Запрошую на прогулянку старою Київською вулицею. Мандруватимемо не лише у просторі, а й у часі, щоб побачити, якою вона була у минулих століттях, і якою стала зараз.
На першому плані Житомира 1781 року позначено лише одну вулицю — Київська. Але вона була зовсім не там де тепер, а на Замковій горі, де нині вулиця Катедральна. І вела вона не до прямої дороги до Києва, а до дороги до села Вереси. Пряма дорога з\’явиться лише за 70 років. Житомиряни до середини XIX століття їздили до Києва через села Вереси, Гадзинку, Студеницю та місто Радомишль. До початку XIX століття ця дорога називалася Великою дорогою на Вереси . На плані Житомира 1810 року її назва вже “Велика поштова дорога в Радомишль”, а на першому Генеральному плані Житомира 1827 року, затвердженому імператором Миколою I, – “Велика дорога в Радомишль”.
У середині ХІХ століття почали будувати нове стратегічне шосе Київ – Житомир – Новоград-Волинський – Корець – Рівне – Луцьк – Ковель. Далі дорога розгалужувалася на Люблін – Варшаву та на Брест-Литовськ (нині Брест). Прокладали шосе інженери шляхів сполучення Сергій Сергійович Бобрищев-Пушкін та Павло Пилипович Четверіков. Нинішній проспект Перемоги у Києві – початок цього шосе. Проспект раніше називався Брест-Литовським. А вулиця у Святошинському районі Києва від проспекту Перемоги до вулиці Бударіна і тепер називається Брест-Литовським шосе. До Житомира шосе увійшло 1851 року з боку села Вацків (нині Глибочиця) в районі нинішнього залізничного вокзалу.
Частина Великої дороги до Радомишлю від нинішньої Соборної площі до нинішньої площі Згоди стала частиною нового шосе і разом із Вільською вулицею (нині Перемоги) отримала проектну назву Шосейна вулиця. У книзі “Історія мого сучасника” Володимир Галактіонович Короленко згадував, що в його дитинстві до невеликої площі (нині площа Короленка) «сходилося кілька вулиць; дві з них вели на цвинтарі. Одна з цих останніх (нині вулиця Перемоги) називалася “шосе”. Нею пробігали поштові пари з підв\’язаними дзвіночками…». Вперше назву Київська вулиця біля цього шосе від нинішньої Соборної площі у напрямку Києва ми бачимо на Генеральному плані Житомира 1853 року. На цьому ж плані колишню Київську вулицю (нині Катедральну) вже перейменовано на Замкову вулицю. На планах та документах середини XIX століття можна зустріти назви Велика Київська вулиця та Мала Київська вулиця. Малою Київською намагалися назвати Іларіонівську вулицю. Обидві назви не прижилися. Іларіонівську за радянської влади перейменували на вулицю Котовського. Нині це вулиця Михайла Грушевського.
На плані Житомира 1781 року на лівому боці дороги приблизно до нинішньої вулиці Небесної сотні (колишня Московська) вже видно забудову невеликими будинками садибного типу. На правій її стороні до Театральної вулиці видно Бернардинський монастир ще без костелу. Від монастиря до нинішньої Михайлівської – сад цього монастиря, а далі незабудовані землі монастиря сестер-кульок. Забудова правої сторони дороги почалася після закриття монастиря сестер-кульок у 1831 році та Бернардинського монастиря у 1844 році. На гравюрі XIX століття з малюнка Еразма Рудольфа Фабіянського (імовірно малюнок 1852 року) ми вже бачимо двох і триповерхові прибуткові будинки від початку вулиці до Губернаторського будинку, новий костел вже колишнього Бернардинського монастиря і Михайлівську церкву, що будується. На гравюрі видно, що на лівому боці вулиці спочатку не було рядової забудови. Раніше збудували триповерхові будинки, а двоповерхові вставки між ними з\’явилися пізніше. Одна така вставка на початку вулиці вже збудована.
Інтенсивна забудова вулиці почалася з прибуттям у 1852 році до Житомира нового губернатора Миколи Петровича Синельникова. У 1887 році житомирський поліцмейстер і краєзнавець Тіт Іовлевич Вержбицький опублікував “Короткий опис міста Житомира”, в якому зарахував Київську до однієї з кращих по споруд вулиць: «Київська вулиця, по якій проходить Київсько-Брестське шосе, теж частково . Тут також багато магазинів, будинок Начальника губернії, його канцелярія, публічна бібліотека, кращий готель, клуби: військовий та цивільний, Міське Поліцейське Управління та ін.». 22 серпня 1899 року на Київській вулиці відбулося урочисте відкриття маршруту №1 трамвайного руху. Трамвайна колія була вузькоколійна в одну колію. Трамваї Київською ходитимуть до 1962 року.
1912 року вийшов указ Миколи II про будівництво ширококолійної залізничної лінії Бердичів — Житомир — Коростень. Її споруда завершилася 1915 року. Залізничне полотно перетнуло Київську вулицю, розділивши її на дві частини — привокзальну та завокзальну. Поєднав ці дві частини вулиці дерев\’яний міст. 1920 року Київську перейменували на вулицю Леніна. У період німецько-фашистської окупації міста назва вулиці змінювалася двічі. На німецькій карті 1941 “Plan der Stadt Schitomir vom Iuli 1941” вона названа Reichenau Strasse (вулиця Райхенау), а на карті 1943 – Kiewer Strasse (Київська вулиця). Вальтер фон Райхенау – генерал-фельдмаршал, командувач 6-ї армії Вермахта. Загинув 1942 року.
Під час Другої світової війни вулиця постраждала від німецько-фашистських загарбників і від Червоної Армії, яка двічі звільняла місто. Від нинішньої Театральної вулиці до нинішньої вулиці Небесної Сотні (колишня Московська) всі будівлі на лівій стороні вулиці були зруйновані вщент. Випадково вцілів лише Губернаторський будинок із флігелями. На будівництво нових будівель замість зруйнованих після визволення Житомира пішло 19 років. 1 травня 1962 року на вулиці відкрився тролейбусний рух. З 1974 по 1980 рік Київську вулицю (тоді Леніна) на ділянці між нинішніми площами Згоди та Привокзальної реконструювали під бульвар. В 1980 алею з двома рядами пірамідальних тополь посеред бульвару знесли і значно розширили проїжджу частину вулиці. 1991 року їй повернули її історичну назву – Київська вулиця.
До 1900 року у Житомирі будинки не нумерували. Вони іменувалися або ім\’ям власника, або розташованим у ньому закладом. А для позначення адреси – їх розташуванням до перехресть вулиць або до більш відомих будівель, наприклад: « … 2-й будинок від кута Михайлівської », « … проти Губернаторського будинку». 1901 року будинки на Київській вулиці пронумерували так, що всі парні номери були на лівій стороні вулиці, а непарні на правій. Через 9 років таку нумерацію було визнано неправильною, і з 1910 року все стало навпаки — парні номери праворуч, непарні ліворуч. Це необхідно враховувати нинішнім житомирським краєзнавцям при роботі з архівними матеріалами, і звертати увагу на дату кожного документа, оскільки навіть найдосвідченіші з них припускаються помилок у своїх публікаціях щодо розташування старих будівель. До 1941 року у Житомирі, мабуть, не було плану міста з номерами будинків. Якщо й був, то не зберігся. Тому тепер знайти місце, де стояла якась конкретна будівля, досить важко. Але в багатьох випадках за допомогою Пам\’ятних книжок Волинської губернії, старих фотографій та старих адресних книжок все ж таки вирішується. Перший план міста”Plan der stadt Schitomir vom iuli 1941″ з номерами будинків складений німецькими картографами у 1941 році одразу після окупації міста. Контури будинків на цьому плані не відображено, лише номери.
