Соборна площа – головна площа Житомира. Від неї починаються дві стародавні вулиці — Катедральна та Басейна, чотири колишні стародавні дороги до Житомирського замку, а нині магістральні вулиці — Київська, Перемоги, Велика Бердичівська та Леха Качинського та ще одна нова вулиця Рильського. Тут відбуваються всі найважливіші загальноміські та державні свята, заходи, паради. Збереглося багато світлин площі, починаючи з кінця XIX століття. Я відібрав для цього нарису лише сім із них. Всі вони зняті різними фотографами в різні роки і навіть сторіччя, але майже в одному ракурсі з видом на Спасо-Преображенський кафедральний собор. Розглядаючи ці історичні фотографії, починаючи з верхнього ряду і прямуючи зліва направо, ми зробимо невеликий екскурс в історію.
Почнемо з першої зліва у верхньому ряду ілюстрації. Це вицвіла від часу фотографія кінця ХІХ століття. Імовірно 1890-ті роки. Вона з літературно-меморіального музею Михайла Булгакова у Києві. Називалася площа тоді Семінарійської, оскільки в середині ХІХ століття, коли їй дали таку назву, на неї виходила Житомирська римсько-католицька духовна семінарія – колишній Бернардинський монастир. Але на цій фотографії ми семінарію не бачимо. Пересічна забудова (праворуч) двоповерховими будинками вже відокремили семінарію від площі. Справа, де кутовий триповерховий будинок — це початок Київської вулиці. Зліва – початок Вільської вулиці. З 1897 по 1912 роки вона називатиметься Соборною вулицею, потім вулицею 1812 року, за радянської влади Карла Лібкнехта, а нині вулиця Перемоги. На передньому плані ми бачимо єдиний вид міського транспорту — гужовий. Близько двох десятків екіпажів чекають на пасажирів. У Миколи Костриці та Руслана Кондратюка у книзі “Житомир” читаємо: «За переписом 1897 року, у цьому промислі було зайнято 578 осіб. Візники ділилися на дві категорії: пасажирські та вантажні. Останніх називали ломовиками. Основним місцем стоянки та збору візницьких екіпажів була Соборна площа, де діяла так звана біржа, від якої було схоже одне з назв площі — Біржова. Тут екіпажі отримували реєстраційний номер, виданий у міській управі, який закріплювався на зовнішньому боці екіпажу». Тут слід пояснити, що тоді Соборною називалася нинішня площа Перемоги.
У центрі фотографії – Євдокиївська каплиця. Її побудували в 1868 році «на згадку про чудове звільнення Государя імператора від злодійського замаху». Замах у Парижі на імператора Олександра ІІ здійснив 25 травня 1867 року наш земляк Антон Березовський, уродженець села Авратин (тепер Любарського району). Воно в нього вийшло невдалим. Від великої кількості пороху пістолет розірвало і постраждав сам Березовський. 1868 року в Житомирі в друкарні Волинського губернського управління було видано брошуру А.Б. Братчикова “Каплиця в Житомирі на згадку про чудове звільнення Государя імператора від злодійського замаху волинського поляка Березовського”. У ній описані подробиці замаху, матеріали слідства та суду над Березовським. Є там і креслення фасаду каплиці на стадії проекту, розповідь про те, як з\’явилася ідея побудувати каплицю та великий список осіб та повітів Волинської губернії, які добровільно пожертвували гроші на будівництво каплиці. Так, наприклад, князь Імперетинський пожертвував 200 рублів, генерал-майор фон Геллер 100 рублів, віце-губернатор Плачковський 25 рублів, світовий посередник барон Врангель 10 рублів, поліцмейстер Лебедєв 5 рублів, повітовий стряпчий Макухін 2 рублі. Сума пожертв на 5 березня 1868 року становила 10274 рубля, 79 і 3/4 копійки.
