Він більше не має рук, якими тримав зброю, захищаючи рідну землю. Від лівої ноги залишилося лише 6 сантиметрів. Це історія бійця, який заплатив високу ціну на війні, але його серце і далі пульсує за Україну.
Про це свідчать і сказані ним слова: “Не дякуйте мені. Я просто робив свою роботу”, “Я давав військову присягу — і виконав її”.
Це історія про героїзм Богдана Гадзевича. А ще — про проблеми нашого суспільства, які, що особливо прикро, стають додатковими випробуваннями для таких бійців, як він…
“Улюблений напрям”
Богдану Гадзевичу — 44. У 2014-му його призвали водієм до рембату. У 2016-му він потрапив на збори резервістів у Широкий Лан Миколаївської області. Потому — уклав контракт із 72-ою ОМБр й поїхав під Авдіївку., яку називає своїм “улюбленим напрямом”, бо з 2016 року практично звідти не виходив.
Стикнувся з упередженим ставленням до атовців
У 2017-му звільнився зі служби. Каже, довго не міг влаштуватися на офіційну роботу через упереджене ставлення до атовців. Мовляв, у суспільстві чомусь прийнято було: атовець — значить порушена психіка. У 2019 році влаштувався водієм на Укрпошту.
Повернення на фронт
24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів. Тоді був вдома на лікарняному. І оскільки перебував у першому оперативному резерві, одразу пішов до ТЦК. “Мене відправили у роту охорони обласного військкомату, потім поставили водієм у міському військкоматі. Я розвозив продукти по військкоматах області”.
Згодом Богдан перейшов служити до 60-го стрілецького батальйону, у складі якого перебував на Чернігівщині поблизу кордону з осені 2022-го до весни 2023-го, коли у складі окремої роти його направили під Вугледар на допомогу Чорним Запорожцям (72 ОМБр). Після трьох місяців повернувся на Чернігівщину і збирався йти у відпустку. Та не судилося. Треба було підсилювати 110 ОМБр. Так він опинився на важкій позиції поблизу Авдіївки.
“Бачу, що моя нога валяється…”
24 липня 2023 року. 18:00. Богдан та ще двоє бійців — у бліндажі.
“Спалах. Спочатку я закрив обличчя долонями. Потім дивлюся крізь свої руки. Думаю, що це. Я рукавиць не одягав, а руки чорні. Потім бачу кості закопчені, руки повідвалювались і висіли на м’язах. Хочу зробити крок, але не можу. Впав. Хлопці прийшли у свідомість, світять телефонами… Бачу, що моя нога валяється…”
36-річного бійця поранило в руку осколком, 22-річного — контузило. Майже весь удар Богдан взяв на себе. Каже, болі через травматичний шок тоді не відчував.
“Бодя, будемо жити. Ми ще пива поп’ємо на Польовій…”
Все як у тумані. Накладали турнікети, передавали по рації, що важкий трьохсотий, витягували, давали пораненому багато води. До 21:00 Богдан лежав, біля нього побратими, що прийшли на допомогу. Каже, просив тоді хлопців пристрелити його, бо розумів, що доведеться пройти через серйозну втрату.
Побратим із Житомира у відповідь: “Бодя, будемо жити. Ми ще пива поп’ємо на Польовій”. На жаль, вони так і не зустрінуться за келихом пива на Польовій у Житомирі.
“Паша Наконечний на Смолянському цвинтарі лежить. Цієї суботи провідати його маю”.
Два кілометри важкого пораненого несли на руках. Стабілізували у Покровську. Потім — Дніпро, Київ, Тернопіль, Львів. Шпиталі, реабілітаційні центри, операції, ампутації…
…приїдуть біонічні протези рук
Механічні протези, які гарантує держава ветеранам з ампутаціями, йому не підійшли. Біонічні — дороговартісні. Та на допомогу прийшов керівник Укрпошти Ігор Смілянський: підприємство, де працював до війни Богдан, виділило непосильну суму коштів на протези рук і ноги. Військовий капелан Андрій Ковальов познайомив Богдана з американцями, домовився про протезування в США.
“Приїхав туди… Там лікар подивився і сказав, що зробить культиприймач. Зробив. Я зараз із ним. У січні лікар приїде і замінить на постійний». Тоді ж приїдуть і біонічні протези рук. Новітні протези мають високу маневреність і дозволяють ветеранам виконувати різні функції, як-от: відчиняти двері, зашнуровувати взуття, застібати ґудзики, користуватися наручним годинником та інші різні повсякдення дії, які потребують точної координації рук.
«Якби ще автівку… Руки біонічні будуть. Коробка-автомат — і все»
Поки Богдан чекає на біонічні руки, він розмірковує над тим, що, можливо, зі своїм бойовим шляхом та досвідом пережитого зможе допомагати тим, хто з ампутаціями лежать у шпиталях. Мовляв, тільки той, хто сам це пережив, може по-справжньому зрозуміти, допомогти і підтримати.
“Якби ще автівку мені. Це полегшило б в рази моє життя. А що? У мене ж права нога є. Скоро й руки біонічні будуть. Коробка-автомат і все...,” — озвучує свою мрію ветеран.
Ось вам і просвітницька місія ветерана
Люди часто кудись поспішають, не помічаючи навколо себе інших. Але ж якщо поруч такий ветеран війни, як Богдан, свою швидкість при виході на зупинці громадського транспорту варто було б збавляти.
Ліву холошу штанів Богдан принципово підшив зверху, аби повністю було видно його електронне коліно. Помітив, що це спрацьовує і тоді, коли він чекає на зупинці тролейбуса. Водій чи водійка мають помітити такого пасажира і зупинити транспорт так, щоби зайти йому було максимально зручно.
Ось вам і просвітницька місія ветерана
“Можна просто обійняти вас?”
Богдан каже, у Житомирі зустрічає бійців з ампутаціями. Та з потрійною, як у нього, не доводилося бачити. Інколи люди підходять і запитують: “Можна просто обійняти вас?” І тут не про жалість, а про повагу і шану.
“А у Львові якось жінка йде, у вишиванці така, побачила мене і просто вклонилася низько”, — ділиться ветеран.
Отак просто, без слів іноді можна сказати більше, ніж словами, дякуючи тим, хто заплатив надто високу ціну на війні.
