В українському інфопросторі багато роздратування. І нарікань. І плачів. Але все це – стрясання повітря.
Даремне й безкінечне.
Тим часом російські будинки цілі, лікарні теж, і школи цілісінькі, і вся цивільна інфраструктура, ніби нічого й не сталося.
То чому росіянам не трощити все це в Україні, зачищаючи територію і людей на ній, наперед знаючи, що за це їм нічого не буде?
Роками, а може і десятиріччями, поступово перетворюючи українські міста в руїну, а українців – у …
А когось цікавить, де українські удари у відповідь?
Де теракти, диверсії, акти масового знищення росіян?
Їх не було, немає і, скоріш за все, не буде. Хтось занадто піклується про убезпеченість російських людей, про їх життя й благополуччя?
Чи в людей, яких обрали українці, – нуль емпатії до них, і навіть думка про симетричну реакцію на удари здається крамолою?
Може, ці люди все ще бачать мир в очах путіна?
А це ключове і, можливо, єдине важливе питання війни, бо ця війна дивна і, можна сказати, унікальна в історії людства. Унікальна саме своїм примітивізмом, який інші назвали би гуманізмом, хоча це не гуманізм, а досить оригінальний, український, спосіб садомазохізму…
Біль за всіх загиблих після сьогоднішньої атаки. І прокляття тим, хто так ревно оберігає росіян від справедливої помсти
