Оту «щурячу нору», всього в якихось п’ятдесяти кілометрах від Запоріжжя, на лінії фронту, вирили солдати російської окупаційної армії. Або, простіше кажучи, пі**ри, якщо виражатися високим стилем. Мені чомусь здається, росіяни, замість того, щоби натирати лопатою мозоляки, воліли б ґвалтувати в цей час наших жінок і відправляти в свої Мухосранські унітази з пральними машинками. Але тваринний страх перед снарядами ЗСУ не залишив їм вибору. Звісно, довбати кам’яну запорізьку землю, яка у свій час, можливо, надихнула інженерів на винахід бетону, сумнівне задоволення. Але, саме там, під землею орки вважали за краще зберігати свої неголені «духовні скрепи». Утім, недовго музика грала. Через якийсь час українські війська посунули лінію фронту. «Нора» разом з сусідніми окопами та навколишнім пейзажем перейшла під контроль української армії.
Спробую описати нору, не розкриваючи деталей, так як «об’єкт» на момент виходу публікації ще використовувався нашими військовими в якості вогневої точки.
Отже, уявіть, що копали її обкурений архітектор, монах та шахтар. Архітектор намітив заплутані і в той же час зручні для оборони лабіринти. Монах зробив склепінчасті стелі, як у церквах. А шахтар тупо рив усе навкруги і усе підряд.
Саме на тій позиції, котру з метою конспірації я перейменував на «Бердичів», в понеділок 3 червня несли бойове чергування двоє бійців однієї з бригад Житомирської ТрО: 52-річний Андрій Л. та його командир – 24-річний Василій К.
Американці 3 червня відзначають Національний день шоколадно-мигдалевого печива. Українці – день велосипедиста. А кацапи в той же день, ймовірно на зло жидо-американцям, вирішили доказати, що «Бердичів» – споконвічна руська нора. Швидко знайшлися і історичні аргументи – міни 120 калібру, котрими «асвабадители» з самого ранку почали щедро закидати наш опорний пункт. Окрім ворожих мінометів позицію атакували дрони-бомбардувальники та FTV – вони же дрони-камікадзе. Інтенсивність вогню була настільки високою, що наші бійці вимушені були увесь день просидіти під землею. Важкі 120мм міни 8 разів влучали прямо по норі. Але творіння обкуреного архітектора витримало. Зі склепінчастих стель на наших захисників навіть не впала жодна грудка землі! Єдине, що проникало в підземелля – це вибухові хвилі.
«Було таке відчуття, – розповідав мені потім Андрій, – буцім-то з мого черепа якийсь жартівник зробив дзвін. Всередині величезний чавунний «язик». Вибух і «язик» з усієї дурі б’є зсередини по потилиці. Замість звука у вухах глиняна тиша…».
Поки працював міномет, дрони-бомбардувальники методично знищили усі міни, які прикривали підходи до «Бердичіва». Дрони FTV м’ясними штурмами проривали «протиповітряну» оборону нори. Протиповітряна оборона – це розтягнуті в декількох метрах над землею рибальські сітки. Відбувався штурм наступним чином. Перший FTV на підльоті до підземелля врізався в сітку. Заплутувався. Злобно дзижчав, як гнійова муха перед близькістю з павуком. Далі підлітав другий FTV. Врізався в перший. Вибух і в сітці утворювалася діра, через яку летів далі третій дрон. Він вибухав об ковдру, яка закривала вхід до нори. Четвертий об гілки, котрими була замаскована бійниця з другої сторони «Бердичіва». Наступні камікадзе, крізь розчищений таким чином простір, намагалися залетіти прямо в бліндаж. Але який би вони не здійснювали маневр далі, всередині приміщення завжди чомусь натикалися на земляні стіни коридору і вибухали об них, не завдаючи нашим військовим ніякої шкоди, окрім «ударів дзвонів». Дякувати «архітектору» за оригінальне планування!
Після опівдня в результаті дронових атак майже повністю завалило вхід до «нори», залишився тільки невеликий лаз, який йшов в землю під крутим кутом. І навпаки, замість маленької бійниці для стрільби, від вибухів утворився великий пролом.
Довгий, як собача пісня, червневий день для Василя та Андрія пролетів за мить. «Напевно кацапи щось собі міркують!» – сказав ввечері Василь, затягуючись димом сигарети.
– «Усе це не просто так!».
