У Житомирі на Великій Бердичівській вулиці під номером 89 зберігся до наших днів перший у місті державний “Родильний притулок імені братів Дурилиних”. 20 березня 1915 року у цьому притулку народився майбутній геніальний піаніст Святослав Ріхтер. Ця красива одноповерхова будівля у стилі модерн побудована за проектом житомирського архітектора Мечислава Адамовича Лібровича. Будівля включена до реєстру пам\’яток архітектури місцевого значення.
У книзі житомирських краєзнавців Миколи Костриці та Руслана Кондратюка “Житомир: Підручна книга з краєзнавства” є коротка інформація: «Перший державний пологовий притулок було збудовано лише у 1900 році на кошти місцевих меценатів та благодійників братів Дуриліних. Цей заклад, назв на честь його засновників, був забезпечений найновішим на той час медичним обладнанням. Він мав просторі та світлі приміщення». Щодо дати споруди, згаданої тут, слід сказати, що у реєстрі пам\’яток архітектури стоїть інша дата – 1901 рік.
Хто ж ці брати Дуриліни, які подарували Житомиру пологовий притулок? Скільки їх? Звідки вони родом? Чим займалися у Житомирі? Де вони жили? Яка їхня доля? На жодне з цих питань у публікаціях житомирських краєзнавців не знайшло відповіді. Довелося підняти архівні та довідкові матеріали, Пам\’ятні книги Волинської губернії, прочитати статті та нариси краєзнавців Миколаївської області.
В результаті ретельних пошуків вдалося встановити, що це два рідні брати: інженер-технолог Андрій Ісидорович Дурілін та дійсний статський радник Михайло Ісидорович Дурилін. Народилися вони в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) у сім\’ї багатого купця 1-ї гільдії Ісідора Харлампійовича Дуріліна, який володів там заводами та копальнями. Його дружина Пелагея подарувала чоловікові чотирьох синів: Василя, Олександра, Михайла та Андрія, але під час останніх пологів померла. У 1868 році Ісідор Дурілін раптово продає рудники та заводи і поселяється в глухому степу. На високому березі Інгула купив 5 тисяч десятин землі, збудував будинок, млин, кузню, почав займатися вівчарством, добувати вапняк на продаж, розселив орендарів, і назвав нове село “Пелагіївкою” – на честь дружини. Село Пелагіївка існує й досі у Новобузькому районі Миколаївської області.
Його молодший син Андрій, здобувши вищу технічну освіту, став інженером-технологом. Служив він у кавалерії та, мабуть, у Житомирі, оскільки після звільнення в запас у званні корнета оселився 1888 року в Житомирі на Іларіонівській вулиці (нині Котовського) у будинку ватажка дворянства Волинської губернії Андрія Аршеневського. Будинок цей зберігся. Тепер у ньому обласна юнацька бібліотека. За Пам\’ятними книжками Волинської губернії я відновив перелік посад, які Андрій Дурилін обіймав на державній службі в Житомирі: член Губернського лісоохоронного комітету, директор Губернського опікунського комітету про в\’язниці, почесний мировий суддя З\’їзду мирових суддів Житомирського округу, почесний правитель Житомирської області допомоги нужденним ученицям Житомирської жіночої гімназії.
1892 року до Житомира на державну службу приїжджає його брат Михайло. Маючи на той час чин колезького радника, він незабаром дослужився до чину дійсного таємного радника (громадянський чин II класу в Табелі про ранги, що відповідав чинам генерал-аншефа та адмірала). Обіймав він ті самі посади, що його брат Андрій, крім лісоохоронного комітету. Оселився Михайло разом із братом, Олексієм, у селі Денеші Житомирського повіту (в 20 кілометрах на захід від Житомира), купивши її у графа Броніслава Дзялинського. У Денешах тоді був свій “Залізоробний завод” з доменною піччю, і брати Дуріліни стали власниками не тільки села, а й заводу. Тепер це село Дениші Житомирського району (одна літера у назві змінилася).
У 1890 році Ісідор Дурілін склав заповіт спадкоємцям. Сини, Андрій та Михайло, отримали у володіння Пелагіївку, але з умовою продати сільській громаді землю і побудувати храм на згадку про їхню рано померлу матір Пелагею. Заповіт батька було виконано скрупульозно. Відразу після смерті батька в 1896 році було закладено фундамент трьохпрестольної церкви і через два роки розпочато будівництво. Роботами керував Андрій Дурилін, допомагали йому прикажчик Петро Котеля та керуючий Гурій Гончаренко. Архітектор був запрошений з Німеччини, художники та муляри – з Москви.
