Богдан Бойко, 11-класник Житомирського ліцею № 25
4 березня в школу влучила російська ракета. Я живу за 5 хвилин ходьби від неї, тож почув гучний вибух. Визирнув у вікно й побачив багато пилу, паперу.
Зайшов у міські пабліки й побачив, що в школу прилетіло. Зрозумів, що папір, який я побачив, – це зошити, журнали, книжки.
Усі писали в чат класу, надсилати новини. Однокласники були шоковані, хтось лаявся, хтось жалкував, а хтось записував голосові повідомлення, ридаючи.
Усвідомлення того, що школу, у яку я ходив 10 років, знищили, прийшло за 2–3 години. Я заплакав. Хоча я зовсім не сентиментальний.
Богдан Бойко, 11-класник Житомирського ліцею № 25
Наступного дня я пішов побачити те, що залишилося від школи. Було бажання перевірити самому. Йшов і уявляв, що там лише пил. Адже це – прицільне попадання ракети.
Підійшовши, побачив, що лівого крила школи немає. Прилетіло в актовий зал, спортзал, їдальню, половину кабінетів, як-от хімії та інформатики. Фактично, половина школи просто впала. В іншій половині вилетіли всі вікна й обвалилася стеля на верхніх поверхах.
Моїм улюбленим місцем у школі була 36 аудиторія – клас, у якому ми проводили 80% часу. Я хотів подивитися, що з нього залишилося. Піднявся на третій поверх. Прохід був завалений, тож до четвертого я так і не дістався.
Ця будівля для мене була другим домом. Адже я приходив туди 5 днів на тиждень 9 місяців на рік упродовж 10 років. Але у мене не було жодних емоцій: ані страху, ані жалю, ані бажання заплакати. Була порожнеча.
Коли вперше за довгий час я зустрівся з однокласницею, вона сказала, що не знає, що буде далі. Потім я дізнався, що так думає багато хто з однокласників. Багато хто подумав, що разом зі знищеним приміщенням знищилася історія.
Тоді подумав, що для мене не настільки важлива будівля, як люди та спогади, які з ними пов’язані. За кілька днів після того, як школу знищили, вчителі прийшли передивитися, чи є щось, що вціліло. Вдалося врятувати багато книжок і підручників, журналів, фотоальбомів.
Можу лише уявити, як було вчителям, особливо тим, які присвятили вчителюванню половину свого життя. Ці дидактичні матеріали для них не менш важливі, адже це – частинка їхнього життя, їхні напрацювання.
Моя мама допомагала вчителям шукати те, що вціліло, та розгрібати завали. Вона – значно сентиментальніша від мене. Щоразу, коли ходила туди допомагати, плакала.
Те, що залишилося від школи Богдана
Нині для навчання початкових класів виділили приміщення в місцевому училищі. А учням 5-11 класів дали вибір: або навчатися очно в приміщенні іншої школи, або дистанційно. Я обрав дистанційно.
Я знаю, що багато країн ЄС зараз беруться допомагати із відбудовою нашого ліцею. Я точно давав інтерв’ю італійським журналістам, тож серед країн є Італія. А також Іспанія та Португалія. Благодійний фонд savED з Міською радою і партнерами розробляють нову концепцію, стратегію, програми для відновленого ліцею.
Нещодавно на сесії міської ради Житомира вирішили виділити кошти на знесення решток будівлі, щоби на місці ліцею побудувати новий навчальний заклад. Очевидно, зробили експертизу і зрозуміли, що реставрувати нічого.
Біля школи є спортивний майданчик. Біля її руїн часто граються діти та підлітки. Оце і вся активність.
Хоч до того часу, як я випущуся зі школи, ще точно не встигнуть побудувати нову, але я дуже хочу, щоби це сталося! А ще хочу, щоби номер ліцею залишився таким самим – 25. Щоб ліцей не стерли з пам’яті, а його історія продовжилася. Ця відбудова буде символом нашої маленької перемоги. Все-таки ліцей був зруйнований, але не знищений.
А я вчуся далі. Якщо мене захищають на фронті, військові щодня ризикують своїми життями, хіба я не можу принаймні вчитися? Я не ризикую своїм життям і на 1%, як вони. Я маю вчитися, щоби потім відбудовувати Україну й надавати військовим, які повернуться до мирного життя, всеможливу підтримку. Це – мій обов’язок.
