Від початку повномасштабного вторгнення Росії Малинська лікарня на Житомирщині перетворилась на шпиталь. Фронт пролягав за 20 кілометрів від Малина по межі Київської та Житомирської областей. 24 лютого колектив зібрався на роботу одразу після перших вибухів і того ж дня прийняв на лікування перших поранених. Лікарі розповіли кореспондентам про складнощі роботи та про порятунок наших військових.
Антон Гончарук, директор Малинської лікарні.
24 лютого о п’ятій годині ранку дізнались про біду, приїхали на роботу, і все було у штатному режимі. А після обіду почали поступати поранені хлопці. Одразу до нас привезли п’ять чоловік, із них двоє тяжких і троє легких поранених. Завідувач відділення Анатолій Гуменюк взяв першого пораненого в операційну, другим займався я, а трьома легшими займались військові хірурги.
Прооперували, у пацієнта було осколкові поранення печінки. П’ять поранень печінки, осколок знайшли у животі, поранення кишечника, множинні поранення тулуба, кінцівок і обличчя.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії Малинська лікарня на Житомирщині перетворилась на шпиталь. Фронт пролягав за 20 кілометрів від Малина по межі Київської та Житомирської областей. 24 лютого колектив зібрався на роботу одразу після перших вибухів і того ж дня прийняв на лікування перших поранених. Лікарі розповіли кореспондентам Суспільного про складнощі роботи та про порятунок наших військових.
Антон Гончарук, директор Малинської лікарні.
24 лютого о п’ятій годині ранку дізнались про біду, приїхали на роботу, і все було у штатному режимі. А після обіду почали поступати поранені хлопці. Одразу до нас привезли п’ять чоловік, із них двоє тяжких і троє легких поранених. Завідувач відділення Анатолій Гуменюк взяв першого пораненого в операційну, другим займався я, а трьома легшими займались військові хірурги.
Прооперували, у пацієнта було осколкові поранення печінки. П’ять поранень печінки, осколок знайшли у животі, поранення кишечника, множинні поранення тулуба, кінцівок і обличчя.
Отут ми проводили операційні втручання. У нас за весь час померло два чоловіки. Це важкі. Одна травма несумісна із життям і дуже важка черепно-мозкова травма. Це хлопці старші були за сорок. А так – у нас всі вижили. Потім навіть дізнавались, коли їх евакуювали у Житомир, то вони, слава Богу, вижили всі. Більше ста чоловік поранених було.
Пізніше, у квітні, почали привозити не тільки військових, а й цивільних пацієнтів. Була мама, яка з дитиною вибігла у селі з хати, побачивши танк. І цей танк прямою наводкою вдарив по хаті. Вона повернулась в хату, дитя закрила. В неї була рана передньої черевної стінки, але добре, що без ушкодження внутрішніх органів. Ми теж надали допомогу – вона вижила, все нормально.
Поранення в основному були осколкові та мінно-вибухові. В перші дні більше було осколкових поранень, а в подальшому йшли мінно-вибухові. Були випадки, коли хлопець місяць просидів у підвалі, а коли “орки” вийшли із села, він вийшов прогулятися і на розтяжці втратив дві ноги на рівні гомілок. Зараз дізнавались про нього, він в Америці на протезуванні, стан у нього нормальний.
Ми не були готові, по-перше, до такої кількості пацієнтів, а по-друге, до таких масштабів самих поранень. Але, слава Богу, що всі, не тільки хірурги та хірургічна служба, а й терапевти, всі працівники лишилися тут. Молодший персонал приїхав із Києва, дівчата приїхали. Всі, хто чим міг – допомагав. І волонтери надавали допомогу. Взагалі ніхто із нас з таким раніше не зустрічався. Але багато допомогла військова медицина, яка в нас тут базувалась. І житомиряни, з ними консультувались в складних випадках.
Бої були буквально в двадцяти кілометрах від нас, стояли “Гради” і все інше. Літали літаки, бомбили, Малин бомбили, в центрі були вибухи. І під час операцій також.
Ви зупиняли операції?
