрозділу, читаю частіше, тому що цікаво, що там відбувається. Коротше, треба дозувати інформацію.

Я навіть не читаю про російські злочини, які вони вчинили в Україні, оскільки… Або ти маєш в цьому бути задіяний, або навіщо читати? Відчуваю, що роблю помилки, думаючи, що держава буде цим займатись, що держава точно усвідомлює важливість документування цих злочинів, що вона буде робити це системно, і так далі.

Більшість активістів зараз на війні. Держава залишилася без суспільного контролю. Але в той час, коли ми всі зайняті війною, відбуваються певні зміни, які на нас будуть впливати одразу після того, як ми переможемо. Я не хотів би пропустити ці моменти. Не думаю, що у держави є певні ілюзії, що активісти не повернуться або активних громадян буде менше. Я впевнений, що люди, які повернуться з війни, будуть мати ще більше прав запитувати у держави. І держава буде ще більше зобов’язана стати прозорішою. Зараз найголовніша мета – врятувати Україну. Але одночасно ми маємо створити негативний досвід для Росії, щоб кожен її незаконний крок з тими злочинами, які вони вчиняли в Україні, був документований. Бо ми – цивілізований світ. Вони там собі думають, що якщо вони сіли на танк, приїхали в Бучу і когось зґвалтували, то ніхто цього не побачить, тому що ніхто безпосередньо не знімав цього на камеру. Ні, це не так. Думаю, буде так само, як після Другої світової війни. Навіть зараз ми чуємо, що когось покарання наздогнало – охоронця, помічника охоронця в Освенцимі. Це значить, що люди, які зараз працюють у фільтраційних таборах РФ, мають знати, що кожен з них буде ідентифікований і притягнутий до юридичної відповідальності. Це дуже важливо для того, щоб суспільство і людство в принципі на майбутнє усвідомили: так робити не можна щодо інших людей. Не ти давав цю божественну іскру створити життя, не тобі його й забирати.

Я хочу, щоб ми зараз трошки зібрались наново і зрозуміли, куди треба кидати свої сили. Перша справа – це війна, виграти її. Друга справа – документувати злочини, бо потім буде суд. Це єдине, що важливо.

"ЄДИНИЙ РЕСУРС, ЯКИЙ МИ НЕ МОЖЕМО ПОНОВИТИ, – ЦЕ ЛЮДИ"

- Повертаючись до війни. Ти сказав, що багато хто пішов воювати, і твої колеги-юристи, і ті, кого ти захищав…

- Я дивлюся на Женю Закревську, мою колегу. Дуже її поважаю, вона дуже крутий адвокат. Вона пішла воювати, і бачу, що вона там розквітла. Вона нарешті отримала законне право скинути свої обов’язки. Знаєте, дуже втомлює, коли ти працюєш за правилами, а з тобою держава працює не за правилами. І ось нарешті ти можеш взяти що-небудь важке в руки і… Це визначеність. В юридичній площині ти не знаєш, з ким воюєш: з прокурором, з його заступником, прокуратурою міста Києва чи з Офісом Генпрокурора… Хто проти тебе: гроші клієнта і корумпована прокуратура, або поліція? Ти не знаєш, кого "бити". А тут все зрозуміло. Дуже виснажує, коли ви працюєте, дуже гарно працюєте, але немає результату. На війні результат є. Мені здається, всіх, хто працює адвокатами, треба в першу чергу мобілізувати. Вони будуть добрим батальйоном, який буде знищувати все, що бачить, аж до Москви.

