Всі, кого доля звела з житомирським педагогом Юрієм Костюшком, по праву можуть вважати себе щасливчиками, адже ця людина залишила світлий слід у тисячах сердець. Проте його велике небайдуже серце дало збій та зупинилося 24 вересня. Це була раптова смерть, наче удар блискавки. Юрій Олексійович не дожив лише кілька тижнів до свого дня народження. 16 жовтня Юрію Олексійовичу мав би виповнитися 61 рік.
Юрій Костюшко – випускник, викладач Житомирського державного університету імені Івана Франка, кандидат педагогічних наук, доцент, кавалер ордена «Знак пошани». Він був порядним і людяним, вірним другом, люблячим чоловіком, батьком та дідусем. А ще справжнім патріотом своєї країни.
Журналістка обласної газети “Субота” поспілкувалася з друзями та рідними Юрія Олексійовича, які пригадали яскраві епізоди з його насиченого життя. Адже пам’ять береже все: погляд, посмішку, звички дорогої людини і слова, які звучатимуть у серці завжди…
“Юра повернувся із експедиції на Кавказ і… запропонував мені одружитися”
Дружина Юрія – Ольга Костюшко – художна керівниця житомирської театрально-хореографічної студії “Світлячок”:
– Ми з Юрою познайомилися дуже цікаво. Після служби в армії він працював у школі №20 вчителем математики. Влітку влаштувався інструктором по туризму на житомирську базу “Лісовий берег”, а я влаштувалася туди музичним керівником, чи як тоді казали масовиком – витівником. У перший мій вечір на базі Юра організував дискотеку, був діджеєм, а мене, оскільки я грала на акордеоні, відпочиваючі попросили заграти улюблені пісні. І поступово люди з танцмайданчику перейшли до мене. Ми із задоволенням згадували і співали всі пісні, які пропонували відпочиваючи, а Юра, звісно, був незадоволений такою конкуренцією з мого боку. Наступного дня всі пішли у похід на човнах у Дениші. Увечері біля багаття ми всі разом співали пісні під мій акомпанемент, і тут вже не було ніякої конкуренції, атмосфера була романтичною, ми з Юрою почали спілкуватися, і між нами почала зароджуватися дружба, яка швидко переросла у кохання.
– Після знайомства ми цілий рік зустрічалися, – продовжує пані Ольга. – Не було такого дня, щоб ми не бачились. І одного разу Юра прийшов до мене і каже: “Я іду з хлопцями в експедицію на Кавказ”. Я знала, що він професійно займається альпінізмом, але у той момент дуже не хотіла його відпускати. Я одразу почала хвилюватися за нього, і сказала, що в такому випадку запишуся у модельне агентство, чого він дуже не хотів. Словом, у нас вийшло невеличке непорозуміння. Він пішов, а у мене на душі було дуже тяжко. Пройшов якийсь час, і я випадково почула у телевізійній програмі “Час”, що в районі перебування експедиції зійшов з гір селевий потік і зникли туристи. Моє серце наче зупинилося. Я ніяк не могла дізнатися, що там з Юрою, тому що мобільних телефонів тоді ще не було, а зателефонувати по стаціонарному у Юри просто не було можливості. У той момент я зрозуміла, наскільки дорога для мене ця людина. Я би все віддала, щоб тільки з ним все було добре. І тут через кілька днів я чую дзвінок у двері, відкриваю і бачу Юру. Ми кинулися один до одного, не приховуючи своїх почуттів. Юра одразу зробив мені пропозицію руки та серця, і я відповіла: “Так”. Як з’ясувалося, селевий потік пройшов тоді поряд з тим місцем, де був Юра, не зачепивши його експедицію, але плани довелось змінити і повернутися додому.
За словами пані Ольги, Юрій дуже любив своїх друзів. Для них він був готовий на все.
“Коли я познайомилась з його друзями, моя любов і повага до Юри стали ще більшими, – зізнається вона. Це Наталя Сейко, подружжя Єршови, Володя Виговський, Володя Білобровець, Коля Пономаренко, Лєна Астахова та багато-багато інших. Юра схилявся перед художниками, захоплювався картинами. Його близьким другом був художник-філософ Микола Перемишлів, яким Юра опікувався та допомагав організовувати виставки. А ще Юра любив музику. Тоді ми з друзями слухали і співали під гітару і фортепіано Макаревича, Гребенщикова, “Наутилус Пампіліус”, Булата Окуджаву, Юрія Візбора та інших. У нас вдома взагалі часто звучала музика, Юра дуже любив, коли я грала на фортепіано, був першим слухачем моїх пісень (бо я пишу дитячі пісні). В нього були серед них улюблені, і він часто просив мене йому заграти. Це були наші найкращі сімейні вечори, особливо коли з’явилися онуки і ми влаштовували справжні сімейні концерти. До речі, ця традиція сімейних вечорів з дітьми поширилася на всі наші зустрічі з друзями і об’єднувала і дорослих і дітей.”