Після короткого знайомства з історією вулиці познайомимося з її визначними пам\’ятками. Отже, в дорогу Київською! Довжина вулиці 3,2 км. Зупиняємось лише біля пам\’яток історії та архітектури. Починаємо з будівель між нинішньою Соборною площею та нинішньою Театральною вулицею. До початку 1950-х років не було тут Театральної вулиці. З лівого боку вулиці була звичайна забудова прибутковими будинками, а з правого боку, де тепер Театральна, Г-подібний у плані Семінарійський провулок. Він поєднував Київську вулицю з Михайлівською. Частина провулка збереглася у вигляді проїзду Скорульського.
На початку нинішньої Київської вулиці з правого боку в 1761 році збудували дерев\’яний костел Бернардинського монастиря. Тоді це була ще не вулиця, а ґрунтова дорога. Костел спалили у 1768 році під час нападу на Житомир російські війська (донські козаки та гусари). На цьому ж місці в 1820 почали будувати кам\’яний костел. Будували його 22 роки. За даними польського енциклопедиста ХІХ століття Юзефа Кшивицького, костел “завершили та освятили у 1842 р.”. 1844 року, після виселення з монастиря ченців бернардинів, будівлі передали перекладеній із Луцька Луцько-Житомирській римсько-католицькій духовній семінарії. Семінарію розмістили в прилеглих до костелу келіях вже колишнього Бернардинського монастиря, а костел став називатися Семінарійським костелом блаженного Іоанна з Дуклі. Нумерацію будівель вулиці розпочали у 1901 році з костелу, і до 1910 року він був будівлею №1, а з 1910 року, коли права сторона вулиці стала парною, №2.
У 1919 році семінарію закрили, костел перетворили на склад націоналізованих творів мистецтва, які зберігалися у приватних колекціях та у колишніх поміщицьких садибах. Перед Другою світовою війною приміщення костелу було переобладнано під кінотеатр. Вежу з боку площі знесли, а центральний вхід із прибудованим портиком зробили з боку Київської вулиці. Після війни тут була обласна філармонія, обласний будинок народної творчості та відділ природи краєзнавчого музею. Через аварійний стан у 1971 році будівлю костелу закрили. Через 153 роки після виселення 17 травня 1992 року ченці Ордену Братів Менших (бернардини) повернулися до свого дому. Костел вони відновили 1997 року. Нову вежу центрального входу збудували з боку Театральної вулиці. Детальніше у моєму нарисі”Бернардинський монастир та костел у Житомирі” . 16 жовтня 2013 року міськрада дала згоду на встановлення перед костелом на розі вулиць Київської та Театральної пам\’ятки польському композитору, піаністу та політику Ігнацію Яну Падеревському. У 2015 році спорудили постамент, проте парафіяни костелу та кілька громадських організацій висловили невдоволення. Тепер для пам\’ятника шукають інше місце. 16 жовтня 2013 року міськрада дала згоду на встановлення перед костелом на розі вулиць Київської та Театральної пам\’ятки польському композитору, піаністу та політику Ігнацію Яну Падеревському. У 2015 році спорудили постамент, проте парафіяни костелу та кілька громадських організацій висловили невдоволення. Наразі для пам\’ятника шукають інше місце.
Перед костелом, на розі з нинішньою Соборною площею, у 1844 – 1845 роках звели двоповерхову будівлю. З 1901 року він був приписаний не до Київської вулиці, а до площі. Його історію розповідає краєзнавець Сергій Собчук:«Будинок передбачався для розміщення кафедри Луцько-Житомирського католицького єпископа. План переїзду з Луцька до Житомира – “столицю” величезної Волинської губернії, належав єпископу Михайлу Пивницькому. З 1844 року він постійно мешкав у Житомирі. Але план не було здійснено. У віці 74 років у 1845 році 25 травня о 23 годині єпископ Пивницький раптово помер від інсульту. Поховали його на католицькому цвинтарі у Житомирі. До 1919 року будинок належав семінарії, а з остаточним встановленням влади Ради народних депутатів усе нерухоме майно семінарії перейшло військовому відомству. Будинок використовували по-різному, зокрема як житловий. На початку 1960-х його передали тресту “Житомирсільбуд”. За моїми спогадами, за часів тресту в будинку був гуртожиток та якісь їхні служби. 1976-го будинок знесли та збудували шестиповерхівку. У пайовому будівництві брали участь Обком компартії України та Управління внутрішніх справ. Квартири отримали їхні високопосадовці. На першому поверсі розмістили відомий магазин “Пропагандист”».
На лівому боці Київської вулиці на розі з Соборною площею там, де тепер будівля Житомирського навчально-виробничого підприємства УТОГ та офісу “Київстар” (будинок № 1), стояли два триповерхові зблоковані прибуткові будинки, збудовані в першій половині XIX століття. Причому перший із них був приписаний до площі. Нумерація будівель лівої сторони вулиці з 1901 року з №2 (з 1910 року з №1) розпочиналася з другого будинку. В адресній книзі 1913 його домовласником числиться Розенберг Марк Ісаакович. На першому поверсі були магазини та кабінет зубного лікаря Мойсея Аншеловича Кройчика. Верхні поверхи здавалися на оренду. В кутовому будинку на першому поверсі одним з орендарів був “Перший Волинський годинниковий та ювелірний магазин Б.А. Вайнтруба” . На фотографії 1873 року вдається прочитати три вивіски:”Номери для тих, хто приїжджає” , “Магазин\’ залізних\’ і мідних\’ товарів\’ Астахових\’ і “Магазин\’ дамських\’ перук\'” . Під час звільнення Житомира від німецької окупації обидві будівлі постраждали від пожежі. Їх відремонтували 1946 року та передали у користування Українському товариству глухих (УТОГ). Наприкінці 1950-х років будинки знесли, і на їхньому місці звели ліву половину чотириповерхової будівлі зі скатним дахом. У 1960-х роках добудували його праву частину. На початку 1980-х років дах розібрали та надбудували технічний поверх.
До нього примикав двоповерховий будинок № 3 (до 1910 року № 4) середини XIX століття, який належав у 1910-х роках домовласникам Гандзембі Антону Феліксовичу та Войтасевичу Павлині Йосипівні. У будинку були магазини та готель “Варшавські номери”. Будівля пережила Другу світову війну. На моїй фотографії 1963 року вона ще не знесена. На його місці нині дев\’ятиповерховий готель “Україна”. За інформацією краєзнавця Сергія Собчука, готель «почали будувати навесні 1981 року як гуртожиток для Будинку політосвіти Обкому Компартії України. Потім призначення змінилося. На мою думку, вже тоді будівлю передали на баланс Міськвиконкому. Там воно перебуває і зараз. Будівництво вело СМУ-4 об\’єднання “Житомиржитлобуд”. Будівництво завершили 1983 року». У готелі 45 номерів, два конференц-зали. Хоч і вважався готель на балансі міськвиконкому, фактично його власником до 1990 року був Житомирський обком компартії.
Там, де тепер відділення Укрсиббанку в будинку № 5, стояв триповерховий прибутковий будинок № 5 (до 1910 року № 6), збудований у першій половині ХІХ століття і належав у 1910-х роках Штоклянду Янкелю Берковичу. Тут був його власний магазин з великим вибором капелюхів і хутряних шапок “найостанніших паризьких мод”.До 1901 року в цій будівлі знаходився також і склад технічного приладдя та гумових виробів інженера-технолога Мечислава Адамовича Лібровича. Тут же під завідуванням Лібровича було відділення Варшавської будівельно-технічної контори інженерів Джевецького та Єзіоранського, яке у 1897 році виконало будівництво технічних споруд та прокладання першої черги водопроводу у Житомирі. З 1902 року ця контора та склад переселилися вже у власний будинок Лібровича. У цьому ж будинку приймав замовлення “формної сукні Військового і Цивільного відомств\’ варшавський військовий і партикулярний кравець Арон Мошкович Рисман”.У радянські часи до 1957 року тут був будівельний технікум. Повна його назва “Житомирський технікум сільськогосподарського будівництва Міністерства міського та сільського будівництва УРСР”. Технікум готував техніків-будівельників та техніків-технологів будівельних матеріалів. Термін навчання – чотири роки. 1957 року останній 10-й випуск. Закрили його у зв\’язку із ліквідацією міністерства. Ті, хто не встиг його закінчити, продовжили навчання у Житомирському технікумі МОД (механічне оброблення деревини). За Будівельного технікуму була ще й однорічна школа десятників-будівельників, яка готувала бригадирів комплексних будівельних бригад для колгоспів. З 1958 року тут загальноосвітня восьмирічна школа №4. А на першому поверсі, де був актовий зал технікуму, відкрили вареничну. Вареники були смачні.