Але ще це історія про ефективність роботи з кадрами. У нас є дуже золоті люди, які можуть робити шалені штуки в ІТ-сфері. Є знавці математики, фізики. На війні бачив, що вони роблять! Я розумію: у них знання ширші, ніж у мене. Грубо кажучи, мобілізуйте мене – я візьму автомат і піду стріляти. За два місяці навчань мене можна навчити копати, їздити на БТРі і танку, стріляти. Але Романа Ратушного за два місяці ніколи не виростити – з його багажем знань, з його світобаченням, з його переконаннями, з його активністю. Бо ми знаємо дуже багато людей, які вісім років не запитували у держави, чим вона займається, не допомагали їй, не підказували, не підштовхували: шановні, трошечки правіше візьміть, бо ми зараз знову підемо в бік Шокіна та Януковича. Я не кажу, що Рома чомусь більш цінніший, ніж той хлопець, який не Рома, і що той хлопець може помирати, а Рома – ні. Це питання про ефективність використання кадрів. Я вважаю, що зараз дуже багато людей можуть померти, не прискорюючи перемогу України. Проте їхнє життя принесло б більше користі Україні.

Країна зараз несеться через ліс у пожежі, якщо порівняти з потягом. Ми їдемо, і всі вирішили максимально згоріти. Але закінчиться цей ліс, і буде шлях перемоги, точніше, дні перемоги. Після того буде розбудова України. Хто буде її будувати?

Ті, хто не пішли воювати, вціліють і залишаться в Україні. Чи буде в них потреба в щасливій Україні, якщо вони в той момент її залишили? Це не докір до тих, хто не пішов воювати. Це їхні особисті проблеми. Я пішов воювати, тому що мені так було легше. Їм з цим жити – мені з цим жити. Питання для України: чи вони будуть кращі, ніж Роман Ратушний, багато інших хлопців, які загинули, – і я знаю, що вони були дуже крутими спеціалістами у своїй сфері. Держава має зрозуміти, що це теж ресурс. Гроші – це ресурс, зброя – це ресурс, паливо – це ресурс, люди – це ресурс. Їхня кваліфікація і правильне застосування, мені здається, - це секрет успіху українського суспільства після перемоги.

- Багато тих, хто був у Донецькому аеропорті, а потім на промці, кажуть: Донецький аеропорт порівняно з промкою – це взагалі ні про що, тут було гарячіше. Ти можеш порівняти промку, яку застав якраз у дуже гарячий період, і теперішній період війни?

- Мені здається, зараз важче. Тоді у росіян завдання стояло просто бити, аби ми, наприклад, відійшли. Чим ми займалися на промці? Ми сиділи, по нас стріляли, ми стріляли у відповідь. А зараз у них є безліч завдань, які вони виконують. Є завдання просуватись уперед. У нас завдання не просто стримувати їх – нам треба повернути свої землі. Це складніше, ніж просто тримати оборону. Вони використовують дуже багато снарядів. Це дуже важка війна, тому що це ніби по тобі стріляють з кулемета, а ти дістаєш шашку і біжиш на кулі. На промці ми могли заховатись, розуміли, що війна ситуативна. З шостої години вечора до четвертої ранку – обстріли. Потім всі йдуть купатись, їсти, відсипатись і збиратись на ніч. А тут прилітає звідусіль. Це війна. Це не бізнес-план, не сценарій…

Давайте усвідомимо проблему і почнемо витрачати гроші не на поховання людей та виплати, а на те, щоб захистити їх, врятувати їх. Бо єдиний ресурс, який ми не можемо поновити, – це люди. Зброю можемо замовити у партнерів, а людей у них ми не замовимо. Люди мають вирости, у них трохи інший цикл – народитись, вирости, піти воювати… І поки ми воюємо, страждають цілі покоління людей. Діти ростуть під час обстрілів… Я розумію, що це не проблема Зеленського, не проблема нашого уряду, нашої держави. Це проблема нашого сусіда. Не треба весь цей негатив перекидати на когось іншого. Так, у нас є проблеми в державі, є питання неефективного виконання своїх обов’язків або їх невиконання. Але ще раз: зараз іде війна, і війну почала Російська Федерація. Тому я би весь негатив, який можливий взагалі в нашому житті, направив тільки на те, щоб допомогти відвоювати своє і зупинити цю війну. Ми навіщось сперечаємося з приводу того, як сиділа Зеленська на фотосесії. Залишмо розмови про те, хто у нас розумний, а хто поганий, росіянам, вони з цим класно справляються. А ми можемо будувати свою державу, в якій будуть ще кращі люди, ще кращі політики, ще кращий президент.

