Стискали плоскогубцями фаланги пальців, ручним напильником пиляли зуби, пошкодження емалі, трас-сліди на зубах, гниле тіло.
Це не фільм жахів, а лише епізод справи, яку доводилося учора перекладати для команди адвокатів Олексія Ясюнецького та Акілле Кампанья, щоб розглянули у Міжнародному кримінальному суді. Мене ця лексика не лякає, уже був досвід роботи у кримінальній журналістиці. Тут питання в іншому. Це невимовний біль, рана, яка точно не загоїться. Особливо відчутно, коли спілкуєшся з родичами вбитих і закатованих. До цих жахіть звикнути не можливо. Коли читаєш, перекладаєш, переказуєш суть справи, у голові прокручуються реальні картинки. І запитуєш себе: «Як, ну як можна таке вчинити? Чим керується той, хто це робить?»
До речі, на українських землях, звільнених від істот, продовжують знаходити тіла загиблих. Кожну історію треба документувати і фіксувати. Це величезний обсяг роботи. Наша команда не працює задля кількості переглядів та хайпу, коли є ті, що боряться за втримання уваги аудиторії. Наша мета – якомога більше зареєстрованих справ у Міжнародному кримінальному суді. Як каже Олексій , це цвяхи у труну путіна. Якщо не документувати і не досліджувати, ніхто не знатиме зараз і в майбутньому правду. А зло можливо зупинити шляхом правосуддя.