А в конце брошюры “Прибавленiе”, где описана процедура закладки часовни: «По совершеніи во временном г. Житомире соборе божественной литургии Его Высокопреосвященствомъ, архіепископомъ Волынскимъ и Житомирсимъ Агафангеломъ съ местнымъ православнымъ духовенствомъ, 25-го мая 1868 года, въ день годовщины сохраненія жизни ДЕРЖА ІМПЕРАТОРА ОЛЕКСАНДРА II в Парижі від руки волинського поляка Березовського, в присутності посадових осіб цивільного і військового відомства, при зібраному війську, і зібраному місцевому населенні здійснено освячення місця. 7 років, і закладка її ; причому в фундаменті споруджуваної каплиці закладено екземпляр цієї брошури, укладений в цинкову герметично закупорену ящик». Мабуть, фундамент каплиці зберігся, а в ньому і згаданий тут ящик.
Звертаю увагу, що літургія проходила у тимчасовому соборі. Преображенського собору тоді ще не було. Він ще будувався. Тимчасовий собор був у церкві в ім\’я Святого великого князя Олександра Невського на розі вулиць Вільської (нині Перемоги) та Іларіонівської (нині Михайла Грушевського). Вона видно на другій фотографії. Каплицю збудували з граніту. Дверні лиштви та колони були з полірованого лабрадору, карниз, капітелі та дверні притвори чавунні бронзовані, куполи та хрести мідні позолочені. Після смерті імператора 1881 року її назвали Євдокиївською. Чому так назвали, пояснює священик та краєзнавець Ігор Кучерук:«Після смерті імператора Олександра ІІ 1 березня 1881 р. у день пам\’яті преподобномучениці Євдокії, каплиця була названа Євдокіївською. У каплиці була ікона преподобномучениці Євдокії з частинкою мощів. За каплицею доглядали сестри подвір\’я Зимненського монастиря. Їх будиночок знаходився поруч. Вони також пекли проскури для всіх храмів м. Житомира» .
Другу фотографію надруковано на поштовій листівці видання Г.М. Лейбенгарца у Житомирі. Це вже початок ХХ століття. Площа ще називається Семінарійською, але в 1911 її перейменують на площу Олександра II. Тут бачимо новий вид міського транспорту — трамвай. У 1898 році міська управа уклала з Південним товариством під\’їзних шляхів контракт на будівництво та подальшу експлуатацію трамвайних ліній з рухомим складом та всім приладдям до них. Того ж року розпочалося будівництво. На відміну від інших міст, Житомир пройшов проміжний етап – конку. Київський інженер та підприємець Південного товариства Лазар Поляков довів безперспективність кінної тяги, замінивши її у договорі на електричну. Для електростанції потужністю 315 кіловат, вагонного парку та майстерень відвели місце на Малій Бердичівській вулиці. 22 серпня 1899 року відбулося урочисте відкриття трамвайного руху. Житомиряни вийшли на центральні вулиці міста подивитися на вагони, що рухаються рейками, а деяким з них пощастило стати першими пасажирами міського трамвая. Захоплені дітлахи мчали слідом за вагонами.
«Отже, довгоочікуваний трамвай почав функціонувати, — писала газета «Волинь» у серпні 1899 року, — і ті житомиряни, які в останні дні досі напружували м\’язи своїх ніг, змагаючись від бігу з трамваєм. дадуть собі відпочинок, коли звикнуть до швидко витончених вагонів свого трамваю» . Трамвайні вузькоколійні колії (ширина колії 1 метр) були прокладені спочатку лише на чотирьох центральних вулицях міста – Київській (до вокзалу), Вільській, Великій Бердичівській (до пологового притулку імені братів Дуриліних) та Чуднівській (до річки Тетерів). Всі ці маршрути розпочиналися тут, на цій площі. На фотографії (на передньому плані) навіть видно перетин цих шляхів. Цими маршрутами курсували 12 вагонів. Два з них на цій фотографії. Кожен вагон був розрахований на 16 місць і на 6 стоячих. На фотографії бачимо, що всі трамвайні колії одноколійні. На вулицях були роз\’їзди. На кожному з них трамвай мав зупинитися і чекати на зустрічний вагон. А якщо ще зважити на те, що трамваї рухалися тоді зі швидкістю 10 км на годину (у візників – 12 км на годину), то тепер зрозуміло, чому з\’явилася відома приказка: «Швидкий, як житомирський трамвай » .