"ПОКИ ЖИВ З БАРМАЛЕЄМ, САМ СТАВ ТРОХИ СОБАКОЮ"

- Розкажи, як у тебе з’явився пес – Бармалей…

- Думаю, не я його обрав, а він мене. Уперше я з ним побачився в березні 2016 року, він народився в Нью-Йорку, що під Горлівкою.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


- Нью-Йорк Донецької області…

- Так. Зв’язківці назвали його Бармалеєм, тому що за пару хвилин до початку обстрілу він, як чорна хмара, пробігав по двору. Вони казали, що це щось страшне, і тому назвали його Бармалей. 15 червня 2016 року нам сказали швидко збиратися – їдемо на промзону. Ми сіли в "шишарик" з кунгом, у ньому вікна не відчиняються, тільки двері ззаду. Завантажили туди всю техніку, залишалися фактично два-три місця. Хтось каже: "Візьмімо собаку". Кажу: "Нащо? Тут душно, а він воняє. Навіщо нам брати його?" Коротше, взяли. Через пару кілометрів кажу: "Я не можу їхати з вами. Це просто неможливо – жарко, він воняє…" І вийшов з машини, сказав, що поїду в іншій. Собаку вони також виставили. Десь за тиждень до нас приїхав медик Валідол і привіз пса. Ми пораділи: наш Бармік, Бармалей повернувся до нас. Я не помічав його взагалі, ще не відчував, що став його інструментом виживання. Я ходив по постах, і він зі мною. У якийсь момент я зрозумів: все, він мене "поработил"… Коли ми виїжджали з промзони, він біг за машиною дуже довго, кілометри три-чотири. Ми їхали в інших справах, а він подумав, що я його залишаю. Він так біг, що в якийсь момент я кажу: "Зупиніться, тому що я не можу…" Він добіг, я його забрав. Так ми товаришували. І я забрав його з собою в Київ. За всі ці роки не було ще жодного разу, щоб ми так довго не бачились, максимум десять днів. Такої довгої розлуки у нас ще не було.

- Бармалею все одно, два ока у тебе чи одне. Ви ж вже бачилися?

- Поки я жив з Бармалеєм, сам став трішки собакою… Для мене запахи дуже важливі. А в результаті поранення у мене пошкодилось щось, і я не відчуваю запахів. Для мене це важлива якість життя. Коли ви бачите не двома очима, а одним, ви небагато що втратили. А коли не відчуваєте запахів… Попереду ще операції, сподіваюся, відчуття запахів відновиться. Буду тренувати свій мозок, згадуючи запахи. У мене залишилося кілька улюблених ароматів.

- Які, цікаво?

- "Байредо"(Byredo), я люблю цю марку. У них якраз за два місяці до війни вийшла колекція. Не скажу назву, але у мене вони є. В машині весь час цим пахтіло.

- Ти хочеш сказати, що тобі не вистачає саме запаху собаки?

- Так. Знаєте, коли я приходжу додому, неважливо, в костюмі чи ні, я завжди стаю на коліна, він лапами стає переді мною, ми цілуємося, радіємо, що ми один в одного є. А зараз я не міг цього зробити, тому що боявся, що він лапами може пошкодити мою голову. Треба буде придумати якийсь мінібронік на голову для зустрічей з Бармалеєм…

- Може, каска допоможе?

- До речі – мотоциклетний шолом! Якраз воно. Бо на мотоциклі я вже не зможу кататись, але шолом у мене залишився.

- На війні відкривається третє око?