Поруч стояв двоповерховий прибутковий будинок № 7 другої половини XIX століття відомого в місті купця другої гільдії Олексія Юхимовича Журавльова, який отримав в 1903 золоту медаль на шию на Аннінській стрічці за співпрацю з Державним банком. У будинку Журавльова до 1911 року було Житомирське відділення цього банку, і жили його співробітники. Та й сам Журавльов із 1890 року працював у цьому відділенні банку. Потім, до 1914 року, тут був клуб 17-го піхотного Архангелогородського полку. Командував цим полком полковник Денікін Антон Іванович – майбутній генерал-лейтенант, головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії в період Громадянської війни. На першому поверсі знаходився власний магазин Журавльова, який торгував церковними речами, чаями різних фірм, Жирардівськими товарами та товарами Сави Морозова. Філія цього магазину була у другому його власному будинку на Великій Бердичівській вулиці. Нерухомістю Журавльов володів не лише у Житомирі, а й в інших містах, у тому числі й у Санкт-Петербурзі. У будинку Журавльова був ще один магазин суконно-мануфактурних та хутряних товарів В.С. Гельблюма – спадкоємця купця Н. Готтесмана. У роки Першої світової війни у цьому будинку”Тимчасовий притулок для біженців-землевласників та інтелігентних професій Волинського Губернського Комітету Великої Княжни Татіани Миколаївни” . Будинок повністю зруйнований під час Другої світової війни. На його місці наприкінці 1950-х років збудували кутовий чотириповерховий житловий будинок № 7/4.
Переходимо Театральну вулицю та продовжуємо прогулянку ліворуч Київської вулиці до нинішньої вулиці Покровської. Це колишня Велика Петербурзька вулиця, перейменована у 1914 році на Петроградську, а за радянської влади на вулицю Щорса. Між будинком № 7/4 та кінотеатром “Україна” було три прибуткові будинки з номерами 9, 11 і 13. Будинок № 9 (до 1910 року – № 10) — колишній прибутковий будинок Фельденштейна, належав у 1910-х роках Рівці та Іось- Мордко Фрідман. Приміщення будинку орендували Житомирський сирітський суд, Житомирське міське товариство від вогню страхування майна, Житомирське міське кредитне товариство, Житомирське відділення Мінського комерційного банку. У різні роки тут були:”Аптека Провізора Йосипа Лукича Шамборського, керує сам”, “Аптека Валеріана Степановича Пузіновського і вдови пров. Еразміни Йосипівни Пашкевич, керує провізор Йосип Лукич Шамборкий” . А над аптекою приймав замовлення “чоловічої статської сукні за останніми паризькими модами” кравець К.А. Пуделько. У 1908 – 1909 роках приймав пацієнтів зубний лікар та дантист Фішман Герш Нахманов. Збереглася реклама 1911 року про те, що в цьому будинку товариство “Провідник” пропонує купити “галоші найкращі в світі”.
Будинок №11 (до 1910 року – №12) з 1902 року належав Мечиславу Адамовичу Лібровичу. Сюди з будинку № 5 він перевів відділення Варшавської будівельно-технічної контори та склад технічного приладдя. Тут була його технічна контора. Контора займалася влаштуванням водопроводу, каналізації, центрального опалення, млинів, лісопиленів, цегельних та залізних заводських димових труб. Контора Лібровича складала також проекти костелів, палаців, житлових будинків, фабрик. За проектами Лібровича збудували будівлю колишнього Селянського (Земельного) банку та пологовий притулок імені братів Дуріліних (де народився Святослав Ріхтер). Лібрович у 1909 – 1913 роках працював архітектором у Міській управі, виконробом будівництва Житомирського відділення Державного банку на Гоголівській вулиці (нині – Бориса Лятошинського) та керував будівництвом водонапірної вежі на Пушкінській вулиці. До 1914 року в його будинку розташовувався ще клуб офіцерських зборів 9-го Драгунського Казанського полку.
У прибутковому будинку № 13 (до 1910 року – № 14) Іди-Лейб Вольковича Харшана знаходилися аптечні склади купця Юкеля Лейві Іцковича. У різні роки тут були фотографії Казимира Мохницького, Христофора Попова, Тимофія Андрієвського та Миколи Дубравського. При звільненні Житомира у 1943 році всі три будинки було зруйновано. Там, де був прибутковий будинок Фрідманів, проходить Театральна вулиця до площі Перемоги. А на місці колишніх будинків Лібровича та Харшана на початку 1950-х років збудували житловий триповерховий будинок № 9 у стилі сталінської архітектури. У підвалі будинку розмістили обласний вузол зв\’язку Громадянської оборони. Такі двох та триповерхові будинки будували у післявоєнні роки до кінця 1950-х років. Їх називали у народі “сталінками”. У Житомирі таких багато. Вони були набагато зручнішими і кращими за малогабаритні “хрущови” 1960-х. У 1990-х роках надбудували ще два поверхи у тому самому архітектурному стилі. Тепер цей будинок п\’ятиповерховий.
31 жовтня 1802 року на Замковій горі згорів дерев\’яний будинок Волинських губернаторів, прозваний житомирянами “Королівським палацом”. Новий Губернаторський будинок із флігелями збудували на Київській вулиці на тому місці, де тепер кінотеатр “Україна”. Про нього читаємо у книзі Миколи Костриці та Руслана Кондратюка “Житомир” на сторінці 83:«Тут спеціально збудували комплекс будівель, що складався з головного корпусу – губернаторського будинку, двох флігелів та господарських споруд. Північну частину садиби, з боку сучасного Львівського перевулку, вкривши великий сад, розпланований за найкращими зразками європейської паркової архітектури. Губернаторський будинок був не лише приміщенням, в якому містилися адміністративні органи, а й помешканням губернатора та його батьківщини. Губернаторський будинок проіснував до кінця 50-х років XX ст. Житомиряни старшого покоління пам\’ятають його як міський будинок культури. На жаль, ця цінна пам\’ятка історії та архітектури, біля стін якої побував Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Іван Рудченко та багато інших видатних людей, не збереглася до наших днів. У 1958 році на його місці було споруджено кінотеатр “Україна”».
Кінотеатр вийшов за останнім на той час словом техніки, з двома залами по 400 місць – “Синім” та “Червоним”. У 2007 році його реконструювали, оснастивши найновішим кінопроекційним обладнанням. У залах для глядачів з\’явилися сучасні крісла, відповідно зменшили їх кількість. Тепер обидві зали мають по 232 посадочні місця. У день міста, 8 вересня 2007 року, перед кінотеатром “Україна” відкрили пам\’ятник одному з найулюбленіших літературних героїв Михайла Булгакова – Ларіосіку, кузену з Житомира. На фасаді кінотеатру пам\’ятна дошка двома мовами – українською та польською:«ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ! Під цим гаслом українці та поляки пліч-о-пліч змагалися за свободу та незалежність своїх країн. Тут стояла хата, в якій перебували командувачі українських та польських військ Головний Отаман СИМОН ПЕТЛЮРА та Маршал ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ, коли у квітні 1920 року звільнили Житомир від більшовиків».