– «Сплюнь!» – замахав руками Андрій. «Ти хіба не знаєш, що думки матеріальні?»
Василь випустив дим і сплюнув під ноги, напевно, намагаючись попасти у власні думки.
До ночі обстріли вщухли. Наші бійці вилізли на поверхню, щоб спостерігати в тепловізор за підступами до «Бердичіва». Мало носом до носа не зіштовхнулися з ворожим дроном, який нахабно висів біля самої землі і контролював кожен рух біля входу. Перечекати дрон не виходило. Перед тим, як у дрона закінчувався заряд батареї, і він вимушений був летіти на заміну джерела живлення, його заміняв наступний. Це тривало до другої години ночі. Звісно, в таких умовах про зовнішнє спостереження за супротивником навіть не йшлося. Чергування вирішили організувати всередині нори на сходинках за напівзаваленим входом.
Приблизно о 2.30 Андрій, який чергував першим, почув, як на сходинки впав і покотився з шипінням якийсь предмет. «Вася, шухер!» – гукнув він командиру, а сам стрибнув за ріг лабіринту. Команди «Шухер» не має у військовому статуті. Але я невпевнений, чи зміг би згадати статут навіть головнокомандуючий, якби опинився у такій ситуації. Пролунав вибух. Вася миттєво скочив, ніби і не спав зовсім, і натиснув тангенсу радіостанції: «Банкова, нас штурмують! Надішліть дрон!».
Я навмисно змінив назву штабу батальйону на «Банкову», але думаю, що читачі зрозуміли, що малося на увазі.
Через декілька секунд після вибуху отруйний газ з гранати вогнем почав випалювати очі, горло, легені. Кожен подих спричиняв нестерпний біль. Зверху пролунав характерний російський говір : «Ва-аенные, сда-авайтесь!».
«Я одразу ж зрозумів, ті кацапи не мобіки, вони «спецура»! – розповідав Андрій.
– «І знаєш, чому я так вирішив? Тому, що вони розмовляли без матюків!».
– «Підійди і візьми!» – вигукнув Василь у відповідь на кацапський ультиматум.
Одразу ж в нору полетіла друга граната, але на цей раз вже не газова. Уламками посікло кабель зовнішньої антени радіостанції, і увесь «Бердичів» залишився без зв’язку.
– «Пі**раси!», – крикнув Андрій чужим від чергової контузії голосом.
У відповідь автоматна черга.
– «Розумієш, ніколи не міг подумати, що можливо по пострілах визначити, стріляє в тебе ворог зі злістю чи з доброю душею», – чи то жартома, чи то всерйоз розповідав Андрій декілька днів поспіль.
– «Чую, той зверху дуже розлютився. Після черги я двоєчку йому: піф-паф. І знову: пі**раси! Думаю, кацапчик психане, полізе у лаз, тут вже я його же тушкою дірку і закупорю. Нажаль розумний попався, не поліз.»
Одночасно кацапські «специ» штурмували нору з іншої сторони крізь розтрощену бійницю, де відстрілювався Василь. Бойові гранати окупанти скрупульозно чергували з газовими. Розрахунок в них був на те, що українці рано чи пізно отруяться та вилізуть нагору з піднятими лапками. Щоби якось дихати наші бійці намочили футболку та край спального мішка і дихали через них.
– «На дворі темрява. До найближчих наших позицій не те щоб далеко, але й неблизько, – розповідає Василь, – Навкруги мінні поля. Радіостанція не працює. Почули чи не почули нас на «Банковій» невідомо. Допомоги чекати нема звідки. Судячи по голосах кацапських вояк, їх там нагорі було чимало. Ми розуміли, рано чи пізно в нас закінчяться набої або ми отримаємо поранення, і кацапи увірвуться у бліндаж. Наша смерть – це лише питання дуже короткого часу».
– «От тоді усе життя перед очима пролетіло», – продовжив Андрій. «Розумієш, що таке усе життя перед очима? Це згадуєш не гульки в ресторані, не тачки і не поїздку на відпочинок до Туреччини. Згадуєш мати. Батька. Жінку. Дітей. І більше нічого в голову не лізе. Розумієш?»
– «Ми з Андрієм ще задовго до цього бою вирішили, – говорить Василь, – якщо що, в полон в ніякому разі не здамося. Будемо битися допоки зможемо. Тому що дивишся в інтернеті, як вони знущаються над нашими полоненими…,- пересмикує плечима, – краще смерть».