- Точно відкривається… Війна – вона… Це банальні речі. Якби ми жили під час миру так, як ми живемо під час війни, звісно, ми були б закохані в життя. Ми би просто були надефективною державою. В історії після війни завжди держава розвивалася. Я зараз все більше розумію свого батька, який під час війни в Афганістані переїхав в Україну. Ми до кінця життя вмовляли його змінити роботу – він дуже рано зранку йшов працювати і дуже пізно повертався. Ми намагалися змінити його життя. Але тепер розумію, що для нього була суперважливим його незалежність, що він сам заробляє собі гроші, що ніхто не стріляє поруч, що в нього є родина. І традиція вечеряти разом з дружиною, вранці так само з нею снідати, мати якісь звичайні речі. Вони набагато важливіші, ніж те, що я собі вважав важливим – заробити грошей, купити красиву машину, і так далі. Я зрозумів, що батько ніколи не був цим зачеплений. Він їздив на "Ладі"-"четвірці", потім купив іншу "четвірку", таку саму. Це говорить мені про те, що батько, перебуваючи на війні, зрозумів щось більше, ніж я тоді розумів.

Адвокат Масі Найєм: Ми ризикуємо своїм здоров’ям в обмін на свободу, на право обирати президентів і говорити, хороші вони чи погані


Батько Масі Найєма

Зараз я чітко знаю, що якби у мене були діти, я би за жодних обставин не залишив би їх в Україні під час війни. За жодних обставин вони не пішли б офлайн учитись у школі, за жодних обставин. Немає ніякої логіки вчитись офлайн в Україні дітям під час війни. Чим війна менш небезпечна, ніж ковід? Це треба мати розум, щоб залишити вчити дітей в офлайні! Для мене це шок. Іноді бачу сперечання в соцмережах з цього приводу – і тікаю звідти, бо буду матом спілкуватися… Про що думають батьки? Під час ковіду діти вчилися онлайн, під час війни – офлайн. Серйозно? Як це працює?..

Тому, скажу, війна відкриває третє око. Воно – про пріоритети, які більш значимі. Ти починаєш розуміти, що сам факт життя достатній для того, щоб бути щасливим. Замість купи додаткових речей, за відсутності яких ти не був щасливий, або навіть за їхньої присутності ти теж не був щасливий. Коротше, це така довга прекрасна дискусія з цього приводу… Я б хотів, щоб кожна людина створила собі такий листочок, на якому записувала б, що їй важливо зараз, чого їй бракує під час війни. Бо коли війна закінчиться, всі забудуть про це. Знаєте, у нас в Афганістані прийнято казати, що людина – це істота, яка дуже швидко забуває. І це правда. Ми дуже швидко забуваємо, як було на війні, як було погано, що було важливе і так далі. Хоча зараз ми можемо писати конспекти з життя – як жити, коли закінчиться війна, що ми будемо вважати за важливе.

Людина – це істота, яка наповнює світ красою. А Радянський Союз – це приклад наповнення навколишнього світу лайном.

Те, що в державі відбувається не так, – не робиться кимось, це робиться нами. Ми самі, суспільство таке допустило. Чому важливо будувати інше суспільство – тому що воно не дозволить, умовно кажучи, красти гроші, які іноземні партнери дають для того, щоб ми розбудували Україну, на озброєння і так далі. Ми ж знаємо, що в Афганістані сталося того року. Там не було такого міцного суспільства, яке сказало би: "Вибачте, красти не вийде. У нас тут хворий сусід, і це питання часу, коли він піде у наступ".

Тому все, що відбувається в Україні, – це відповідальність, по-перше, політиків, і вони мають нести політичну відповідальність, їх мають більше не обирати, забути. І не піддаватись на жодні маніпуляції, побудовані для того, щоб їх наново обирали. Не буду називати прізвища, щоб нікого не ображати. Бо зараз все зведеться саме до цього. Але загалом питання в тому, що не суспільство винне в усьому. Але суспільство має вплив на зміни будь-чого в державі. І ми, українці, знаємо про це краще, ніж росіяни.



Відео розмови


Автор статті: Віолетта Кіртока

Джерело статті: censor.net

На головну сторінку

«    Серпень 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 
Новини