Один із флігелів Губернаторського будинку знаходився поряд з лівого боку. З вулиці за деревами його майже не було видно. За радянських часів використовувався як житловий будинок. Знесли флігель після закінчення будівництва кінотеатру за благоустрою території. Другий флігель був праворуч від губернаторського будинку на червоній лінії забудови вулиці. Його можна побачити на малюнку французького архітектора Сестро де Лаутрекена і на декількох старих фотографіях, що збереглися. 27 жовтня 1865 року Волинський генерал-губернатор генерал-майор Михайло Іванович Чортков у цьому флігелі помістив для публічного огляду зібрану ним колекцію із 48 зразків гірських порід та мінералів. Цей день в історії Житомира вважається початком заснування Житомирського обласного краєзнавчого музею. А 10 квітня 1866 року у цьому ж флігелі відкрилася перша у Житомирі публічна бібліотека. Знесли флігель у 1957 році.
Губернаторський будинок з флігелями з 1910 року вважався на Київській вулиці за № 15. Між флігелем та Петербурзькою вулицею (нині Покровська) було ще три прибуткові будинки з номерами 17, 19 та 21. Будинок № 17 з фабрикою масляних фарб Темцина та Безпрозваного належав сім\’ї , будинок № 19 з політурної майстерні Г. Губера – сім\’ї Редігер, а кутовий № 21 – Юзефі Олександрівні Климович. У її будинку був готель “Римський” , ресторан, аптека, магазин парфумерних товарів та перукарня “Roman” . Усі три будинки були зруйновані під час війни. На їхньому місці наприкінці 1950-х збудували кутовий п\’ятиповерховий житловий будинок № 17/1. Майже весь перший поверх зайняв найбільший тоді у місті магазин “Будинок книги”. Нині тут кілька різних магазинів, у тому числі книжковий.
Тепер пройдемо правою стороною Київської вулиці між Театральною та Михайлівською. На розі Київської вулиці та Семінарійського провулка (нині Театральна вулиця), де тепер сквер, стояв прибутковий будинок родини Гохштейнів (будинок № 4), збудований у першій половині ХІХ століття. Тут у 1910-х роках був “Кефірно-лікувальний заклад”Н. Білої та готель “Швейцарський”. Будинок знесли, якщо мені не зраджує пам\’ять, на початку 1950-х років під час прорізання Театральної вулиці до нинішньої площі Перемоги, тоді ще безіменної. За ним – будинок №6, теж першої половини XIX століття. У 1910-х роках він належав вільно практикуючому лікарю Ісааку Йосиповичу Корницькому. За інформацією “Пам\’ятної книжки Волинської губернії на 1914 рік” у будинку №6 була фотографія Кіпріана Корицького. У цьому будинку в сім\’ї медиків 1924 року народився майбутній видатний учений зі світовим ім\’ям у галузі сучасної геронтології та вікової фізіології, академік Академії медичних наук України, академік НАН України, член Нью-Йоркської академії наук, доктор медичних наук, професор Володимир Веніамінович Фролькіс. Батько його Веніамін Соломонович працював у Житомирі головним лікарем у зуболікарській поліклініці, мати Рахіль Еммануїлівна лікарем-лаборантом. Після Другої світової війни до 1957 року тут була Житомирська дзеркальна фабрика. Потім — міськсобез, штаб цивільної оборони, редакція газети Комсомольська зірка та інші організації, товариства та туристичні фірми. У 2010 році повісили оголошення, що розпочинають реставрацію будівлі, але у березні 2011 року її несподівано знесли.
На його місці мали намір побудувати шестиповерховий бізнес-центр, але у квітні 2013 року почали будувати продуктовий магазин “АТБ”. Коли виявилося, що ця споруда із збірних металевих конструкцій схожа на ангар, громадськість міста, назвавши його “Ангар АТБ”, виступила проти такого будівництва. Після судового розгляду його демонтували. У 2016 році житомирські активісти, не чекаючи на виділення коштів з міського бюджету та надання дозволів, своїми руками і не без допомоги таємничих меценатів почали тут будувати “Сквер героїв України”. У 2017 році головний архітектор міста замість скверу пропонував збудувати торгово-офісний центр із оглядовим майданчиком на даху. Були й інші пропозиції. Боротьбу за цю ділянку ще не закінчено.
Там, де тепер чотириповерховий будинок № 8, стояв двоповерховий прибутковий будинок родини Корницьких, збудований у другій половині ХІХ століття. На фотографії приблизно 1873 року на фасаді видно вивіски “Номери для приїжджих Ан …”, “Продаж фруктів” і “Спеціальна панчішна майстерня С. Фрідмана”.Зблоковані двоповерхові будівлі № 10 та № 16 (за нумерацією 1910 року № 10 та № 12) збудовані наприкінці XIX століття спеціально для елітних готелів. Тут їх було три: “Мінель” та “Метрополь” у будівлі № 10 та “Франція” у будівлі № 16. Домовласником будівлі № 10 був Вайсбурд Шлема Аронович, а будівлі № 16 – Богданович Казимир Генріхович. Він також і власник готелю “Франція”. У цих готелях побувало чимало визначних особистостей: письменники Михайло Коцюбинський, Василь Кравченко та Григорій Мачтет, художник Костянтин Маковський, етнограф Лев Штеренберг, гетьман України Павло Скоропадський. У будинку Богдановича був також Дворянський клуб, клуб Благородних зборів, друкарня міщанина Гершегорна Іцка-Лейби Давидовича, бібліотека та книгарня Аполлона Сигізмундовича Зем\’янського, книгарня Ф Зенкевича,”великий вибір книг польських, російських, французьких і німецьких; ноти, гравюри, картини і письмові приналежності” і приймав замовлення чоловічої кравець З. Алендер. З жовтня 1917 року у цих будівлях працювали Губрівком та Губвиконком Волинської губернії, з 1932 року – Будинок Червоної Армії.
На фасаді будівлі № 16 1929 року встановили першу в місті меморіальну дошку: «Листоп. 1897 – Берез. 1898 Тут мешкав Український Письменник МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ КОЦЮБИНСЬКИЙ. На пошану від трудящих Волині. 17.IX.1929» . На цьому ж будинку і пам\’ятна дошка, встановлена у 1967 році: «У цьому будинку 29 квітня 1919 року відбулися збори молоді, на яких було утворено Житомирську міську комсомольську організацію». Першим секретарем Житомирської міської організації комсомолу став син робітника Житомирської фабрики кавказьких срібних виробів Марк Борисович Мітін (справжнє прізвище – Гершкович) — майбутній радянський філософ, академік АН СРСР, один із головних ідеологів сталінізму. Під час німецької окупації обидві будівлі постраждали від пожежі. 1949 року їх відновили у первісному вигляді. Наприкінці ХХ століття тут містився готель “Михайловград-2”. Тепер у цих будинках офісні та торгові приміщення. Після останнього ремонту на фасадах зникли майже всі декоративні архітектурні елементи. Ще недавно красиві будинки втратили свій колишній вигляд.
На розі нинішніх вулиць Київської та Михайлівської, де тепер Михайлівська церква, на початку XIX століття була садиба надвірного радника Олександра Івановича Скальковського (1774 – 1831), уродженця міста Новгород-Сіверського Чернігівської губернії. Олександр Іванович навчався у Київській духовній академії, звідки його за хороше навчання, за рекомендацією митрополита Євгена, направили до Житомира, щоб протистояти католицизму. У нього було п\’ять синів та п\’ять дочок. Один із його синів Аполлон, який народився у цій садибі у 1808 році, стане видатним істориком, членом-кореспондентом Російської академії наук. Більшість його публікацій присвячена історії українського козацтва. Він відомий не лише як історик, а й як археолог, статистик, економіст, етнограф, автор багатьох книг та статей, у тому числі й художніх творів з історії України.