Ольга Костюшко згадує, з якою любов’ю і навіть пристрастю її чоловік захоплювався своєю роботою, якій віддавав майже весь свій час. Працював на кафедрі педагогіки, і у нього був справжній талант вчителя. Він допомагав багатьом студентам та колегам у написанні наукових робіт та спонукав їх ще більше працювати, писати та друкуватися. А свою кандидатську дисертацію по темі конфліктологія він захистив блискуче. Юрій вмів просто і невимушено розповідати і пояснювати складні речі, його завжди слухали, затаївши подих. Він притягував до себе людей. Важливо і те, що Юрій вмів як ніхто втішити людину, тому до нього всі йшли зі своїми проблемами, страхами і навіть таємницями. Він лікував не тільки душу, а і тіло. На певному етапі життя у нього відкрився дар екстрасенса, і він допоміг багатьом людям позбутися своїх хвороб. Чимало жінок вилікував від безпліддя.
У 80-ті роки Юра був єдиним студентом на Житомирщині, який отримав орден “Знак пошани”
Володимир Виговський – друг і колега Юрія Костюшко:
– Ми з Юрою дружили багато років, починаючи зі студентської лави. Разом вчилися на математичному факультеті Житомирського тоді ще педагогічного інституту, але Юра був на два курси молодше за мене.
Разом грали у футбольній команді вишу, до речі, наша команда була найкраща у місті. Тоді студентське життя було бурхливим і дуже насиченим. Нас об’єднував не тільки футбол, а і студентські гуморини, активна громадська діяльність та студентські будівельні загони, які у 70-80 роках були дуже популярні. Наші студенти працювали у різних регіонах, в тому числі в Тюменській області, Алтайському краї, Магадані. За два місяці роботи можна було заробити близько тисячі, а то і більше двох тисяч рублів, тоді як зарплата молодого викладача складала 120 рублів, а стипендія студента – 40 рублів. Заливали бетоном тротуари, проїжджі частини, робили бордюри, займались озелененням і так далі. Держава приділяла роботі по вихованню молоді велику увагу, і у 1986 році Юра отримав за свою неймовірну громадську активність орден “Знак пошани”. На Житомирщині це був єдиний випадок, коли студента 5 курсу нагородили такою високою державною нагородою! Але Юра завжди був скромною людиною і ніколи не хизувався своїми досягненнями, хоча доля склалася так, що цей орден йому дуже допоміг під час служби в армії. А сталося це так…
– Після перших тижнів служби Юру викликав командир частини і каже: “Виявляється, що Ви, Костюшко, нагороджені серйозною державною нагородою. Чому не носите цю нагороду? Адже згідно військовому статуту такий орден потрібно носити.”. Юрій відповів, що йому якось незручно перед хлопцями хизуватися нагородою. Але вирішив, що буде носити не сам орден, а планочку цього ордену. По планці завжди можна визначити, що це за орден. Після того, як на його грудях з’явилась ця планка, відношення до Юри одразу змінилось: всі офіцери стали дружелюбними, а дідівщина та інші неприємні армійські речі обійшли Юру стороною, і служба в армії минула без проблем.
“Я обрала свою другу освіту – психолога – завдяки татові”
Юлія Костюшко – старша донька Юрія Олексійовича:
– Не можу говорити про батька у минулому часі. Мені постійно здається, що він зателефонує і запитає:”Яке ти там? Як Нікіта і Таня? Коли ми побачимось?”. Він дуже любив нас – доньок і своїх онуків. Ніколи не кричав, не сварився. Дозволяв робити помилки, а потім підтримував і казав, що це життєвий досвід, який просто і легко не дається. Допомагав, чим міг. Я обрала свою другу освіту – психолога, тільки завдяки татові, який відкинув всі мої сумніви і наполягав на тому, що я обов’язково впораюсь. Сам він повністю віддавався своїй роботі і обожнював її. Після смерті батька наша сім’я отримала безліч сповіщень від людей, кому батько допоміг як вчитель, як психолог і просто як мудра і щира людина. Багато людей написали, що батько врятував їм життя. Ми читаємо ці слова вдячності і плачемо…
“Студенти вважали батька своїм другом”
Ксенія Костюшко – молодша донька.
– У дитинстві бувало так, що я не йшла до школи, а тато брав мене в університет на пари. Я це обожнювала! Я тихенько сиділа і спостерігала, як всі студенти із захопленням слухали лекції тата. Гордість переповнювала. А під час перерви всі намагалися хоч трохи, але поспілкуватися з ним, адже він був не лише викладачем, а і другом для своїх студентів. Тато і мама з таким захопленням розповідали про свою роботу, що надихнули мене теж стати вчителем. Тато завжди казав, що сенс життя в тому, щоб ділитися своїми знаннями та допомагати людям. Мій син Антон – онук тата, так само захоплюється математикою, як і дідусь. Вони у цьому дуже схожі… Тато дуже цим пишався .
– Наш тато був справжнім патріотом своєї країни, дуже вболівав за Україну і після початку війни пішов служити у тероборону, а згодом став до лав ЗСУ, хоча йому було вже 58 років. Тато сказав, що дав присягу боронити свою країну і повинен тримати своє слово…
Юрія Олексійовича пам’ятають і люблять тисячі людей, а значить, він продовжуєте жити…
Сніжана Смирнова, народний тижневик “Субота”