Новий вид міського транспорту спочатку був для багатьох дивиною. Пасажири не могли зрозуміти, чому кондуктори відмовлялися зупиняти вагони у місцях, які вони вказували. Газети писали і про курйозні вимоги. Ось одне з них: «Вагон, що рухався в напрямку до вокзалу, був затриманий на розі Міщанської вулиці якоїсь покоївки. На пропозицію кондуктора сідати покоївка відповіла: “Зачекайте, зараз пані одягнеться і вийде”». На фотографії бачимо кілька візників. У перші роки візники боролися із новим конкурентом. «Вони розгорнули справжню війну проти технічної новини, — читаємо у Миколи Костриці та Руслана Кондратюка у книзі “Житомир”. — При цьому застосовувалися різні засоби: від підкладання полів та камінців на рейки — до організації бойкотів та перекидання вагонів. Та попри всі негаразди, трамвай власно увійшов у життя міста».
На третій фотографії площа 21 січня 1925 року. Автор фотографії невідомий. Влада у більшовиків. Усі будівлі (і навіть Євдокиївська каплиця) поки що збереглися у колишньому вигляді, але площа вже носить ім\’я німецької революціонерки Рози Люксембург. На фотографії напис: «Ходи Робітників та Крців Житомира в день смерті В.І. Леніна 1925» . Робітники та червоноармійці, зіщулившись від холоду та сховавши руки в кишені, стоять навколо фундаменту під майбутній пам\’ятник Леніну. Його урочисте відкриття відбудеться 1 травня 1926 року. Бронзову фігуру виллють у Москві, а постамент виготовлять із місцевого лабрадориту та червоного граніту. Скульптор пам\’ятника В. Алексєєв, архітектор Є. Соколов. Це вже буде другий пам\’ятник Леніну у Житомирі. Перший пам\’ятник Леніну спорудили на Другому бульварі 1922 року ще за його життя. Євдокиївську каплицю знесуть ще до відкриття пам\’ятника. Уздовж усієї площі для пам\’ятника зроблять сквер у створі зі сквером колишнього Єврейського бульвару (зберігся на початку вулиці Перемоги).
Четверту фотографію невідомого автора знято 5 липня 1941 року. Ця дата помітна на календарі стовпа у сквері. На стовпі ще й годинник, барометр, термометр, а зверху флюгер. Такий самий стовп перед війною встановили у скверику на Михайлівській вулиці. 5 липня 1941 року дуже тривожний день у місті. У мирне життя Житомира увірвалася Друга світова війна. Німці дедалі ближче підходять до Житомира. Бомбіжки міста стали щоденними. На фотографії добре видно сквер на площі Рози Люксембург із пам\’ятником Леніну. На задньому плані Преображенський кафедральний собор без хрестів на банях. Їх знесли ще на початку 30-х років, коли храм закрили для віруючих. За собором чорний дим величезної пожежі. Це горять розбомблені німцями дві будівлі колишньої Волинської духовної семінарії, де перед війною було військово-піхотне училище. Зверніть увагу на транспарант у верхній частині фотографії: «Наше право справедливе, враг буде розбитий, перемога буде за нами». Це заключна фраза звернення до радянського народу, яке заступник Голови Ради народних комісарів СРСР В. М. Молотов зачитав о 12 годині дня 22 червня 1941 року. 6 липня – останній день евакуації. 9 липня у першій половині дня Житомир буде окуповано.