На місці колишньої садиби Скальковських житомирський купець Михайло Федорович Хаботін своїм коштом збудував церкву в ім\’я святого Архістратига Михайла. Будівництво завершилося 1856 року. Цього ж року храм було освячено. 1927 року церкву закрили. 1936 року церкву перетворили на склад. З 1942 приміщення церкви використовувалися за прямим призначенням. 1960 року церкву знову закрили, передавши її товариству “Знання”. Дзвіницю знесли, а у підвалі зробили склад магазину “Спорттовари”. 1985 року в будівлі церкви вже ляльковий театр. 1991 року церкву повернули житомирській громаді Української автокефальної православної церкви. Нині це Свято-Михайлівський кафедральний собор. 2001 року на фасаді встановили пам\’ятну дошку, присвячену Михайлу Хаботіну, 2007 року – присвячену 150-річчю освячення храму. У 2017 році біля церкви встановили пам\’ятник митрополиту Іларіону (професору Івану Огієнку). Детальніше про церкву в моєму нарисі”Прогулянка Михайлівською”.
Між колишнім готелем “Франція” (нині будинок № 16, а за нумерацією 1910 року будинок № 12) та церквою (по нумерації 1910 року будинок № 16) зберігся красивий маленький одноповерховий будиночок № 16а, збудований наприкінці XIX або на початку XX століття. За радянських часів у ньому була перукарня, хлібна крамниця, магазин “Ґудзіки”. Нині тут церковна школа. Оскільки цей будиночок за нумерацією 1910 року був між будинками № 12 і № 16, то він мав № 14. Належав будинок № 14 за адресною книгою 1913 року Йосипу Францевичу Корженевському. За інформацією “Пам\’ятної книжки Волинської губернії на 1914 рік” у будинку №14 був Малий електротеатр А.В. М\’яновського. Слово “кіно” тоді ще не вигадали, кінотеатри називали електро-театрами. У такій малій будівлі міг поміститися електро-театр лише малого розміру, що й відбилося у його назві. На поштовій листівці на початку XX століття є фотографія галантерейного магазину А.А. Закатова у Житомирі, дуже схожого на магазин “Ґудзіки”, але малюнки елементів прикрас цегляної кладки фасадів у стилі еклектики у них різні. Такий самий одноповерховий будиночок з магазином був і на Великій Бердичівській вулиці навпроти нинішньої площі Корольова.
Ми вже пройшли дві ділянки Київської вулиці у старій частині міста. Попереду третя ділянка між вулицями Михайлівською та Небесною Сотні (колишня вулиця Московська). На правій стороні цієї ділянки Київської вулиці було 10 двох та триповерхових старих будівель другої половини XIX століття з номерами 18 – 36, а посередині між будинками №№ 28 та 30 ще й тупиковий провулок Кудрявцева, що сягає вглиб кварталу. Він був так названий на прізвище землеміра П. Кудрявцева, який жив у цьому провулку. За радянських часів у провулку розташувалося відділення міліції, і його перейменували на міліцейський. Будинки на цьому боці вулиці і в провулку не постраждали під час Другої світової війни, але їх майже всі знесли у 1960-х роках під час реконструкції та забудови цього кварталу. Тоді ж зник і провулок. Один триповерховий житловий будинок колишнього провулка випадково вцілів. Тепер він приписаний до Київської вулиці, і він має № 44. На розі вулиць Київської та Михайлівської стояв великий триповерховий прибутковий будинок з магазинами та торговими крамницями на першому поверсі Ісаака Епштейна – найкрасивіший на цих вулицях. У 1910-х роках він уже належав п\’ятьом його спадкоємцям. Серед багатьох інших наймачів, у тому числі і фотографа Тевеля Беренштейна, тут було Управління Південними під\’їзними коліями та Житомирською залізницею. Будинок і тепер був би окрасою міста, але при владі більшовиків його знесли, і на його місці у 1932 – 1934 роках збудували у модному тоді стилі конструктивізму будівлю Поштамта з телефонною станцією. У 1910-х роках він уже належав п\’ятьом його спадкоємцям. Серед багатьох інших наймачів, у тому числі і фотографа Тевеля Беренштейна, тут було Управління Південними під\’їзними коліями та Житомирською залізницею. Будинок і тепер був би окрасою міста, але при владі більшовиків його знесли, і на його місці у 1932 – 1934 роках збудували у модному тоді стилі конструктивізму будівлю Поштамта з телефонною станцією. У 1910-х роках він уже належав п\’ятьом його спадкоємцям. Серед багатьох інших наймачів, у тому числі і фотографа Тевеля Беренштейна, тут було Управління Південними під\’їзними коліями та Житомирською залізницею. Будинок і тепер був би окрасою міста, але при владі більшовиків його знесли, і на його місці у 1932 – 1934 роках збудували у модному тоді стилі конструктивізму будівлю Поштамта з телефонною станцією.
За будинком Епштейна впритул до нього стояли два зблоковані будинки дворянина Пеньковського Івана Казимировича. У першому з них (будинок № 20, а до 1910 року – № 25) був готель “Марсель” та склад “Кахельні печі та каміни Е. Бару”, у другому (будинок № 22) – клуб Цивільних зборів, магазини, склад Штейна та аптека. Обидва будинки Пеньковського знесли на початку 1980-х років, а на їхньому місці виріс новий семиповерховий Будинок зв\’язку. Тепер у колишньому Поштамті та Будинку зв\’язку житомирська філія компанії “Укртелеком”. У будинку №28 міщанки Меєрсон Леї Вольфівни ще один готель – “Європейський”. У будинку № 30 домовласника Єльшанського Аврум-Шоломи Шулимовича знаходилася “Будівельна та меблева майстерня столярного майстра Полтиля Мойсейовича Коринського”. Останнім із старих будинків знесли у квітні 2018 року залишений двоповерховий будинок № 40 – колишній прибутковий будинок № 32 Гальперіної Єлизавети Ісааківни з парфумерним магазином. У рекламі 1911 року цього магазину: «Якщо купувати парфуми, мило, одеколон, то тільки фірми “Модерн Париж”. Генеральний Представник Давид Бенедиктович Найдіс » . На його місці планували звести семиповерховий торгово-офісний центр, і після знесення старого будинку навіть почали будувати. З якоїсь причини будівництво зупинено.
З лівого боку на цій ділянці вулиці було також 10 прибуткових будинків з номерами 23 – 41, збудованих у другій половині XIX століття та на початку XX століття. Тут були готелі “Центральна” та “Північна”, друкарні Ісаака Даєнмана та спадкоємців Бродовича, клуб Комерційних зборів, Губернська нарада з продовольчої справи, фабрика олійних фарб, магазини. Жоден із будинків не вцілів після звільнення Житомира від німецької окупації. На початку 1950-х років на їхньому місці збудували п\’ять житлових будинків чотирьох та п\’ятиповерхових із магазинами на перших поверхах (№№ 19 – 35). На розі з Московською вулицею у 1961 році завершили будівництво нового чотириповерхового Центрального універмагу (будинок №37). Універмаг збудували за типовим проектом у традиції того часу у стилі неокласицизму – пам\’ятка архітектури радянської доби. Його фасади прикрашені колонами та пілястрами у класичному коринфському ордері. Інтер\’єри облицьовані плитами з граніту, мармуру та вапняку. Я був в універмазі у день його відкриття. Людей прийшло дуже багато. На полицях універмагу розклали товари, яких житомиряни ніколи раніше не бачили у вільному продажу. Люди їх з цікавістю розглядали, але мало хто купував. Більшість людей не мали грошей на покупки. Адміністрація універмагу знайшла вихід із такого стану та почала продавати товари з розстрочкою платежу під гарантії підприємств, де покупці працювали. І я купив в універмазі на виплат вузькоплівковий фотоапарат і фотозбільшувач. Нині в універмазі розміщено понад 30 магазинів різного профілю. Я був в універмазі у день його відкриття. Людей прийшло дуже багато. На полицях універмагу розклали товари, яких житомиряни ніколи раніше не бачили у вільному продажу. Люди їх з цікавістю розглядали, але мало хто купував. Більшість людей не мали грошей на покупки. Адміністрація універмагу знайшла вихід із такого стану та почала продавати товари з розстрочкою платежу під гарантії підприємств, де покупці працювали. І я купив в універмазі на виплат вузькоплівковий фотоапарат і фотозбільшувач. Нині в універмазі розміщено понад 30 магазинів різного профілю. Я був в універмазі у день його відкриття. Людей прийшло дуже багато. На полицях універмагу розклали товари, яких житомиряни ніколи раніше не бачили у вільному продажу. Люди їх з цікавістю розглядали, але мало хто купував. Більшість людей не мали грошей на покупки. Адміністрація універмагу знайшла вихід із такого стану та почала продавати товари з розстрочкою платежу під гарантії підприємств, де покупці працювали. І я купив в універмазі на виплат вузькоплівковий фотоапарат і фотозбільшувач. Нині в універмазі розміщено понад 30 магазинів різного профілю. Адміністрація універмагу знайшла вихід із такого стану та почала продавати товари з розстрочкою платежу під гарантії підприємств, де покупці працювали. І я купив в універмазі на виплат вузькоплівковий фотоапарат і фотозбільшувач. Нині в універмазі розміщено понад 30 магазинів різного профілю. Адміністрація універмагу знайшла вихід із такого стану та почала продавати товари з розстрочкою платежу під гарантії підприємств, де покупці працювали. І я купив в універмазі на виплат вузькоплівковий фотоапарат і фотозбільшувач. Нині в універмазі розміщено понад 30 магазинів різного профілю.
