В мене два дні народження. Один для паспорту – 3 вересня 1993 року. Другий справжній – 11 березня 2024 року. 11 березня понеділок був, ми тримали позицію десь у лісосмузі біля Бахмуту. Удвох, я і ще один літній вже хлопець з другої роти. Позивний в нього, пам’ятаю, Мазуто. Чому Мазуто? Бо до війни в лісі робив на тракторі, як і я. Кожен день в мазуті. Так воно і в’їлося навіть у позивний.
Тиша була. Потім годин у 10, раптом, почало відбуватися щось незрозуміле. З усіх боків потужні «приходи» (прихід – розрив снаряду чи міни – Авт.), гуркіт, земля дибки. І тільки після «приходу» чутно «вихід» (вихід – постріл – Авт.). Чортівня якась. Заскочили у бліндаж. Бліндаж в нас зовсім невеличкий, десь метр сорок на метр тридцять. Ще й мілкий, ще й з прямим входом. Він не те, що від снаряду, від хорошого матюка не захистить. Але більше сховатися ніде. Тільки у бліндажі я врешті-решт збагнув, що по нам працює кацапський танчик. До того дня по мені ж ніколи танки не працювали. Спочатку було дуже моторошно. Аж до судом. Жити хотілося. А танчик б’є, як картоплю саджає, снаряд біля снаряду. Вже зовсім поруч. Я розумію, шансів в нас нема ніяких, рано чи пізно все одно накриє. І тоді замість страху з’явився пофігізм. Мені вже все було байдуже. А танк лупить і лупить. Таке враження було, що він зовсім поруч, скотиняка, десь за кущами стоїть. І тут мене перемкнуло: злість з’явилася неймовірна. Захотілося схопити РПГ (РПГ – ручний протитанковий гранатомет – Авт.), вийти та заткнути пельку цьому кацапському виродку.
Раптом, також несподівано, усе припинилося. В портфелі (так Андрій називає солдатський наплічник – Авт.) ковбаса, цибуля, сало. Незамінні речі від стресу. Тільки-но зібралися поїсти, дронщики повідомляють в радєйку: «По дорозі в ваш бік йдуть два пі**ри!». Ми поки збагнули, що робити, міркувалка ж погано працює, я на той момент вже четверту добу був на позиціях, без сну фактично. Поки їжу згорнули, з радєйки вже кричать: «Пі**ри біля бліндажу!». Ми автомати в руки, вискакуємо. Перший – Мазуто вискочив. Тільки но він зробив два-три кроки, одразу ж впав на коліно. Подумав з ногою щось. Я до нього, а в побратима дірка у скроні, кров цівкою пульсує. В дірці мізки ворушаться. В ту ж мить боковим зором помітив пі**рів, вони в метрах тридцяти були. На дорозі. Тільки хотів відкрити вогонь, друга куля в мене прямо перед носом дзенькнула. Чесно кажу, я перший раз був в такий колотнечі. Що робити, не знаю. Ускочив назад у бліндаж. За мить пі**ри були біля входу. Один дав чергу. Не знаю, як він в мене не влучив. Чую їхню розмову: «Кинь туди гранату». Ну думаю, на цьому і все. Але з якихось причин гранату не кинули, може на моє щастя гранати в них скінчилися. Залізли в бліндаж, побачили, що я живий. Той, хто стріляв, відстебнув «магазин» і цим «магазином» мене по зубах. Типу, ласкаво запрошуємо в «руський мир»! Одразу ж по рації доповідають, що мовляв захопили бліндажа і нас: один «200» і один полонений. Їхні втрати, в одного уламкове щоки. Спитали за аптечку. Я збрехав, що немає, хоча в портфелі аж дві було. Ще чого не вистачало, пі**ра аптечкою забезпечувати. Поцікавилися, чому воюю за Україну? Як не воювати, кажу, це мій дім. Далі з’ясувалося, що один з пі**рів якимось боком теж має відношення до України: в нього родичі живуть в Одесі. На вигляд кацапам було років по 45-47. З їх слів, нещодавно мобілізовані. Обидва в якомусь брезентовому однострої, мабуть, ще з радянських складів. Бомжівські наплічники, в яких не було ні їжі, ні цигарок. Забрали в мене дві пачки. Хотіли ще й патрони забрати, але калібр не підійшов.