Анатолій М. – командир роти, в якій служили бійці, все ж таки встиг почути по радіостанції повідомлення про ворожу атаку. Надав розпорядження відправити до «Бердичіва» розвідувальний дрон. Усе те, що бачила тепловізійна камера дрону транслювалося на великий екран монітора в штабі батальйону Ось позиція «Бердичів». Лісосмуга. Стовбури дерев, як завжди, нагрілися за день і тепер випромінюють тепло, яке добре видно в тепловізійну оптику дрона.
– «Навколо «Бердичіва» жодної живої душі. Ніяких ознак штурму не спостерігається», – констатував черговий офіцер штабу.
Може хлопцям здалося? Оператор дрону вже хотів повертати свій апарат на базу, аж тут Анатолій побачив, як від одного стовбура відділився людський силует. Потім людська фігура відділилася від другого дерева.
– «То наші військові на перекур вийшли, – припустив оператор дрону, – я повертаюсь.» Аж тут заворушилося вже третє, п’яте, дев’яте дерево!
– «Гей, гей! Який перекур!» – сполошився командир роти. «У мене там всього двоє бійців!». «Бердичів» в облозі? Можливо Андрія з Василем вже захвачено в полон або вбито. Що робити? Часу на роздуми не має. Надіслати допомогу? Поки вона добереться. Вночі – це довго. Можуть не встигнути. І нема гарантії, що на підходах до «Бердичіва» не буде засідки. А якщо вдарити по позиції мінометом? Орки тоді, скоріш за все, будуть знищені. Але, якщо Андрій з Василем у полоні, то разом з орками загинуть і вони… Хлопцям смерть, а мені життя з клеймом вбивці. Якщо ж бійці зайняли оборону всередині нори, то мінометний обстріл – це їх єдиний шанс на спасіння. Якщо, звісно, міна не проб’є земляні склепіння. А якщо проб’є?»
Тут я спробував приблизно описати, яким чином у командирів на війні з’являється сивина.
– «Мінометна батарея, по позиції «Бердичів», вогонь!»
– «Ми почули розриви снарядів зверху, – розповідає далі Андрій. Не одразу до нас дійшло: це ж наші! Відганяють орків! Чуємо, кацапи тепер стріляють не тільки всередину бліндажу, а ще й кудись вбік. Як потім з’ясувалося, це троє побратимів з сусіднього опорного пункту, коли почули звуки бою, пішли вночі крізь мінне поле нам на допомогу. На ходу стріляли навмання, на звук, намагалися відволікти увагу ворога на себе. Кацапи, які раніше спокійно розмовляли між собою, не поспішаючи ходили туди-сюди, тепер запанікували. Забігали. Десь на початку п’ятої ранку орки жбурнули у нору, наостанок, зв’язку гранат і начебто відступили. Дронщик потім розповідав, що нарахував серед «спецури» трьох поранених.»
– «Мінометний обстріл і автоматні черги припинилися», – Василь курить і розповідає далі.
– «Тиша. Сидимо, не вилазимо. Мало що, може пі**ри не пішли, може зачаїлися поруч і тримають вхід під прицілом? Аж чуємо ззовні: «Васька, живий? По голосу впізнаю Миколу з сусідньої позиції.
– «Живий!» Виповзли. Обійнялися з пацанами. Сльози на очах… «Де пі**ри?»
– «Не видно.» Тільки парою слів перекинулися, як по нашому опорному пункту «Василек» кацапський почав працювати (Василек – автоматичний 82мм міномет – Авт.) Криє зовсім поруч. Треба швидко виходити з під обстрілу. Світало вже. Вирішили йти до сусідньої позиції. Йдемо без нічого. Наплічники, усе залишили. Непідйомний для нас вантаж. Йдемо з одними тільки автоматами. А ноги все одно не тягнуть. Легені повітря взагалі не сприймають. Ледве дошкандибали. Васька одразу ж впав і цілий день спав, як убитий. А я сів під деревом і до вечора вихаркував з легень якусь білу хрінь. Надвечір нас евакуювали. Ось тепер крапаємось у лікарні. Проходимо повне ТеО – техобслуговування, – посміхається. І хочеться вже продовжити «дискусію» з кацапчиками. Нам є їм що сказати.»
Богдан Лу