Між вулицями Небесної Сотні та Хлібної на правій стороні Київської вулиці старі будинки не збереглися. На лівій стороні три старі будинки. Триповерховий будинок № 41, де тепер магазин інструментів та будівельного кріплення “Омакс”, збудовано у 1930-х роках у стилі конструктивізму — пам\’ятку архітектури місцевого значення. Статус пам\’ятки архітектури його не врятував. Частину фасаду першого поверху обшили вагонкою, а на другому поверсі спорудили консольну прибудову, яка загрозливо нависла над тротуаром. Поруч старий одноповерховий будинок № 43 приблизно кінця XIX століття, де тепер КВЖРЕП № 7, 8. Так тепер називають житлово-експлуатаційні контори. Це колишній житловий будинок № 45 Хржанівського Пантелеймона Антоновича. Там,
Двоповерховий будинок № 45, де з 2001 року розташовано Житомирський обласний літературний музей, збудовано у 1907 році. Будівля є пам\’яткою архітектури з одним із останніх у місті зразків модерну. Архітектурні ліпні прикраси на фасаді і стелях і майолікова піч, що збереглася, з позолотою свідчать про естетичний смак колишніх господарів. «У Житомирі збереглися дві майолікові печі, – розповідає краєзнавець Сергій Собчук, –друга у будинку нотаріуса Філіппова (нині будинок Української культури). Ще одна така піч була у будинку Висоцького на Великій Бердичівській. Будівля постраждала під час Другої світової війни, і під час її реконструкції піч розібрали як “надмірність”. Усі три печі були виготовлені на фабриці Йосафата Анджейовського та Єви Куликовської. Єва Куликовська — художниця, скульптор та декоратор, мала певний ступінь спорідненості із житомирськими Куликовськими. Встановлював та монтував печі майстер Соботович. У радянські часи тут була “комуналка”, дитячий садок, Художньо-оформлювальний комбінат».
Хто збудував цей будинок, мені поки що не вдалося встановити. Власники будинку змінювалися неодноразово, і одним з них в адресній книзі 1913 значиться видатна оперна співачка і вокальний педагог Хая-Клара Айзіковна (Клара Ісааківна) Каміонська, в дівоцтві Брун. Її партнерами на сцені були багато видатних співаків того часу, зокрема Шаляпін та Собінов. Вона та її чоловік оперний співак Оскар Ісаакович (Ісаєвич) Каміонський виступали у багатьох країнах Європи та у містах Російської імперії, у тому числі й у Житомирі. У путівнику Житомиром Георгія Мокрицького на сторінці 211 написано, що вона жила в цьому будинку. Ні, вона тут не жила, але цей будинок купила для вигідного перепродажу, що зробила дуже швидко та успішно. Жила вона з чоловіком у Києві у власному чудовому шестиповерховому прибутковому будинку. Будинок зберігся. Його адреса: Київ, вулиця Саксаганського, 58
Там, де тепер перехрестя Київської та Хлібної вулиць, у 1810-х роках стояв міський шлагбаум. Тут місто закінчувалося. З лівого боку Київської вулиці у кварталі між вулицями Хлібної та Князів Острозьких (колишня Крошенська, потім – Шелушкова) на плані міста Житомира 1915 року показано Міський сад, а поряд з ним провулок Шпільберга. Названо його на прізвище домоволодарки Цирлі Мойсіївни Шпільберг — дочки власника парового млина на Вільській вулиці (нині Перемоги) Мойсея Холодено. Млин і зараз ще чинний. Її будинок №59 на Київській вулиці знаходився на розі з цим провулком. А поруч стояв прибутковий будинок №61 Переца Хаїмовича Фельденкрайза. У його будинку був театр “Аркадія”. Про те, що саме в його будинку був театр “Аркадія”,«У садибі Шпільбергів був улаштований літній театр із парком “Аркадія” (тепер на його місці стадіон “Спартак»)» , помилкова. І парк (точніше – садок) був не в садибі Шпільбергів і не приватним, а міським.
За радянської влади провулок Шпільберга перейменували на Парковий провулок. 1923 року Міський сад вирубали, а на його місці збудували перший у Житомирі стадіон “Спартак”. Пригадую, як виглядав стадіон “Спартак” на початку 1950-х років. Велике футбольне поле, бігова доріжка навколо футбольного поля, а зліва від входу кілька рядів дерев\’яних лав для глядачів. Це все. Більше нічого там не було. З 2018 року до серпня 2019 року стадіон перебував на реконструкції. Урочисте відкриття після реконструкції відбулось 22 серпня 2019 року. Тепер він називається “Спартак Арена”. На розі Київської та Хлібної вулиць нова будівля загальноосвітньої школи №17. Стара будівля, де 1920 року вперше відкрилася школа №17, не збереглася. Воно знаходилося майже поряд, де тепер новий житловий дев\’ятиповерховий будинок № 53. У старій будівлі школи за німецької окупації був збірний пункт для відправки молоді на примусові роботи до Німеччини. Територію перед будівлею школи у жовтні 2019 року упорядкували, змінивши старий асфальт на нову плитку. Відновили й фонтан, який не працював із початку 2000-х років. Триповерховий будинок № 55, що зберігся на цій ділянці вулиці, збудований приблизно в кінці 20-х років або на самому початку 30-х років XX століття. В архітектурному оформленні фасаду є ще спрощені елементи еклектики, але вже видно вплив конструктивізму. який не працював із початку 2000-х років. Триповерховий будинок № 55, що зберігся на цій ділянці вулиці, збудований приблизно в кінці 20-х років або на самому початку 30-х років XX століття. В архітектурному оформленні фасаду є ще спрощені елементи еклектики, але вже видно вплив конструктивізму. який не працював із початку 2000-х років. Триповерховий будинок № 55, що зберігся на цій ділянці вулиці, збудований приблизно в кінці 20-х років або на самому початку 30-х років XX століття. В архітектурному оформленні фасаду є ще спрощені елементи еклектики, але вже видно вплив конструктивізму.
У сквері на розі вулиць Київської та Князів Острозьких (колишня вулиця Шелушкова) стояв пам\’ятник секретареві Житомирського підпільного обкому КПУ, Герою Радянського Союзу Григорію Івановичу Шелушкову. Пам\’ятник встановили 1973 року до 30-річчя загибелі Шелушкова. 30 травня 1943 року після жорстоких тортур у катівнях гестапо фашисти Шелушкова розстріляли. Під закон про декомунізацію 13 липня 2016 року пам\’ятник демонтували. Далі на Київській вулиці старих будівель не лишилося. Переважно це були одноповерхові житлові будинки садибного типу. Їх зносили, щоби звільняти місця для нового будівництва. Збереглося кілька будівель, збудованих у 1950-х роках. Одна з них включена до реєстру пам\’яток архітектури. Це будівля Торгово-кооперативного технікуму в стилі неокласицизму (будинок № 82), побудоване у 1959 році за проектом житомирського архітектора Аркадія Мойсейовича Полтарака. Тепер тут є Житомирський кооперативний коледж бізнесу та права. Між вулицями Князів Острозьких та Східної Київська вулиця забудована переважно у 1960-х роках п\’ятиповерховими житловими будинками. Там, де Київську перетинає Східна вулиця, на початку ХХ століття була офіційна риса міста.
