Минулої п’ятниці, 12 травня 2023 року, у Житомирі перебував нардеп України і відомий український історик Володимир В’ятрович. Окрім зустрічей зі студентами ЖДУ ім. Франка він мав майже двогодинне спілкування із житомирянами, які прийшли на зустріч до знайомого житомирянам «Гнатюк Арт-центру». Але у перерві між відвідинами та зустрічами із житомирянами Володимир Вʼятрович знайшов час і для спілкування із кореспондентом Суботи Онлайн.
– Пане Володимире, до Житомира ви зазвичай приїздите не з пустими руками. А з новою книгою, яка нещодавно побачила світ. Як сталося цього разу, чим порадує читачів історик Володимир Вятрович?
– У наш тривожно драматичний час важко було утриматися від написання книжки про нинішню війну українців із московитами. Багато з тих, хто детально знає характер стосунків між українцями та росіянами, розуміє, що це війна, яка розпочалася давно. І давно не припиняється. Тому й назва моєї нової книжки «НАША СТОЛІТНЯ», яка має додаткову назву «Короткі нариси про довгу війну». У передмові до книжки зазначено, що «ці думки про наше минуле й сьогодення озвучені не із затишного кабінету за сотні кілометрів від війни, а із самісінького її виру, і тому, напевне, звучатимуть голосніше і переконливіше». Якщо деталізувати зміст цієї фрази, то можу сказати, що більшість нарисів із тих 45-ти, які увійшли до моєї книги, народжувалися під час моїх чергувань у лавах підрозділу Територіальної самооборони, у якому я мав честь служити і обороняти нашу столицю у березні – квітні минулого року.
– Таким чином, нинішнє вторгнення рашистів в Україну певним чином відштовхнуло на другий план головну тему вашої історичної спадщини – діяльність Української Повстанської армії (УПА)?
-Аж ніяк – ні! Нещодавно із друку вийшла чергове, вже четверте видання моєї книжки «УПА: історія нескорених». Це, так би мовити, запізніле дитя моєї літературно-дослідницької роботи, яке мало зявитися восени минулого року. Якраз – до 80-ї річниці від часу створення УПА. Але так вийшло, що книжка побачила світ трішечки пізніше. Вже на початку 2023-го року. Хочу зауважити, що вихід нового видання цієї книжки співпав із дуже помітними змінами. Що сталися у свідомості українців стосовно ставлення до УПА. Адже не секрет, що УПА сприймалася як національно –визвольна армія України переважно у регіонах Заходу України і певною мірою – у центральних регіонах України. Південь та схід України доволі довго і, я б сказав, вперто, не бачив в УПА армії. Що боролась за нашу українську незалежність. волю та свободу. Нині ситуація кардинально змінилася і тому перевидана моя книжка “«УПА: історія нескорених» потрапляє на благодатний грунт. Продовжуючи тему діяльності УПА, зазначу, що мною зібраний потужний підготовчий матеріал про діяльність останнього командуючого УПА – Василя Кука. Наміри написати дедалі повнішу і детальнішу книгу про його діяльність у лавах УПА я нікуди не відкладаю і не полишаю.
– Пане Володимире, нинішнє агресивне вторгнення рашистів в Україну, поки що знайшло невеликий відгомін у середовищі ваших колег, професійних істориків. Можливо академічна наука посилається на свої давні підходи до вивчення та осмислення подій, які ще не завершилися. Тобто , історики чекають у розвитку військових подій певного рубежу, або ж навіть і їх завершення..?
– Моє ставлення, як історика, як громадянина своєї держави, до ситуації із вивченням та осмисленням того, що сталося у 2014-му році і особливо того, що почалося після 24 лютого 2022-го року. Я вважаю, що історик, як суспільствознавець, має негайно приступати до вивчення і осмислення найновітніших подій у ході віковічного російсько-українського протистояння. Матеріалів і підстав для певних висновків, констатації певних уроків протистояння агресору у нас вже зараз вдосталь. Дуже важливо зафіксувати ці перші враження та висновки, які ми маємо зробити якомога швидше. Вважаю позицію певного очікування щодо початків процесів систематизації і узагальнення з боку української історичної науки помилковою. Історики можуть поступатися у темпах та термінах початку детального вивчення цієї війни хіба що блогерам чи журналістам. Проте минув рік і поки що виступи моїх колег-істориків із поясненням та тлумаченням надзвичайно динамічних подій так і не стали помітним ( не кажучи про щось визначне) явищем у житті України чи навіть європейської громади. Ми чуємо Тімоті Снайдера, чуємо вислови філософів та суспільствознавців із поважних університетів світу, а ось наших істориків чути погано. Якщо точніше, то й зовсім не чути.
– До речі, нині, коли на боці України опинилися більшість європейських держав, дуже цікавою була б ваша думка щодо зауважень стосовно УПА, її керівників та очільників з боку державник лідерів та політиків із Польщі та Ізраїлю?
– Розумію про що ви кажете і про що питаєте. Річ у тім, що ми не можемо відмовлятися від тих людей, які поклали своє життя за незалежність та свободу України. Навіть, якщо їх критикують наші нинішні друзі чи відомі на весь світ політики начебто із прогресивного табору. Ми маємо домовитись із польським суспільством, і з громадою Ізраїля про те, що певні питання нашої української історії мають трактуватися із позицій виключно Української держави та українського народу. Натомість і Польща, і Ізраїль (і, тим паче, майбутня росія) мають право мати свою позицію і своє ставлення до відповідних тем, проблематики чи постатей української історії. Але не мати жодних питань із цього приводу до України. Це ж наша історія. А тому й оцінки та визначення мають бути нашими.