Ні. Ну як зупиняти? Дуже була налагоджена система евакуації з військової частини. Хворого ми прооперували – він вийшов з наркозу, стан стабілізувався, і його одразу забирали на Житомир, на Коростень для подальшого лікування. І це допомогло нам, адже ми не займалися тривалим лікуванням цих хворих. Реабілітація у них важка дуже, цим займались у госпіталі та обласній лікарні. Ми надавали першу допомогу, а далі займались інші лікарні.
А зараз більш менш мирно, і набагато простіше, не так хвилюєшся, коли йдеш в операційну, бо бачив таке, що не знаєш, чи хтось таке ще побачить.
Анатолій Гуменюк, завідувач хірургічного відділення Малинської лікарні.
Ми прийшли на роботу і вже знали, що почалась війна, чекали щось таке надзвичайне. Був наказ, цивільних хворих, які є, бажано було виписати з лікарні. І в той же день до нас поступили перші поранені.
Поступив молодий хлопець з пораненням спини. Обстежили, знайшли кулю десь в ділянці серця. Діставати кулю в наших умовах було нереально, ми направили його на Житомир у торакальну хірургію. Він там полежав декілька днів, потім його направили у Феофанію, там його прооперували. Куля була, скажімо так, у м’язі серця.
А його історія така, як він сам розповідав. Десь він поїхав, когось забирати із якогось села. І його там зловили “орки”, наказали їхати на поле, де його машину розстріляли з автоматів. З ним був його брат, який загинув. А цей хлопець кинув машину і через ліси втікав по селах. Цілу ніч ходив. Прийшов у село, і звідти його привезли до нас. Він вижив, слава Богу.
А ще історія, як привезли поранених російських солдатів. Виявились два буряти. В одного було складне кульове поранення легенів, а в другого – невелике поранення. Надали допомогу, прооперували і вранці їх забрали. Добу були, навіть менше. Питали їх – чому приїхали? Вони казали, що на навчання. Питаю, чи діти в тебе є, каже, що є. Кажу, ви приїхали вбивати наших дітей, а якби хто твоїх приїхав вбивати? Каже, це неправильно, не можна вбивати дітей. Кажу, так ти ж приїхав сюди вбивати наших дітей!
Кажуть: приїхали – за гроші, Путін – …, сказали хто. Самі. Казали, що якби знали, то самі не прийшли б сюди.
Найважче було те, що вогнепальна рана і звичайна – вони різні. І підходи до лікування різні. І у нас не було досвіду лікування таких ран, це знання ще з інституту. Прийшлось все терміново згадувати і надати допомогу. Наше завдання було надати першу допомогу, стабілізувати хворого, і в той же день хворих відправляли в житомирський шпиталь та обласну лікарню.
Важко було те, що не знали, що буде. Нам довелось жити тут, в лікарні. Я особисто жив п’ятдесят два дні, не виходячи з лікарні. Всі хірурги були, травматологи, навіть, лікарі інтерни жили тут, тому що ми не знали, коли і що трапиться.
Сім’я була два тижні тут, вони нікуди не хотіли їхати без мене. А я однозначно нікуди не збирався їхати. І коли тут вже почались серозні військові дії, то вони поїхали на захід України. А жили теж в підвалі а лікарні, бо боялись одні лишатись вдома.
В нас за весь час, як були військові дії, двоє хворих померло. Один помер, в нього була ампутація двох ніг, двох рук, поранення в живіт і в грудну клітку. Він був “важкий”, там під час операції тричі була зупинка серця, запускали. Він ще добу прожив і помер. Там була травма несумісна із життям. І другий помер, на мій день народження я його оперував, там була вибухова травма. Був дефект поперечної стінки, там, напевно, поранень десять кишечника, печінки, сечового міхура. Кульшовий суглоб був розірваний, там страшне було. Ми оперували його з пів десятої ранку до третьої дня. І теж – добу прожив і помер. Там теж травма така – несумісна з життям. Тобто померло два військових. До речі, один похоронений у Малині.
Ми робили те, що могли. По-іншому не можна було. Поїхати і залишити молодих хлопців? Це не про мене, я так не можу.
Я думаю, що перемога буде за нами. Я і тоді не сумнівався, що так і буде. Ми чесно відпрацювали!