Я – військовий.І я, як і тисячі українських солдатів, категорично проти нового закону #8271, який робить безмежним повноваження Військової служби правопорядку (простіше кажучи Військова поліція), та посилює кримінальну відповідальність за статтями 403 (невиконання наказу), 405 (погроза або насильство щодо начальника), 407 (самовільне залишення військової частини або місця служби), 408 (дезертирство), 429 (самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю).
Я ніколи, за роки моєї бездоганної (і жодного разу не заохоченої, напевно, не заслужив) служби не відмовився виконувати наказ, жодного разу не залишив самовільно місця своєї служби та не дезертирував. Але саме в цьому законі бачу більше совєцьку авторитарну різку, ніж адекватний та справедливий, законодавчо врегульований механізм покарання.
Чому у воюючій державі саме солдат залишився в усьому винуватим?
Чому в воюючій державі навіть колаборант, не кажучи про корупціонера, може розраховувати на послаблення вироку, але тільки не солдат?
Я знаю, я точно не найкращий солдат. Саме тому я ніколи не вимагав підвищень, навіть знаходячись на сержантських посадах останні два роки своєї служби.
Мені не потрібні підвищення.
Чисті погони – чиста совість.
І з чистою совістю, скажу я вам, мені огидно, коли лампасні вгодовані штабні писаки кладуть совєцький болт на все, звинувачуючи в усіх нещастях солдата.
Так, я бачив десятки дезертирувавших.
Так, я бачив десятки тих, хто залишив місце служби і тікав з поля бою.
Я не виправдовую їх.
Та чи висувала держава звинувачення за вже існуючими статтями законодавства? Ні, звісно ж, бо явища мали певну масовість.
До чого веде посилення кримінальної відповідальності? Виключно до того, що дезертирувати тепер будуть не взводи, а роти та батальйони, залежно від безглуздості відданого наказу.
Сьогоднішій закон грає більше на руку росії, ніж захисту держави, її суверенітету, та, ба більш, лише поглиблює величезну прірву між командуванням та рядовим складом.
Я не виправдовую офіцерський склад, який до блиску чотири роки відмивав підлогу в своїх вищих військових навчальних закладах, замість тренувань і навчань, і отримавши безпрецедентні важелі влади прийшов вирішувати людські долі власними командами.
Я не виправдовую державу, яка дев‘ять років кричала про армію, але офіцер в ній отримував не більше 500 баксів, вимагали від нього гору всього, і він викручувався як міг, латаючи дири вічними зборами на все підряд, хоча держава в цей час декларувала повну реформу та перезапуск ЗСУ як структури.
За будь-яку суперечку з командуванням, за будь-яке обговорення його помилковості мені тепер погрожуватимуть кримінальним строком? Чудовий подарунок, державко, дякую!
Давайте правду.
Всі ці роки вибухали склади, робились круглі очі, виділялись невідомо куди круглі суми грошей.
Армія залишилась тою, що й була.
Ні, можливо на рівні якихось окремих крутих підрозділів фарбувався не тільки фасад, але й впроваджувались стараннями окремо взятих ініціативників реальні зміни, але по палаті сильно температуру це не підняло.
Нам потрібні зміни, це правда.
Нам потрібні навчені профорієнтовані офіцери, а не російські шапковьорти.
Тож, може не треба поглиблювати прірву між солдатом, який стоїть в крайньому окопі, без ротації і відпочинку більше ніж рік, та штабним чуваком в Києві, який цього окопу в житті ніколи не бачив?
Я впевнений, це прикра помилка.
Впевнений, вище командування чудово розуміє, що має існувати невідворотність покарання за воєнні злочини, яка вже зафіксована в чинному законодавстві.
Але має бути і підхід з оновленням психологічного та фізичного стану.
П‘ять діб відпустки за майже два роки військової служби – це точно не стимул для подальшого виконання наказів.
Треба над цим подумати, над тим, що боєць з окопу щовечора не їде в може, часом холодну київську квартиру.
Він залишається там: в сирому свіжому бліндажі, без світла і будь-яких умов для життя, немитий тижнями і місяцями під шквальними обстрілами ворога.
Право на справедливий і об‘єктивний суд, яке сьогодні хотять відібрати у солдата в окопі – нівелює усю нашу спільну боротьбу за демократичну і ціннісну державу.
Я назавжди солдат. І це – можливо, нікому не цікава, але важлива думка, яку я б хотів висловити.
Пане Президенте, підписуючи цей закон, ви тільки роздмухаєте ідеї не дуже здорових політичних опонентів з їхніми зазіханнями про “головний ворог в Києві, треба другий фронт”.
Це тільки ще більше поглибить проблему, а не вирішить її.
Ну і да, якщо серед авторів законопроєкту БЄЗВУГЛА ,то це точно вартий обговорення законопроєкт.
Толь, всі ми будемо сидіти, колись.
“Жопой чуйствую, ця держава нас посаде, коли загроза для неї мине”.
Але добре, що в мене буде чудова компанія.