Ліворуч, на розі Київської та Східної вулиць, площа Згоди (майдан Згоді) із зеленим сквером. А перед сквером пам\’ятник уродженцю Житомира, національного героя Польщі, генерала Паризької Комуни Ярослава Домбровського. Скульптор пам\’ятника Олександр Скобліков, архітектор Микола Іванчук. Створили площу 1971 року взимку за три тижні. У лютому місяці довбали мерзлу землю. Чому так поспішали? Про це розповів краєзнавець Георгій Мокрицький у книзі “Танго з минулим”:«У рік 100-річчя Паризької Комуні у Житомирі відкрили пам\’ятник Ярославу Домбровському. Та якби не запит французького посольства у Москві до Міністерства культури СРСР за місяць до ювілею про те, як увічнено пам\’ять Домбровського на його батьківщині, не було б жодного пам\’ятника. Адже тоді у міністерстві французам наосліп відповіли: є! Після відповідної вказівки з “білокам\’яною” житомирянам довелося підтвердити московську брехню. У лютий мороз розігрівали і довбали перфораторами замерзлий ґрунт, а таки збудували пам\’ятник і організували новий майдан за три тижні. Щоправда, новому майдану, на якому виріс пам\’ятник, тоді не здогадалися присвоїти відповідне ім\’я, і він лише 1992 року дістав його — майдан Згоді, оскільки Ярослав Домбровський дістав смертельне поранення саме на паризькому Plac de Concorde (фр.Будівлю школи № 8 на площі Згоди збудували у 1937 році для 45-ї Залізничної школи. Дах школи був із куполом. Під час Другої світової війни до цієї будівлі потрапила бомба, але не вибухнула, а лише пробила купол. З того часу дах без купола.
З лівого боку вулиці між нинішньою площею Згоди та провулком Шабанова (нині Меблевий провулок) на початку XX століття був Чавунно-ливарний завод братів Андрія та Івана Лінніков. У 1921 році обладнання заводу перевезли на аналогічний чавунно-ливарний завод Шая Вайнштейна на вулиці 1812 року. Так тоді називалася колишня Вільська вулиця, а нині – вулиця Перемоги. На базі цих двох заводів створили завод “Сільмаш”. У 1929 році його перейменували на “Завод імені Сталіна”, а в 1961 році на завод “Автозапчастина”. А на місці колишнього заводу братів Лінніков у 1923 році почала працювати столярно-меблева фабрика “Червоний Профінтерн”. Клуб фабрики був у колишньому Губернаторському будинку. У 1933 році з нею об\’єдналися в меблевий комбінат фабрика гнутих меблів імені 1 Травня та Богунський лісопильний завод. Підприємство постраждало під час бойових дій під час німецької окупації. 1944 року почали його відновлення. Станом на початок 1952 року Житомирський меблевий комбінат був одним із найбільших меблевих підприємств в Україні.
У березні 1974 року комбінат став головним підприємством виробничого деревообробного об\’єднання “Житомирдрев”, до складу якого увійшли ще чотири меблеві фабрики та лісопильний завод. Виготовлені меблі (вітальня, гарнітури, м\’які куточки) експортувалися до Франції, Німеччини, Нідерландів та інших країн. У 1990-х роках господарське становище комбінату погіршилося, обсяги виробництва знизилися. Наприкінці травня 2007 року господарський суд Житомирської області визнав підприємство банкрутом. У вересні 2008 року на території колишнього меблевого комбінату відкрили торгово-розважальний центр “Глобал UA” – грандіозний архітектурний об\’єкт загальною площею 142 000 м2 (будівля №77). На просторій території комплексу розташовано понад 100 магазинів, дитячий центр розваг, кінотеатр, ковзанка, боулінг, більярд,
На правому боці вулиці навпроти будівлі “Глобал UA” – площа “Мистецькі ворота”. До 1954 тут було непрохідне болото. З болота випливала річка Мала Путятинка. 1954 року на цьому болоті з ініціативи тодішнього першого секретаря обкому партії партизанського командира двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федоровича Федорова ударними темпами збудували Виставку досягнень народного господарства (ВДНГ). У народі її називали Сільгоспвиставкою чи простіше – Виставкою. Про неї читайте мій нарис “ВДНГ у Житомирі”. Діяла вона до 1960-х років. 1971 року планували зробити на місці колишньої виставки парк культури та відпочинку, потім – молодіжний комплекс. Але її територію згодом забудували багатоповерховими будинками, внаслідок чого утворилася площа. Про виставку сьогодні нагадують кілька колишніх павільйонів та гарні ворота у вигляді аркади, обвиті ліпним орнаментом із дарами колгоспних полів та садів – вхід на колишню виставку. Ворота житомирського архітектора Федора Антоновича Грінченка та послужили топонімом для назви площі. Вони включені до реєстру пам\’яток архітектури місцевого значення. 2013 року їх відреставрували.
Будівля №87 на лівій стороні вулиці — колишній “Будинок взуття”. Збудовано у 1970 році для Житомирської обласної взуттєвої бази. Тут була контора бази, склади та взуттєвий магазин. Тепер тут торговий центр “Вопак” та інші магазини. На розі Київської з проспектом Незалежності (колишня Іподромна вулиця) Центральний автовокзал (будівля №93). Збудували його у 1965 році за проектом архітектора Г. Синякова. Газета “Радянська Житомирщина” від 14 травня 1965 року тоді повідомила:«На розі вулиць Леніна та Іподромної в Житомирі цими днями відчинилися двері нового автовокзалу. На його першому поверсі – зал, у якому розмістилися сім кас, бюро справок, кімната матері та дитини, парикмахерська, камера зберігання промов. Зручні приміщення відведено для диспетчерської та операторської служб. На іншому поверсі – простора зала для пасажирів, столова. З нового автовокзалу щодня вирушає понад 150 автобусів…». Автовокзал реставрували у 2009 році.
Наприкінці вулиці праворуч Привокзальна площа. Вона почала формуватися ще 1896 року, коли тут з\’явився дерев\’яний вокзал для вузькоколійки Житомир-Бердичів. 1914 року поряд збудували кам\’яний вокзал для залізничної гілки з широкою колією Бердичів — Житомир — Коростень. За часів Української Народної республіки (УНР) у сквері біля будівлі вокзалу встановили пам\’ятник-обеліск на честь загиблих воїнів від більшовиків. За радянських часів його перефарбували у червоний колір, прикріпили зірочку та написали, що це на честь червоноармійців, які загинули у роки Громадянської війни. У повоєнні роки поруч у сквері з\’явився ще пам\’ятник Леніну. 1970 року за проектом архітектора Л.М. Чуприна звели нову будівлю залізничного вокзалу. Тоді ж провели і докорінну реконструкцію Привокзальної площі з її розширенням та благоустроєм. При благоустрої обидві пам\’ятники знесли. Стара будівля вокзалу після реконструкції та надбудови другого поверху використовується як службове приміщення. Ми підійшли до Київського мосту. У повоєнні роки зруйнований війною дерев\’яний міст замінили вузьким залізобетонним. 1980 року збудували широкий залізобетонний міст. На цьому мосту наша прогулянка закінчується. За мостом – Київське шосе.