Наші дронщики, тим часом, почали закидувати бліндаж скидами (скиди – саморобні бомби, зазвичай перероблені з мін та гранат – Авт.). Вони бачили, що всередину залізли пі**ри і подумали, що мене вже немає в живих. Тож, бліндаж разом з пі**рами можна рознести на друзки. Хоча кацапи і пі**ри, але жити все ж хотіли, як і нормальні люди. Почали барикадувати вхід всіляким мотлохом, наплічниками. Навіть зняли з мене бронежилет для цього. Але їхні барикади відразу же спалювалися скидами і хвилин за десять закривати вхід не було вже чим. В якийсь момент у кацапів почалася паніка. Металися по бліндажу, як щури, волали: «Чево нам делать? Нам п**зда!». Бліндаж ходив ходуном. Усе в диму, в землі. Перекриття ось-ось впаде. І чим більше вони репетують, тим я стаю спокійніше. Бомбардування на деякий час припинилося, дрони полетіли за новою порцією вибухівки. Я скористався цим моментом і кажу: «Дивіться, живі звідси ви все одно не вийдете. Наші по-любому вас знищать. Не вийде дронами, викличуть арту. Але у вас є шанс на порятунок. Поки дрони перезаряджають, а це хвилини дві, я виходжу звідси першим. Дронщики бачать, що це я, припиняють кидати скиди, ведуть мене на наші позиції, а ви тим часом біжите до своїх». Росіяни погодилися. Іншого виходу в них не було.
Тільки я вийшов, бачу мене атакує дрон. Готується зробити скид. Оператор, мабуть, подумав, що я кацап, який переодягнувся в українську форму. Я зірвав з себе куртку, машу – свій! Свій! Дронщик все ж впізнав мене. Припинив атаку. Повів за собою. Я йду, а спина наче дерев’яна. Думаю, вистрілять пі**ри в спину чи ні? Не вистрілили.
Як я добрався до своїх – це окрема історія. Спочатку мене вів дрон. Потім я загубився, потім потрапив під обстріл, ховався. Заблукав, дороги я не знав. Врешті-решт, якимось дивом, вийшов до наших дронщиків. Мене трусило, як в лихоманці. Хлопці зварили каву, пригостили шаурмою. Трохи заспокоївся. Запитали, чи не здав я пі**рам наші позиції? Що я міг здати? Завели мене на позиції в сутінках, де що знаходиться, нічого не бачив. А якби і бачив, все одно знайшов би спосіб їх обдурити.
Командир роти, коли вислухав мою історію, сказав: «Ти тепер до церкви повинен сходити і усім святим свічки поставити». Але я не пішов. Ще не готовий морально. Але з того дня в Бога вірую і молюся кожен день.
Після війни, якщо доживемо, найперше, що зроблю – почну будувати сім’ю. Ані години, ані хвилини не буду зволікати. В мене дівчина є. Ми познайомилися перед самою війною. Вона з дитям, але то дурниці. Трохи позустрічалися і посварилися. Якби не війна, може і не помирилися би. Знаю, що вона мене чекає. Так що після війни відразу створю сім’ю. Дім побудую. Це головне в житті. Я знаю, що говорю, в мене з дитинства немає батьків.
І ще після війни хотілося б забути увесь цей жах. Забути і ніколи не бачити більше цих бронежилетів, автоматів і трупів…
Якщо якась людина попри смертельну небезпеку врятувала життя іншій людині, ми називаємо такий вчинок подвигом. Але, як назвати вчинок, коли попри небезпеку людина врятувала саму себе, ще й зберігла при цьому самовладання та гідність?
Самоврятованим потопаючим, на жаль, поки не дають нагород.
P.S. Вітковський Сергій Георгійович, солдат. Позивний «Мазуто». Загинув неподалік Бахмуту 11.03.2024 року.
Вічна пам’ять герою!
