Моє серце назавжди залишиться у страшному 2022-му. Бо у ньому лишився ти – Віктор Онисько. Мій герой. Моя любов. Моє все. Не знаю, як далі жити і дихати без тебе. Не знаю, чи зможу коли-небудь знову мріяти.
Єдине, чого я зараз хочу, щоби рашистське зло було янайшвидше покаране і якнайменше людей відчуло цей невимовний і пекучий біль втрати.
Я мало тут писала про тебе, боючись, соромно зізнатися, наврочити. ФБ не найкраще місце для відвертості. Та й ти казав, що твої польові досідження з українського фронту лише для мене. Ти мусив монтувати кіно, але натомість “монтував” військову реальність у якості ротного. Два рази на нулі – Херсонщина і Донбас. Без жодної можливості на побачення. Ти дуже втомився, але беріг своїх побратимів. Ти переживав за кожну втрату. Ти казав, що на війні немає більшої тортури, ніж повідомляти родинам про загиблих. Тепер і я відчула це на собі. Моє серце розривалося, коли твій воїн ридав у слухавку і присягався мені, що не знав кращої людини і командира.
Кажуть, що герої не вмирають. На жаль, вмирають. І вмирають зараз тисячами, назавжди залишаючи своїм рідним невиліковні душевні рани. Я була би вдячна долі за поранення, інвалідність, ампутацію, птср.. та будь-що, тільки б ти був живий. Але нам не пощастило. Я більше ніколи не зможу сховатися у твоїх обіймах, почути твій голос, сміятися над твоїми жартами і сперечатися годинами про кіно.
Від тебе у мене лишилася тільки 9-річна дівчинка з твоїми сірими очима. Завдяки тобі вона мала фантастичне дитинство з мотоциклами, велосипедами, наметами, лижами, музикою, балканськими горами та берлінськими концертами. І коли я добу захлиналась у потязі від сліз, вона гладила мене по голові і казала, що тато боровся за нашу свободу, ми ніколи про це не забудемо, тато завжди буде в наших думках. Наша з тобою маленька доросла. Одна з тисяч невинних дітей, чиїх батьків вбила клята русня.
Боляче. Невимовно боляче.. Не маю сил зараз відповідати. Вибачте, друзі.
