Денис народився 29 червня 1998 року в Бердичеві. Через два роки в сім’ї, яка жила по вулиці Раскової в мікрорайоні м’ясокомбінату, в нього народився братик Максим. Але коли їм було, відповідно, п’ять і три роки, від онкозахворювання помер їхній батько, на якого вони стали згодом так схожі.
І хоча батько вчився у 17 школі, але хлопців мама віддала вчитися в шосту школу, де Денис провчився з 1 по 11 клас. Потім було навчання в будівельному ліцеї, строкова служба та навчання в Житомирському будівельному технікумі. Здобувши освіту техніка будівництва, Денис Митрофанов пішов працювати на ДП «Ритм» на території колишнього шкіроб’єднання, яке виробляє плити для меблевої промисловості. Саме сюди в квітні 22 року Денису принесли повістку.
Багато його колег з цього підприємства прийшли до Гарнізонного будинку офіцерів провести Дениса в останню путь, як і колег мами з міського центру ПМСД. На похорон приїхало також багато побратимів з бригади «Буревій», а один з них виступив на траурному мітингу.
«Я знав Дениса більш ніж півтора року. Ми разом їздили на навчання в Німеччину, і хоча потім попали в різні роти, але коли почали формувати спільні групи, знову були разом. Одного разу під Стельмахівкою ми висувались на позицію в повній темноті, і щоб не втратити один одного, тримали руку на плечі побратима. Я йшов перший, а на своєму плечі постійно відчував руку Дениса. Навколо летіли кулі і снаряди, ми всі були напружені до межі, але раптом я почув потиск плеча і слова Дениса: «Ми вже прийшли, дядьку». А ще в цій темноті ясно побачив широку посмішку Дениса, яка запам’яталась мені назавжди», — так розповів про загиблого воїна один з його побратимів.
Прощальне слово сказала і вчителька з шостої школи, де одинадцять років вчився майбутній Герой. Однокласників у будинку офіцерів майже не було, напевно, вони прийшли прощатись до будинку по вулиці Святослава Хороброго (колишня Раскової), адже, на прохання мами, траурна процесія пройшла по цій рідній для Дениса вулиці, і багато жителів мікрорайону змогли провести його в останню путь.
І вже традиційно промову на похоронах загиблого бердичів’янина виголошував міський голова Сергій Орлюк: «26 років – час, коли треба зніматись і летіти, а молодий юнак повертається до рідного міста на щиті… Ці квіти мали б йому нести на день весілля, на родини дітей, нині несуть до труни… Щирі співчуття родині Героя та вічна пам’ять його подвигу…»
З бригади національної гвардії прибули на похорон побратима і військовий капелан, і салютна група, і військовий оркестр, які супроводжували домовину з тілом загиблого і в Бердичеві, і у Великій П’ятигірці, де біля могили батька постала могила сина.
В центрі села жителі влаштували живий коридор і на колінах зустріли загиблого Воїна. На сільському цвинтарі, куди прийшли чи не всі жителі Великої П’ятигірки, виступили на траурному мітингу староста села та голова Райгородоцької громади, а під звуки Гімну України Денис Митрофанов знайшов тут свій останній спочинок.
Олександр Доманський, Ріо-Бердичів
