Cкільки ж хуторів було раніше і скільки нині налічується на Житомирщині?
Власне, перші відокремлені хутори в нашій області, як і скрізь в Україні, масово стали з\’являтися після Столипінської реформи, коли заможним селянам дозволили виділяти землю (відруби) для ведення одноосібного господарства. Нині, за визначенням, хутір — це вид сільського населеного пункту, що складається з кількох дворів або одного двору, де садибні й польові роботи виконують одноосібно або групою споріднених осіб.
Не будемо надто критично оцінювати таке досить просте визначення, але давайте подивимося, скільки ж хуторів було раніше і скільки нині налічується на Житомирщині?
На жаль, більш-менш точна їх кількість ніде не зазначена. За статистикою станом на 1 січня 2024 року «до складу Житомирської області входило 1613 населених пунктів сільського типу: 1593 села і 20 селищ». Та про хутори у звіті жодного слова.
Не секрет, що найбільшого і нищівного удару по хуторах завдала саме радянська влада. Як відомо, хутори в радянській Україні були практично винищені. Хоча до 1917 року у 8 українських губерніях на хутори припадало 2,7 млн десятин, якими володіли 400 тисяч (14 %) селянських дворів. Радянська влада за часів НЕПу репресувала хутірні господарства, а через колективізацію почала їх повсюдно ліквідовувати, тавруючи хліборобів на хуторах як куркулів і глитаїв. Та це був лише початок її наступу.
І вже у 1939–1940 рр. відбувалася примусова ліквідація всієї хутірської системи розселення в Україні, ніби то через те, що хутори сприяють збереженню «приватновласницької психології» та заважають залученню хуторян до соціалістичного господарювання. Перервавшись на час Другої світової війни, практика знищення хуторів поновилася вже у 1946-му. На заході України до їх знищення додався ще один мотив – боротьба з ОУНівським підпіллям, з боївками та криївками. Це тоді особливо не афішували, але, здійснюючи таку боротьбу, влада оголосила війну як хуторам, так і «безперспективним селам». Та попри це, на початку 1960-х в Україні ще існувало близько 7 тисяч хуторів. Але згодом було взято новий курс на укрупнення сільських поселень, і хуторам настав майже остаточний кінець. Хоча нині залишилися досить-таки промовисті загальні назви: хутір Затишшя (Житомир), хутір Мокляки (поблизу Ємільчиного). Не спроста, мабуть, хуторами зараз називають і чимало інших сільських населених пунктів: Видумка, Бобрик, Будище, Березине, Чешська Крошня і десятки інших сіл нашої області.
Насправді ж, на превеликий жаль, справжніх хуторів на Житомирщині майже не залишилося, бо навіть деякі раніше «заможні» села нині поступово припиняють існування і зникають із географічних мап. Однак, при уважному погляді, часто на околицях Житомира ще можна помітити сліди відокремленого хутірського проживання. Це так звані «хатнища» — залишки колись міцних господарських будівель, закинуті криниці та вже трохи «здичавілі» фруктові дерева, переважно яблуні, груші й сливи…
Така ось сумна і зовсім не справедлива історія українських хуторів, до речі, зовсім не досліджена і, головне, не оцінена. Адже український хутір — символ вдалого, заможного і натхненного господарювання, справжній вияв завзятості й працелюбства українських селян. А можливо, хутори у нас ще відродяться в дещо іншому форматі й вимірі?