П\’ята фотографія знята німецьким фотографом, мабуть, 10 липня 1941 року. Німці вже прикріпили до стовпів покажчики. Ленін скинутий із п\’єдесталу, п\’єдестал ще не розібраний. Ми бачимо на площі німецького регулювальника та колону військових вантажівок. Зліва — постраждалі від бомбардувань будинки на вулиці Карла Лібкнехта. Німці перейменують її в Rownoer Strasse (Рівненська вулиця), а площа Рози Люксембург у Kathedral Plaz (Соборна площа). На німецькій карті Соборної площею позначено територію не лише нинішньої Соборної площі, а й теперішньої площі Перемоги та початок нинішньої вулиці Перемоги. Сквер перетворять на цвинтар для загиблих німецьких солдатів та офіцерів. З метою залякування населення на площі періодично проводитимуть публічні страти місцевих мешканців у присутності городян. Біля того місця, де була шибениця, тепер пам\’ятний знак.
Автор шостої фотографії я. Знімок зробив у січні 1955 року. Це вже не площа Рози Люксембург, а Леніна. Перейменували її 1954 року. На фотографії ми бачимо все, що залишилося після війни на цій площі — один будинок на початку вулиці Карла Лібкнехта (нині — Перемоги) та два на початку вулиці Леніна (нині Київська). Вони частково постраждали від пожеж, та їх уже встигли відремонтувати. Більше нічого не вціліло — суцільні руїни. У сквері на тому ж місці відновлено пам\’ятник Леніну з бетону за проектом скульптора Б. Короткого. Новий п\’єдестал у 1947 році зробили з цегли та оштукатурили цементним розчином. Газета “Радянська Житомирщина” після урочистого відкриття пам\’ятника повідомила: «8 листопада 1947 року трудящі Житомира відзначили велику подію у жітті міста – відкриття пам\’ятника геніальному творцю радянської держави В.І. Леніну на площі Розі Люксембург» . Простоює цей пам\’ятник до 1964 року. На передньому плані фотографії трамвайні рейки у напрямку вулиці Карла Маркса. Так за радянської влади називалася Велика Бердичівська вулиця. Трамваї через площу курсуватимуть до 1957 року. Все, що ми бачимо на цій фотографії, окрім собору не збереглося. Усі знесуть у наступні роки для нового будівництва.
1955 року було затверджено перший післявоєнний Генеральний план відновлення Житомира. У ньому площі Леніна надали статусу центрального, і її почали забудовувати і впорядковувати. Першим на площі 1956 року було збудовано п\’ятиповерховий житловий будинок з аптекою на першому поверсі. 1957 року збудували будівлю обласного комітету Комуністичної партії (нині Будинок правосуддя — пам\’ятка архітектури). У 1958 році площу розширили та заасфальтували. На ній почали проводити паради та демонстрації. А перед обкомом партії до 1964 року на новорічні свята встановлювали головну ялинку міста. У 1960-х роках площу забудували п\’ятиповерховими житловими будинками зі скатними дахами. 1964 року перед обкомом партії спорудили новий пам\’ятник Леніну на гранітному п\’єдесталі, авторами якого були скульптори Макар Вронський, Олексій Олійник та архітектор Федір Грінченко. Це була авторська копія монумента, встановленого на Всесвітній виставці у Брюсселі у 1958 році. 21 лютого 2014 року пам\’ятник скинуть із п\’єдесталу. 1966 року площу прикрасив новий театр на 950 місць. Його офіційне відкриття відбулося 7 листопада 1966 року. 1975 року на місці дивом вцілілого після війни житлового двоповерхового будинку XIX століття збудували перший у Житомирі дванадцятиповерховий елітний житловий будинок. У 1980-х роках фасади всіх п\’ятиповерхових житлових будівель площі було реконструйовано із надбудовою ще одного поверху.
Сьома фотографія – сучасна панорама Соборної площі на сайті “Яндекс.Карти”. Площу Леніна перейменували на Соборну площу ще за радянської влади 1990 року з ініціативи депутатів міської ради.
