До молодих, до старих, до тих, хто був, палав чимось, любив когось, а тепер немає…
До молодих, до старих, до тих, хто був, палав чимось, любив когось, а тепер немає…
Це носити за душею смерть. Ненавидіти її, а іноді бути їй вдячною — що була швидкою, що була без мук.
Це плакати за незнайомцями, заходити на їхні сторінки в соцмережах, дивитися на фото, вивчати їхнє життя тоді, коли його вже немає.
Це проявляти вдячність тим, хто віддав життя, це боятися глянути в очі батьків, які втратили.
Це думати перед сном, наскільки все таки несправедливе слово «дякую», воно і для тих, хто дає тобі яблуко, воно і для тих, хто віддає тобі своє життя.
Це відчувати провину, бо ти живий, а хтось вже ні.
Хоча ти і не винен, але від того не легше.
Просто хочеться, щоб за всі українські смерті була розплата.
Просто хочеться, щоб вони не стали марними…
@Lilia Korop