Андрій Дурилін помер від туберкульозу, проживши все своє життя самотнім аскетом. Ельвіра Валієва із села Никифорова Альшеївського району Башкортостану розповідає: «Андрій Дурилін помирає у 1897 році і заповідає Михайлу побудувати санаторій для людей хворих на туберкульоз. Вже 1898 року було засновано Андріївський санаторій, який було пожертвовано понад 150 тисяч рублів. У червні 1901 року до санаторію приїжджає Антон Павлович Чехов зі своєю дружиною Ольгою Леонардівною Кніппер. У роки радянської влади санаторій перейменовують на санаторій імені Чехова». Цей санаторій знаходиться за 10 кілометрів від станції Аксьонове в Башкортостані (колишня Уфимська губернія). Під час Першої світової війни Андріївський санаторій був зайнятий евакуйованими переселенцями з прифронтових областей, у Громадянську війну пограбований, відновив свою діяльність у 1927 році, у середині 1980-х став дитячим санаторним табором імені Чехова.
Після смерті Андрія роботу з завершення спорудження храму взяв він Михайло. Ковані ґрати вікон, огорожу, бані, дзвони, хрести виготовили на його власному заводі в Денешах і доставили залізницею з Житомира. Під центральним вівтарем було збудовано склеп, до якого Михайло переніс останки матері Пелагеї Дуріліної та брата Андрія. 19 серпня 1904 року відбулося відкриття храму. Назвали його Свято-Михайлівським (Пелагіївським). Вийшло рукотворне диво, яке обрисами нагадує собор Василя Блаженного, що стоїть на Червоній площі у Москві.
У Житомирі на Вільсько-Шосейній вулиці (нині вулиця Перемоги) у районі нинішньої площі Короленка Михайло Дурилін до 1899 року завершив будівництво садиби з панським двоповерховим будинком, одноповерховим будинком для прислуги, будиночком воротаря, стайнею та великим садом із фонтаном. Прожив він у своєму маєтку до 1904 року. Потім чомусь переїхав на постійне проживання до Києва, а садибу здав у найм Волинському віце-губернатору, справжньому статському раднику Івану Івановичу Репойто-Дубяго. Потім тут була жіноча прогімназія на 100 учнів. З приходом радянської влади у цій будівлі відкрили Першу радянську трудову школу. В 1921 її назвали школою № 7, і тут вона знаходилася до 1936 року. Після звільнення міста від німецької окупації тут знову тимчасово перебувала жіноча російська школа № 7, а з 1 вересня 1947 року – чоловіча російська семирічна школа № 6. У цій школі я навчався з 1947 по 1951 рік. Знесли колишню садибу Дуріліна у 1972 році, і звели нову будівлю школи.
Живучи в Києві, Михайло Дурилін до самої смерті продовжував виконувати обов\’язки директора Волинського губернського опікунського комітету про в\’язниці. 19 грудня 1913 року склеп під Свято-Михайлівським (Пелагіївським) храмом прийняв ще одну труну – труну з тілом Михайла Ісидоровича Дуріліна, яка померла кількома днями раніше – 16 грудня, у Києві. У період радянської влади храм був розграбований, з фамільного склепу Дуріліних викинуто труни, приміщення використовувалося як склад. 1994 року при відновленій Пелагеївській церкві заснували православний жіночий монастир.
Біля будинку пологового притулку імені братів Дуріліних у Житомирі за радянських часів було багато господарів. У свій час був дитячий садок, потім приміщення орендувала філія Федерації кікбоксингу України. Вже багато років ця пам\’ятка історії та архітектури знаходиться на реставрації. Після реставрації планували одну кімнату виділити для музею речей Святослава Ріхтера, інші ж кімнати віддати дітям-сиротам, які піклуються прийомні батьки. Ось поки все, що я зумів знайти про братів Андрія та Михайла Дуріліних, які заслужили назавжди залишитися в пам\’яті нащадків. На жаль, не знайшов їхніх фотографій. Можливо, вони є в архівах або нащадків Ісидора Дуріліна, які нині живуть у Санкт-Петербурзі.
Ілюстрації:
Перша зліва – Пологовий притулок імені братів Дуріліних. Фото 2012 року, автор – Анатолій Магаз.
Друга – Свято-Михайлівський (Пелагіївський) храм. Фото 2011 року, автор – ТИХА.
Третя – Садиба Михайла Дуріліна у Житомирі. Фото 1950 року, автор – Борис Дубман.
Четверта – Будинок Аршеневського у Житомирі. Фото 2013 року, автор – mybrand.
П\’ята – Андрій Ісидорович Дурілін. Фото 1895 року. Скан із книги Георгія Мокрицького «Танго з минулим», 2013, с. 104.