В ілюстраціях до нарису унікальні гравюри, малюнок та історичні фотографії ХІХ та ХХ століть лише старій частині Київської вулиці – колишньої Великої дороги на Вереси. Якби була можливість у цей нарис вмістити всі старі фотографії, гравюри та малюнки всієї Київської вулиці, що збереглися, а поряд з ними сучасні фотографії в тому ж ракурсі, вийшла б цікава товста книга. Дякую за допомогу у пошуку архівних матеріалів моїх друзів-краєзнавців Сергія Собчука, Лесю Лось та Валерія Скорикова.
Ілюстрація перша зверху:
Фрагмент гравюри Яна Стіфі з малюнка Еразма Рудольфа Фабіянського початку 1850-х років (імовірно малюнок 1852 року) з польського ілюстрованого тижневика “Tygodnik Ilustrowany” № 100 від 24.08.1861 року. Це вид на Київську вулицю із боку нинішньої Львівської вулиці. На другому плані – ліва сторона Київської вулиці. Перший та другий триповерхові будинки праворуч стоять на тому місці, де тепер будинок №1 на розі із Соборною площею. На тому місці, де третя справа двоповерховий будинок, тепер готель “Україна”, а де четвертий, збудували будинок № 5 з відділенням Укрсиббанку. Там, де п\’ята справа триповерховий будинок, тепер вулиця Театральна. На місці шостого триповерхового будинку нині стоїть житловий п\’ятиповерховий будинок №9. На задньому плані праворуч Семінарійський костел. Зліва від костелу на правій стороні вулиці два будинки з колишніми номерами 4 та 6 за нумерацією 1910 року. Нині там сквер. Зліва – Михайлівська церква, що будується. Між церквою та будинками Губернаторський сад.
Ілюстрації другого ряду:
Перша зліва — Початок Великої дороги до Радомишля. Праворуч костел та келії Бернардинського монастиря. За ними садок монастиря. Зліва перший і поки що єдиний прибутковий будинок на майбутній Київській вулиці на розі з майбутньою Семінарійською площею (нині – Соборна). Його знесуть наприкінці 1950-х років. Гравюра першої половини 1840-х років автор невідомий.
Друга – Губернаторський будинок. Справа – флігель Губернаторського будинку, де була перша публічна бібліотека. За будинком Губернаторський сад. Малюнок 1870 Наполеона Орди з Національного музею в Кракові.
Третя -Ліва сторона початку Київської вулиці. Вид із Семінарійської площі (нині – Соборна). Друга триповерхова будівля ліворуч за нумерацією 1910 року №1 – прибутковий будинок Розенберга, третя двоповерхова №3 з готелем “Варшавські номери” – Гадземби та Войтасевич, четверта триповерхова №5 – Штоклянда. Фотографія 1873, автор – А. Желінський (A. Zelinsky). Скан із ілюстрованого путівника-довідника Георгія Мокрицького “Житомир”.
Четверта -Початок Київської вулиці. Віл з балкона готелю “Франція”. Зліва покажчик камери зберігання готелю “Мінель”. Перший праворуч одноповерховий будинок – флігель Губернаторського будинку. Перший праворуч триповерховий прибутковий будинок Харшана за нумерацією 1910 року № 13, за ним (справа ліворуч) двох та триповерхові прибуткові будинки: № 11 Лібровича, № 9 Фрідманов, № 7 Журавльова, № 5 Штоклянда, № 3 Гадземби та Войтасенович, № 1 . Фотографія кінця ХІХ століття, автор невідомий.
П\’ятаПрава сторона Київської вулиці між Семінарійським провулком та Михайлівською. Перший праворуч двоповерховий прибутковий будинок Корницьких за нумерацією 1910 року №8, другий із фронтоном над триповерховою частиною Вайсбурду №10 з готелями “Мінель” та “Метрополь”, третій Богдановича №12 з його власним готелем “Франція”. На фасаді вгорі під карнизом вивіска: «Готель Францiя. Номери на радість мешканцям». Зліва – Михайлівська церква. Фото ймовірно фотографа А. Жилінського (A. Zelinsky) 1873 року.
Шоста – Прибутковий будинок на розі Київської та Петербурзької вулиць № 21 домогосподарки Климович з готелем “Римська”. Фото кінця ХІХ століття, автор невідомий.
Ілюстрації третього ряду:
Київська вулиця. Перший ліворуч двоповерховий прибутковий будинок Пеньковського, другий триповерховий Епштейн. За ним на розі з Михайлівською вулицею Михайлівська церква. З усіх будівель, що знято на цій фотографії, збереглася лише церква, але без дзвіниці. Фото початку XX століття на поштовій листівці видання Г.М. Лейбенгарц.
Друга – Ліва сторона Київської вулиці між Губернаторським будинком та Петроградською вулицею. Перша будівля зліва – правий флігель Губернаторського будинку. За флігелем три двоповерхові прибуткові будинки за нумерацією 1910 року № 17 Скомаровських, № 19 Редігерів та № 21 Климович. Фото початку ХХ століття на поштовій листівці видання А.А. Закатова
Третя _Михайлівська церква та готель “Франція”. Фотографія початку XX століття, автор невідомий. Під фотографією текст словеницею та німецькою мовою: «1345. Житомир. Михайлівська церква та готель “Франція”. Житомір. Michaelskirche und Hotel “France”».
Четверта — Київська вулиця між Семінарійським провулком та Михайлівською вулицею. Перша будівля зліва – готель “Франція”, друга – готелі “Мінель” та “Метрополь”. На вулиці видно військовослужбовців німецьких військ, які 12 лютого 1918 року вступили до Житомира на прохання уряду УНР для підтримки порядку. Фото 1918 року, автор – невідомий німецький фотограф.
П\’ятаКиївська вулиця між Михайлівською та Московською вулицями. Перше та друге двоповерхові будівлі зліва – прибуткові будинки Пеньковського, третій триповерховий – Епштейна. На їхньому місці тепер дві будівлі житомирської філії компанії “Укртелеком” (колишні Поштамт та Будинок зв\’язку). Надворі німецькі військові. Фото 1918 року, автор – невідомий німецький фотограф.
Шоста – Універмаг на розі вулиць Леніна та Московської. Фото 1962 року. Скан із книги Синякова “Житомир”, видавництво “Мистецтво”, Київ, 1964 рік.
Ілюстрація нижнього ряду:
Перша зліва Початок вулиці Леніна (нині – Київська). Вид із площі Леніна (нині Соборна). Ліва ліва половина недобудованої кутової будівлі № 1 для товариства глухих (УТОГ). Правіше – колишній прибутковий будинок Розенберга в процесі його знесення, на задньому плані – новий чотириповерховий житловий будинок на Театральній вулиці. Праворуч – двоповерховий кутовий будинок колишньої духовної семінарії. Фрагмент фотографії 1962 року, автор – Борис Дубман.
Друга -Початок вулиці Леніна. Вид з Театральної вулиці. Перша будівля праворуч – житловий будинок на розі з Театральною вулицею № 7/4, збудований наприкінці 1950-х років на місці зруйнованого війною будинку Журавльова. Друга будівля праворуч – колишній прибутковий будинок Штоклянда, де за радянських часів був Будівельний технікум. Третя будівля – колишній прибутковий будинок Гадземби та Войтасевич, де був готель “Варшавські номери”, четверта будівля – ліва половина недобудованої кутової будівлі №1 для УТОГ. Фото 1963 року, автор – Борис Дубман.
Третя – Кінотеатр “Україна”. Фото 1963 року, автор – Борис Дубман.
Четверта – Ліва сторона вулиці Леніна на ділянці між вулицями Щорса та Московською. Фото 1963 року, автор – Борис Дубман.
П\’ята _Початок вулиці Леніна. Вид з площі Леніна. Перший кутовий будинок ліворуч – будинок № 1 товариства УТОГ, другий – готель “Україна”, третій – ще не знесений будинок № 5 першої половини XIX століття колишнього домовласника Штоклянда. Справа – житловий шестиповерховий будинок №2 з магазином “Пропагандист”. Фото 1985 року, автор – Борис Дубман.
Шоста – Магазин “Гудзіки”. Праворуч – колишній готель “Франція”. Фото 1989 року, автор – Павло Кашен.
